Українські народні казки

Григорій
Українська народна казка Бойківщини

Був такий край — Аквітанія. В тім краю правив цар, дуже строгий і справедливий, дуже любив порядок і наказув, щоб народ жив дружно. Люде в його краю дуже збагатіли. Коли той цар постарів і вже не міг володіти своїм царством, прикликав він сина й дочку і сказав синови:

— Я вже не в силах, царем будеш ти. І з своєю сестрою би-с так жив, як я тобі наказую. Би-сте ся любили і одне другого не ображали.

Батько помер, а вони жили за батьковим заповітом — дружно жили і зайшли в любов. Так, що через якийсь час сестра від брата уродила дитину. І вони обоє зрозуміли, що жили несправедливо, що согрішили, і каже брат до сестри:

— Ти зоставайся і будеш царювати, а я піду в пущу покутувати гріхи, що ми згрішили.

Зосталася вона царицею і зложила таку клятву, що в своєму життю з чоловіками не буде зустрічатися ніколи.

Взяла вона таблицю зі слонової кости і написала на ній: «Цій дитині тато татом і вуйком, а мама мамою і тетою». Почепила ту таблицю хлопчикови на шию, сплела кошик, обсмолила його добре, поклала дитину в той кошик і кинула на річку.

А недалеко від тої річки був монастир, і жили в нім монахи. Вийшли вони до річки по воду й побачили, що пливе кошик. Взяли його, відкрили, а в кошику — дитина і коло неї багато золота, а до шиї причеплена табличка зі слонової кости. Взяли вони ту дитину на виховання в монастир. Але не могли вони таку маленьку дитину вигодувати. А там неподалеку жив чоловік, що мав свої діти і серед них такого малого хлопчика, як той, що приплив у кошику, і монахи сказали йому, що дадуть золота, аби він взяв і виховував ту дитину. Але так, щоб дитина не знала, що вона знайдена. Аби була в него як рідна. Чоловік той узяв дитину і охрестив її. Своєму рідному синови дав ім’я Гриць, а знайденому — Григорій. Чоловік і жінка заприсягайся, що ту тайну не відкриють.

Росли обидва хлопчики, і все грався Григорій з Грицем, і був він сильніший за Гриця. Одного разу вони побилися, а Гриць приходить до хати й каже:

— Мамо, Григорій бив мене. А мати йому:

— Ото знайда, зневажає мою дитину. Гриць пішов на подвір’я і каже Григорію:

— Казала мама, що ти знайда.

А Григорій приходить до хати та й питає:

— Мамо, який я знайда? Ви скажіть мені. А мама:

— Ти не знайда, я так пожартувала. А Григорій:

— Хто мені хрещений батько?

— Найстарший монах у монастирі. Зібрався він і пішов у монастир. Та й каже:

— Хто хрещений батько Григорія? А отець ігумен йому:

— Я.

— То скажіть мені, який я знайда. Ігумен і каже:

— Я не знаю, я був тобі хрещеним батьком. Твоя мама казала, що вродила близнята.

Григорій на то:

— А мама прозвала мене знайдою. Тоді отець ігумен каже:

— Якщо воно так, то я тобі відкрию твою тайну. Виймає він таблицю зі слонової кости і каже:

— На, це твій документ. Хлопець прочитав і каже:

— Я тут нічого не розумію. Поясніть мені. І розказує йому отець ігумен:

— Тобі отець татом і вуйком, а мама — мамою і тетою. Ти походиш від брата і від сестри.

І відкриває ігумен тоту монастирську касу, віддає йому все його золото, і каже Григорійови отець ігумен:

— Бери ці гроші і йди вчися, на що ти хочеш.

Узяв він ті гроші і пішов у військове училище, і вчився там вісім років. Закінчив ту школу, а на той час на його матір царицю видали три царі війну. За те, що не хотіла ні за одного вийти заміж. Григорій не знав, що то його мама, але як то вчув, то пішов рятувати царицю. Приїжджає до воріт, а варта його не пускає. Він говорить:

— Я хочу бачити царицю.

Дали знати цариці, що приїхав незнайомий чоловік і хоче з нею говорити. Виходить вона йому навстріть на браму і приказує пропустити його до середини. Каже він їй:

— Чого на вас видали три царі війну? А вона йому:

— Я згрішила проти бога і проти народу і клялася, що не буду виходити заміж — поклялася, що ні за кого не буду виходити заміж і свою клятву скасувати не можу, за це вони й напали на наш край.

А він їй каже:

— Якщо ви накажете, аби все ваше військо пішло під мою команду, то до трьох днів я тих трьох царів прожену на стару границю.

І вона дала приказ: усі війська мають підпорядкуватися йому. Пішов він війною на тих царів. І через три дні дійшов до старих границь, і зробив з тими царями договір, що вони більше нападати не будуть. Та й вертається до цариці з великою перемогою і без великих втрат. А цариця виходить йому навстріть і говорить, щоби він став царем. Він відповідає:

— Не хочу я ні царської влади, ні золота, ні багатства, а хочу, щоб ви стали мені жоною. А як ні — то я собі від’їжджаю на свою землю.

