Українські народні казки

Грубий Іванко

Українська народна казка Буковини

Був собі чоловік. Мав три сини. Найменшого сина звали Грубий Іванко. Іде старий на ярмарок, а Іванко каже:

— Озміть, тату, й мене.

— Чого підеш? У тебе грошей нема, — каже батько. А Іванко:

— Будуть гроші.

їдуть вони шляхом, переїжджають мурований міст. А жид везе сивим конем воду, і такий той кінь худий! Скаче Іванко з воза і до того жида:

— Продай коня! Що ти хочеш за него?

— Три рублі, — каже жид.

— Тату, дайте три рублі. А батько:

— Я не маю грошей.

Тут над’їжджає пан. Іванко до пана:

— Пане, позичте три рублі.

Батько думає: «Що то буде? Він уже в пана грошей просить». А пан до кишені, виймає три рублі і дає йому. Дає він жидови три рублі і бере коня, а жид лишається з бочкою.

Веде Іванко того коня додому. І каже йому кінь:

— Іване, правим вухом влізь, а лівим вилізь.

Уліз Іванко правим вухом, а лівим виліз і таку силу в собі почув, якої ще ніколи не було в него. Приходи він з тим конем додому, заводи його в ґражду, дає йому їсти. Почесав його, вичистив, накрив.

А старий приїжджає з ярмарку й каже:

— Що ти, Іване, наробив? Ти позичив у пана гроші, а відки віддати?

— Ви не журіться. Я маю розраховуватися.

А йому ще не було й сім років. Встають рано, а він каже татови:

— Ми їдем до царя дочку сватати. А старий йому:

— Що ти надумався? Хочеш, щоби цар усю нашу сім’ю знищив?

— Ви не журіться. Я маю за це відповідати. А брати кажуть:

— Як отакий Іванко їде, то чого ж нам не їхати? І поїхали усі три.

Їдуть вони, їдуть і приїхали до якоїсь хати. Коло хати конюшня. Заводять вони туди коні. Там є овес і сіно — дають коням їсти. Заходять в хату. У хаті столи, є що їсти, є що й пити. Повечеряли, Іванко каже:

— Хлопці, ми тут будемо жити. Але тут повинен хтось бути.

А коло хати через метрів п’ятдесят залізний міст. Іванко каже старшому братови:

— Василю, ти йдеш цю ніч сторожувати на міст. Але дивися, щоб не заснув, бо тоді ми пропали.

Пішов той сторожувати, а Іванко полежав, а перед дванадцятою годиною узяв під паху кугутика і пішов на міст. Приходи до моста, а брат спить. Ходи він по мості. Коли це запіяв кугутик. Подивився Іванко — летить змій! На три голові і на три верстві вогнем палить. Долітає змій до моста — кінь під ним спотикається.

— Стій, коню, не спотикайся, на мене й на себе смерти не сподівайся. Понад нас більшої сили нема, — каже змій коневи. — Кажуть, що на світі є Грубий Іванко, але він до сім літ не дійшов, до нас битися не прийшов.

Виходи Іванко, а змій говори:

— Здоров, Грубий Іванку, за чим прийшов: битися чи миритися?

— Добрий молодець ніколи не йде за тим, щоб миритися, а щоб тілко битися.

Змій каже:

— Ану підем боротися на залізний тік.

В’яже змій коня, і йдуть на залізний тік боротися. Як піймилися боротися, як замахне змій Іванком, Іванко трошки похилився. Як замахне Іванко змієм — змій по коліна! Змій як замахнув Іванком ще раз — Іванко по коліна! А Іванко як замахне змієм та як кине — змій на плечі впав! Іванко відрубав йому їдну й другу голову. А їдна ще лишилася. Змій хотів піднятися, а Іванко йому й ту голову відтяв. Тоді відтинає він з усіх трьох голів язики, забирає в кишеню, а їдну голову прикочав до брата, який далі спав. Змійового коня взяв за повід і повів у ґражду. Прив’язав, а сам ляг спати.

А брат на мості рано прохватився — голова змійова коло него! Він ту голову під паху і йде до братів. Та й каже:

— Ви бачите, мой? Дивіться, що я вбив!

І показує їм ту голову. А Іванко підняв голову з подушки і каже:

— То добре, як убив. Лягай спати.

На другий вечір каже Іванко середущому братови стерегти.

— Тілко дивися, не спи, бо ми всі пропадем, як заснеш. Ади, брат достеріг.

Пішов середущий брат, ходи, ходи по мості. Але як стало близько дванадцятої години, зморив його сон, він ляг і заснув. А Іванко кугутика під паху, шаблю через плече і йде до моста. Приходи, а той спить. А тут кугутик запіяв. Летить змій на шість голів і на шість верстов вогнем палить. Поруччя моста від того вогню стали червоні. І тут кінь під змійом спотикнувся. А змій каже:

— Стій, коню, не спотикайся, на мене й на себе смерти не сподівайся. Понад нас більшої сили на світі нема. Говорять, що є Грубий Іванко на світі, але він ще до сім літ не дійшов і до нас битися не прийшов!

