Українські народні казки

Гроші чи доля
Українська народна казка Закарпаття

Був та був бідний чоловік, мав семеро дітей. Він плів мотузи. Через тиждень плів, а в суботу ніс на ярмарок, продавав і купував хліба й всього, що треба було для прожиття на тиждень. І знов починає плести мотузи. Міг заробити з того тільки на тиждень, а забагатіти з того не міг. Жив бідно та мав одного сомара й віз.

А два великі багатирі засперечалися між собою: що головніше, доля чи гроші? І заложилися на великі гроші. Заложилися та йдуть на пробу.

Взяв єден з собою золоті гроші, і пішли вони. І глядали підходящого для них бідного чоловіка. А скраю села жив отой самий бідний чоловік, що плів мотузи. Рішили вони з ним зробити пробу. Почали розговор. І він сказав, що він стилько заробляє, скільки на тиждень вистачить на їду, і більше нич. Нема й на топанки, і всі діти й жінка ходять босі. Тоді єден питає його, чи хотів би він багатим бути.

— Чому ніт? Хотів би, але не можу.

— На, — каже, — ту маєш сто золотих корон. Вони твої суть. Нікому не будеш вертати. Дівай їх, де хочеш. Ми тобі то даруєм, аби-сь був багатший.

Він їм подякував, і вони пішли.

А жінка про то не знала, ані діти. Він так зрадів, що не знав, що з тими грошима робити, де їх дати. Сто корон — великі гроші. Він зачав журитися, де би їх спрятати, щоби й жона не знала, і діти не знали, і би ніхто не вкрав. Ходив, ходив і знайшов місце. Десь там жінка мала в коморі в мішку трохи муки кукурудзяної. Думає він: «Ту ніхто не найде». І заховав він там гроші. Завив у рянду й сховав глибоко на спід: «Най там побудуть.» І далі робить мотузи. Робить, робить та все думає, що з тими грошима робити.

Накрутив він мотузів, впряг сомара й знов повіз мотузи на ярмарок.

У тім часі ходили з хижі до хижі жебраки просити хліба і хто що дасть. Жона думає: «Не маю нич, лем тоту муку.» Та пішла до тої муки, та пригорщами захопила, і разом з тою мукою взяла й тоту рянду з грішми. І оддала жебракови. Дала, що мала, муки дала. Пішов жебрак по селі далі, з хижі до хижі, незнайомий жебрак.

Приходить чоловік з ярмарку та й додумався що-небудь купити за ті гроші. Але жінці нічого не каже. Приходить до мішка, позирає, глядає — рянди нема. Та й позвідався, чи давала вона кому-небудь муки.

— Давала жебракови.

— А де той жебрак?

— Пішов, — каже, — іди його глядай.

То він уже їй о грошах не сказав. І далі остався бідним. І далі плете мотузи.

Тим часом жебрак ходив по цілому селі та назбирав повний мішечок муки. І заніс до жінки мотузаря, щоби мішок постояв якийсь час, а потому він прийде за ним. Та й пішов далі жебрати.

А через рік тоти багатирі рішили прийти провірити того чоловіка, чи покращилося його життя. Обзирають, а він далі мотузи плете й цундравий ходить. На тім самім місці, що був. І звідають:

— Чом не ліпше тобі?

— Та далі плету мотузи, а ваші гроші десь ся заділи.

І рішили вони йому нич за то діло не казати. Той самий багатир йому каже:

— Но, дам тобі ще двісті корон.

А за тоти гроші двадцять коров можна було купити. Бідняк подякував, і вони пішли. І лем йому сказали:

— Роби з ними, що хоч’, з цими грішми. Ніхто тебе не буде питати, що ти з ними зробив.

І знов жона не знає о тім. Цілу ніч журиться чоловік, де би сховати гроші. А він мав таку шапку, що в ній і спав, рішив він зашити гроші в ту шапку і носити на голові, жеби ніхто в нього не вкрав. І він гроші зашив.

Він ходив у дубовий ліс на дрова. Ходить, позирає дрова сухі. А шапка його подібна була до гнізда. І злетів орел, і схопив йому тоту шапку. Добра буде йому на гніздо. Він гойкав, йойкав, а орел з шапкою полетів. Грошей знову не є. Прийшов він додому без шапки. І знов остався на тому самому місці й плете мотузи далі.