А вона йому говорить:

— По-перше, я старша за вас, по-друге, я дала клятву, що заміж виходити не буду.

Але народ закричав:

— Як цей воєвода оборонив наш край від ворогів, то не можна його так відпустити, а треба зробити йому волю.

Народ прокричав, щоби вона виходила заміж — і вона мусила зробити народови волю і вийти за него заміж.

І жили вони обоє в своїх палатах. Одного разу вийшов він на прогулянку, а вона знайшла ту таблицю зі слонової кости, яку писала своїми руками, і дізналася, що то — її син. І розказала вона йому історію свойого життя. Все розказала. Тоді обняла його і заплакала гіркими сльозами. Та й каже до него:

— Мужу мій і сину мій, я недостойна бути царицею, бо другий раз повторила гріх. Раз, що тебе знайшла з братом, а другий — що за сина вийшла заміж. Ти зоставайся тут та й будеш царем, а я йду в ліс відпокутувати свої гріхи.

А він каже їй:

— Ти як була царицею, так і лишайся, а я піду шукати покути на далекі острови, де ні сонце не гріє, ні вітер не віє, ні птахи не співають, де ще людська нога не була.

Зібрався він у дорогу і пішов.

Прийшов до моря, дізнався, що поблизу жиють рибаки, і попросився в них переночувати. А ввечері, коли зійшлися всі рибаки, він зачав розпитувати їх, чи не знають вони про такий острів. Каже йому один старший рибак:

— Я знаю про такий острів. Там ні сонце не догріває, ні вітер не довіває, а лише голод, і холод, і скрегіт зубів.

Погодився він, аби вони забрали його з собою на море. А як ішли на море, той старший рибак узяв з собою ланц, бо на тім острові треба прикуватися ланцом, інакше людина би ся не втримала там. Сіли на човен і поїхали до того острова. Коли приїхали, сказав рибак Григорію:

— Пам’ятай, що я тобі кажу. На цім острові ні сонце не догріває, ні вітер не довіває, ні птах не заспіває, лише голод, і холод, і скрегіт зубів. Я тебе, синку, ключем примикаю, а ключ у воду кидаю. Коли ключ вийде з дна моря, з води, тоді ти вийдеш із тої біди.

І кинув ключ у море, а сам сів у човен та й поїхав додому. А Григорій вісімнадцять років жив, прикований до тої скали. Морські птахи приносили йому поживу, і живився він диким корінням. А через вісімнадцять літ помер у Римі Папа Римський, і всім монахам по всіх монастирях приснився одної ночі сон, щоби не вибирали ніякого папу в Римі, бо папою повинен стати Григорій, який уже вісімнадцять літ прикований на високій скалі на острові.

Зібралися всі священики й монахи на собор і рішили шукати той острів, де прикований Григорій. Ішли вони понад море і зустріли рибаків, що ловили рибу. Почали відпитувати, чи знає хто з тих рибаків, де прикований Григорій. А один старенький рибак говорить їм:

— Я знаю, де прикований Григорій, бо я сам його примикав, але хто знає, чи він ще жиє. А хоч би й жив, то як його розкувати, як я ключ кинув у море.

Сіли вони на човен і поїхали до того острова. Приїжджають, а Григорій живий. І світить на него сонце, і він співає. І каже Григорій до них:

— Чого ви, люди, сюди прийшли?

А вони сказали йому, що в Римі помер Папа Римський і стали вони раду радити, хто має бути Папою Римським. І приснився їм сон, що папою Римським має бути лише Григорій, прикований на вісімнадцять років на далекім острові, на скалі. А Григорій сказав їм, що рибак, який його примикав, кинув ключ у море. Нема ключа, щоби його відомкнути. У той час випливла з моря риба і подала тому рибакові ключ. Відмикає він Григорія, сідають вони на човна і пливуть до берега.

Завезли його до Риму, висвятили на Папу Римського, і він став главою церков усієї землі.

А його мама-цариця, вже дуже старенька, учула, що є новий Папа Римський, і захотіла поїхати до нього та висповідатись за всі свої гріхи. Приїхала вона до Папи, Папа її прийняв, і стала вона йому розказувати, як найшла з братом сина і як вийшла за сина заміж, і як син від неї пішов.

Пізнав Папа, що то його мама, і каже до неї:

— А чи хотіли би ви бачити свойого сина? А вона йому:

— Хотіла би я бачити його, але, напевно, його нема вже живого. А він виймає ту таблицю з кости слонової і каже:

— Мамо, я твій син.

Вона падає до його ніг, він бере її на руки, і вона на його руках помирає. Поховав її син, і наказав написати на могилі такі слова: «Нема грішника, би ся не поправив, і нема такого праведного, би не согрішив».

Я це від людей чув. Люди мені розказували, і я вам, люди, розказую.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Перегінське, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
23 жовтня 1994 року
Оповідач: Максимець Василь Онуфрійович (1929 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.