Гроші на той світ
Українська народна казка Закарпаття
Ходив чоловік, працьовав і жоні приносив гроші. І багато наскладав.
— Жіночко, цисі будемо тратити, а сі другі складай. Якби яка напасть на нас прийшла, то треба будуть гроші. А якийсь там нероба знав, яка то жінка, убрався він, почорнився та приходить до неї:
— Добрий день!
— Добрий день. Що ви, дідику, хотіли? Хочете муки?
— Нє, гроші хочу.
— У нас, — повідає, — грошей не є. Якби була яка напасть, то ми гроші даме.
— Я — напасть.
— І-і-йой! Та кой ви напасть, то нате гроші. І дала йому гроші, і пішов він.
Через пару днів приходить чоловік:
— Добрий день, жіночко! Ну як, дома все в порядку? Чи не було якої напасті?
— Так, була напасть, і я їй гроші дала.
— Йой! — ляснув чоловік у долоні. — Яка напасть?
— Та така напасть. Чорна така.
— Ей, жоно, ти — дурна.
Плюнув він та й лишив її. І двоє дітей, і жону, і пішов. Жаль йому за грішми, що жона віддала. Взяв сокиру та ходить селами, заробляє. І такий журний, що на чудо. Іде дорогою й зустрічає чоловіка з його села:
— Добрий день! Як, — питає, — дома моя жінка та й діти? Таке вона мені зробила. Віддала напасти, якомусь голодригашови, усі гроші, що я заробив.
А чоловік йому відповідає:
— Ти сам винен. Кой ти видів, що твоя жінка нерозумна, чого ти давав гроші? Ти йди додому, бо діти голодні. Діти село годує й одягає. Ганьба твоя.
Іде він додому. Як той поговорив з ним, іде. Взуття цураве на ньому. Іде дорогою, а там таке болото. А якась жона везе волами солому.
— Жіночко, — просить, — перевезіть мене через це болото. Видите, цураве взуття.
— А ти осліп, — каже, — не видиш, що я на возі стою, щоби не тяжко воли тягли?
— Ай, — каже, — коби ви знали, з якого далекого світу я йду.
— А, ви з того світу, так? То сідайте, кой з того світу. Прийшла вона додому, розпрягла волів, зметала ворох соломи.
Сідають, їдять.
— Ну, як на тому світі? — звідає вона чоловіка.
— Дуже файно.
— Мій чоловік Іванко був такий чесний та вмер. Чи видите його даколи?
— Ой, видиме ся з ним.
— А як, чи суть гроші в нього?
— Не є в нього грошей.
— А коли ви будете йти на той світ?
— Скоро буду йти.
— Чи понесете йому гроші? Я продала двоє волів. Нате гроші та передайте йому. Скажіть, що жона дала.
— Добре, добре.
— Та й передайте йому ще хромові чижми.
Той маленько посидів та й іде геть. А жона каже:
— Добрий був у мене чоловік Іванко. А цесь другий ґазда так ня б’є. Зараз прийде двома кіньми п’яний з города. Так ня лупить, що раз!
Пішов він. Зараз приїде той. Приїхав, а вона кричить:
— Вже ся напив? Пив би-сь кров свою! То в мене був золотий чоловік Іванко. Загнала йому гроші за воли на той світ.
— Як?
— Був чоловік з того світу. Та й чижми йому дала, бо не є в нього.
— Ти! Ти здуріла! Куди він пішов?
— Туди.
Той сів на коня — та за ним. Той на кони йде, а він увидів його, торбину вер та й січе сокирою турша.
— Ви виділи такого чоловіка, щоби сюди йшов?
— Що сокиру на плечі поніс?
— Ага! Сідайте на мого коня та чи догоните?
— Ана, а це хто буде рубати?
— Я буду рубати, поки ся вернете.
Той почав рубати турша, а той пішов у другий бік, коня продав та й пішов додому.
А чоловік наробився та собі пішов додому. Та й каже жоні:
— І-і-і, ти дурна, ти такі гроші віддала.
— А ти розумний та й коня віддав.
А той прийшов додому, дав жоні гроші, і потому було благополучне життя в них.