Українські народні казки

Горобцева помста

Українська народна казка про тварин

Один воробчик вивів в лісі в грабі п’ятеро молодих. Чув він, що люди на селі хрестять свої діти, для чого зачав він шукати за священиком, щоби його молоді охрестив, йде він дорогов, йде і надибає вовка. «Чи не міг би ти мені діти охрестити?» — «Ой, чому ні? — каже вовк. — Але йди мені принеси діти». — «Ходи зі мною там, де гніздо! — каже воробець. — Бо мені задалеко аж ту до тебе носити молоді».

Прийшли они аж під граба. Вовк стоїть під деревом, а воробець скидає йому молоді на землю аби хрестив. Коли уже воробець всі поскидав, запитався: «А яке ім’я ти їм подавав?» — «Що? Яке ім’я? Ти казав мені їх похрустати, то ж я похрустав». — «Я казав хрестити», — каже воробець. «То я, може, недочув», — каже вовк. «Почекай, — каже воробець, — я з тобов ся порахую!» І пішов шукати за звірятами, котрі би могли провадити війну з вовком.

Летить він, летить та й надибає пса. «А чи не поміг би ти мені з вовком воювати?» — «О ні! Я слабий! — каже пес. — Вчора мене рано господар відогнав, що я старий і не годен службу сторожа робити. А то вже доба, як я нічо не їв, то ж і ні думки, щоби я міг воювати з вовком». — «Я тебе нагодую, — каже воробець. — Підеш і ляжеш собі в жито коло хреста. Туди буде нести жінка чоловікові, що косить в полі, хліб в торбі і в збанятах борщ; я затуманю її, а ти вхопиш торбу і збанята, затягнеш в жито і там попоїш».

Полетів воробець, сів на хрест і там черкотить, а пес заліз в жито і сидить. Дивляться, а то йде дорогов жінка і несе чоловікові їсти. Воробчик злетів і тріпається в поросі. Молодиця, побачивши його, подумала собі: «От злапаю я сего воробчика, мій маленький Василько буде ся з ним радо бавити». Поставила збаня та і ну ж за воробчиком; а воробчик все сунеться дальші по поросі. В кінці заважала їй торба, для того і торбу кинула на землю, а сама лапає воробчика. Коли уже досить великий кавалок за ним відбігла, вибіг пес з жита, вхопив торбу з хлібом і затягнув в жито; потім вхопив збанята в зуби і заніс також коло торби в жито. Увидівши то, воробчик не човгався в поросі уже, але фуркнув і полетів в жито до пса, а жінка сказала: «А бодай же тебе! Я гадала, що то молоденький воробчик, а то старий!» Вертає і хоче брати торбу і збанята; дивиться — нема». О, то якийсь пошився добре, буде мати що їсти! — подумала жінка. — Якийсь волоцюга-старець вхопив, а що я понесу чоловікові?»

Вернулася додому ще раз для чоловіка варити обід. Тим часом пес попоїв борщу сирватчиного, каші молочної, пирогів і хліба, став сильніший. Воробець з’їв лиш один пиріг. Веде тогди воробчик пса, щоби з вовком бився, і так радиться з ним: «Ти возьмеш вовка за горло, а я буду очі дзьобати, аби він не мав способу боронитися!»

Дивляться, а вовк уже суне. Тогди прискочив пес до вовка, вхопив його за горло, а воробець став очі дзьобати. Повстав крик. Вовк виє, пес гавкає, а воробець цвіркає. Учувши то, чоловік вхопив дрюк і біжить. А був то, власне, муж тої жінки, від котрої воробець з псом витуманили торбу з хлібом і збанята з стравов. Прибіг він і видить, як пес з вовком кусаються. Він хотів вовка убити і як замахнув дрюком, вовк ухилився, а дрюк пса гоп по голові так, що він неживий упав на землю, а вовк втік. «Почекай! — каже воробчик до чоловіка. — Попам’ятаєш ти мене!» — «Буду я видіти, — каже чоловік, — що ти мені такий маленький зможеш зробити».

Прийшла осінь, чоловік оре. Прилітає сей воробчик, сідає коневі на голову і дзьобає йому очі. Чоловік розсердився, вхопив бучисько і хотів воробця убити, але воробець злетів, а чоловік як пальнув коня поза уха так, що той неживий упав на землю. «Піду я додому, — подумав собі чоловік, — маю я там бочку смоли. Я продам її і куплю собі другого коня».

Приїхав додому, розповів то все жінці, взяв бочку смоли на віз і їде до міста. На дорозі сів воробець на бочку. Господар хотів його убити і як махнув бучиськом, ударив по бочці так, аж трісла; смола розлялася вся на землю, а воробчик фурк і полетів аж на обійстя, де мешкав господар. Господар зібрав трошки смоли і вертає домів. Воробчик дивиться, а жінка господаря поле грядки, а її синок Васильок грається бур’яном. Воробчик прилетів, сів хлопцеві на чоло і став дзьобати очі. Господиня, побачивши то, побігла до хати за макогоном і хотіла ним убити воробця. Як махнула макогоном — воробець борзо злетів, і замість воробцеві дістався удар хлопчикові, що неживий упав на землю. Господиня занесла хлопця до хати і положила на лаву. Зійшлися сусіди і умивають, ладять катафалок, а жінка сіла на призьбу та й плаче. Над’їхав чоловік та й каже ще від воріт: «Ой біда, жінко, що нам той воробець уже наробив! Я хотів його убити, бо був сів на бочку, тим часом воробець фуркнув, а я розбив бочку, і по смолі. І коня-м не купив, і смолу розілляв». — «Чоловіче! Мені сталося більше нещастя. Я хотіла того воробця убити, що дзьобав Василькові очі, а замість воробця убила-м дитину. Йди до хати та увидиш, що лежить на катафалку!»

От так ся мстив воробець на людях за свої молоді, що му вовк не охрестив, але подушив.

Походження та примітки

Горобцева помста. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 248/А. Зап. Л. Ляторовська в 1882 р. у с. Іванкове Борщівського пов. (Тернопільщина). Українські народні байки (звіриний епос). Т. І—II. Зібрав Володимир Гнатюк. — «Етнографічний збірник», т. ХХХVІІ-ХХХVІІІ, Львів, 1916., стор. 399—400.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.