Горобчик і миша
Українська народна казка Поділля
Жив собі дідусь з бабусею, та жили вони у великій бідноті. Всього майна у них тільки й було, що горобчики у двері літали і мишки в хаті бігали, та й цим не було що їсти. Один горобчик потоваришував із мишкою. Обоє вони були сіренькі, моторненькі, спритненькі. Завжди одне одному в поміч ставали, разом раду радили.
Одного разу надумали друзі посіяти пшеницю. От каже мишка до горобчика:
— Знаєш що, брате горобчику?
— Не знаю, — каже горобчик.
— А що, якби ми пішли в поле? Тут у діда з бабою нічого не має. Може на панському полі назбираємо зерна.
— Ходім, — каже горобець.
Пішли вони в поле і назбирали зерна. Мишка писочком землю зорала, горобчик заволочив її лапками. І засіяли вони своє поле пшеницею.
Славна вродила пшениця! Горобчик цвірінькає не нацвірінькається, а мишка все лапками на радощах потирає.
Почалася жнивна пора. Мишка гострими зубками пшеницю вижала, а горобчик обмолотив її крильцями. Попрацювали вони гарненько. Зібрали врожай та й заходилися ділити його на дві рівні купки. Ділили-ділили, та одна зернина залишилася зайвою. Мишка й каже:
— Це моя зернина! Коли я землю орала то писок собі подряпала.
— Еге ж! — розсердився горобчик. — А мені, гадаєш, легко було крильцями пшеницю молотити? Усі крильця собі обтріпав.
Сперечалися вони годину, другу. Раптом горобець ухопив зернинку та й полетів геть. От який хитрий!
А обидві купки зерна дісталися мишці та дідусеві з бабусею. Вона і про них не забула. З тих пір стали вони жити і добра наживати. А горобець проковтнув своє зернятко і зостався ні з чим. Усю зиму голодний стрибав.
Моїй казці кінець, а хто слухав молодець.