Через рік приходять тоти самі богатирі. Чи що-небудь додалося, йому в господарстві? Приходять і позирають — нічого в нього не додалося. Який цуравий був, такий і є. І жінка, й діти, які цураві та босі були, такі й є. Нич не приновилося. Тоді починають звідатися, де він задів ті гроші. Він повідає:

— Єдні жінка жебракови дала, а другі орел схопив з шапкою.

А той, що казав: «Доля головніша, як гроші», приніс з собою груду олова. Виймає з сумки то олово й каже:

— На тобі тото. То великої ціни не має, то дешеве. Колись тобі пригодиться.

Бідний узяв то та верг коло хижі. То ніхто не возьме. І вони одклонилися й пішли, а він далі плете мотузи.

А рибарі знають, же він такий спеціаліст, і прийшли до чоловіка, би сплів їм сіть. Він узявся за тоту роботу та сказав, же сітка має бути готова через півроку. Пройшло півроку, він сітку зробив, прийшли рибарі, забрали ту сітку й заплатили йому. І глядали тоти рибарі всюди, де би таке олово дістати, би сітка сподом ішла. Прийшли тоти самі риболови та звідали, чи міг би він їм таке зробити, би сітка сподом ішла. А бідному прийшло до думки, же хтось колись давав йому то олово.

— Кіби-сь найшов тото, — сказали рибарі, — то перша ловля риб твоя.

Тоді він узяв тото олово, порубав на кусочки й через кожних півметра начіпляв до сіті, і вистачило йому на цілу сіть. Вони взяли сітку та сказали:

— Завтра бери віз і приходи до річки. Перша ловля риб твоя. Протягли сітку річкою, закрутили і їмили тилько єдну велику рибу. Міркують:

— Чому-сь бідний? Бо дурний. А чому-сь дурний? Бо бідний. У бідного нема долі. Зловили лем єдну рибу. Але кеть захоче бог, то доля буде і з малого.

Привіз чоловік тоту рибу додому, порізали її та й заготовили на обід. А кишки викинули на гній. На гної бавилися діти і побачили, що там щось чудне. А там був діамант. Діти найшли його та почали тим бавитися. Йшов жид, увидів то у дітей і почав дурити їх, би то забрати. Дуже захотілося йому то покупити. Увидів то отець, той мотузар, почув, що жид за то велику ціну дає, взяв то од дітей і сховав. Жид не стерпів, знов прийшов:

— Продай тото діло.

Давав жид дітям тисячу корон, а він удесятерив:

— Десять тисяч.

Жид поторговався та взяв той діамант за п’ять тисяч золотих корон. Оставив той бідний мотузи й зачав собі все куповати. Вже було з чого. Шаття покупив дітям, жінці, собі. Купив собі віз файний два коні. І витяг сомара пастися. Накупив собі всього, і почали його дуже поважати люди. А він ще збудував красиву хату, купив меблі.

А через три роки тоти два багатирі навідалися знов до того бідного. Прийшли, обзирають, оглядають, чудуються — забагатів! Тоді говорить той, що гроші дав:

— От видиш, як мої гроші помогли.

Приходять до нього. Він починає їх угощати. І почали вони з ним розмову. Той запитує:

— Правда, же ти з моїх грошей забагатів?

— Видите, ваші гроші єдні жебрак узяв, другі орел не знаю де поніс. Я з ваших грошей хосна не взяв. То я правду кажу.

А тим часом приходить жебрак і просить свій мішок, що колись залишив муку. Мука вже в коморі поплісніла. Сказав жебрак жінці:

— Висипте тоту муку худобі. Бо то вже негодяще.

Жінка висипала — випадає рянда. Виймають — сто корон там суть. Але він уже багатий. Тоти багатирі позирають. А мотузяр:

— Ходіть зо мною, панове, на прогулянку в дубраву.

Повіз він їх за їхнє добро. Везуться вони, позирають — на високому дубі на вершку гніздо. Придивилися, то не просте гніздо, а щось подібне до шапки. Він зупиняється, поліз горі дубом, доліз туди, дивиться — його шапка. Зняв її додолу — гроші на місці! І вийшло так, що всі триста корон вернулися.

А той, що спорився за долю, виграв велику суму. І попрощалися вони з чоловіком, і пішли собі.

І виявилося, що головніша доля, як гроші.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Зарічево, Перечинського району, Закарпатської області
12 липня 1988 року
Оповідач: Скрип Михайло Федорович (1921 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.