Іванко виходи з-під моста. А змій каже:

— Добрий день, Грубий Іванку!

— Добрий день, нечиста сило, невидюща твар.

— За чим, Грубий Іванку, прийшов: битися чи миритися? А Іванко говори:

— Добрий молодець не йде за тим, щоб миритися, а тілко битися. Змій йому:

— Пішли на залізний тік боротися.

В’яже змій коня, і йдуть вони боротися. Змій як замахне Іванком — трошки Іванка боре. Іванко як замахне змійом — трохи нахилився змій, але не впав. Змій як замахне Іванком — по кісточки Іванко в землю заліз. Іванко як замахне змійом — вище колін загнав змія в землю! І стяв йому три голові. Змій як замахне Іванком — по коліна Іванко заліз. А Іванко як замахне змійом — і загнав його в землю до пояса. І стяв йому й тих три голові.

Витинає він у всіх змійових головах язики, забирає їх у кишеню. Труп і голови закочує під міст, а їдну голову відкочує до свого брата. А той спить. Відв’язує він змійового коня, кугутика під паху і пішов собі спати. А брат далі спить коло моста. Як боровся Іванко зі змійом, то він і не чув. Прив’язав Іванко коня, ляг на постелі і заснув.

Розвиднилося, пробудився брат коло моста, а коло него — голова змійова. Він ту голову під паху і біжить. Приніс та й до братів:

— Адіт, що я приніс!

— Добре, що не спав, — каже Іванко. Перебули вони той день, і каже Іванко:

— Хлопці, вже мені йти стерегти.

Чіпляє він свою нагайку на кілок в стіні і каже братам:

— Як буде сильно гудіти і вітер віяти, то щоб ви надвір не виходили, а як з мої нагайки буде кров текти, то щоб ви пустили мого коня і йшли назад спати. Дивіться, щоб ви не заспали і коня відв’язали.

Повечеряли. Іванко кугутика під паху, шаблю через плече і йде до моста стерегти. Ходи він, ходи. Кугутик лиш запіяв, летить змій на дванадцять голів і на дванадцять верстов вогнем палить. Як долітав, то кінь лиш трошки нахилив ногу. Змій говори:

— Стій, коню, не спотикайся, на мене й на себе смерти не сподівайся. Понад нас більшої сили в світі нема. Говорять, що є Грубий Іванко, але він до сім літ не дійшов, до нас битися не прийшов.

Іванко виходи, а змій йому:

— Здрастуй, Грубий Іванку!

— Здрастуй, нечиста сило, невидюща твар.

— За чим, Грубий Іванку, прийшов: битися чи миритися? А Іванко:

— Добрий молодець не йде ніколи за тим, щоб миритися, а тілко битися.

В’яже змій коня, і йдуть на залізний тік боротися. Як замахнув змій Іванком, та й по кісточки загнав його в землю. А Іванко як махнув змійом — теж по кісточки! Змій Іванком як замахнув — вище кісточок! Іванко змійом як замахнув — загнав по коліна і стяв три голові. А змій раз хвостом! — і назад ті голови прилизав. Та й махнув змій Іванком — вище колін!

Бачи Іванко — біда! Та як поправиться — і змія знов по коліна загнав. І знову йому стяв три голові. А змій махнув хвостом і знов прилизав їх. Уже Іванко зморився. Коли види Іванко, летить його кінь! Як поправився — і змія по пояс у землю! І що зітне три голові, а кінь їх копитами відіб’є, і змій не має як їх прилизати. І так він стяв усі дванадцять голів, а кінь відбив їх копитами.

Тоді Іванко сів, відпочив, повитинав язики з усіх дванадцяти голів, забрав їх у кишеню, відв’язав змійового коня — і до хати!

Прийшов Іванко на місце, прив’язав коня, заходи в хату, а браття сплять. Він і каже:

— Що ви, мой, спите?

— Ади, мой, не заснули?

— Ви добре спите, так спите, що я мало не загинув. Я ж вам говорив коня пустити, а ви не пустили.

Тоді веде їх і показує, кілко натекло крови з нагайки і де кінь відірвався.

— То що ж ви доброго зробили? — питає Іванко братів.

— Ми ж тоже билися. Я приніс голову і той приніс голову.

— А що ж у тих головах? — питає Іванко. — Ви принесли голови без язиків.

Подивилися вони — нема язиків. А він викладає на стіл двадцять їден язик.

— Бачите, ви спали, а я все це звоював. І ви не чули. Ходіть зо мною до моста!

Приводи він їх до моста, показує їм три трупи і голови без язиків.

— Оце щоб я не йшов стерегти, то ми були б усі пропали. Приходять вони назад. Він відв’язує коні. Дає старшому коня, що на нім їхав змій на шість голів, середущому дає того, що їхав змій на три голові.

— А того, що їхав на нім змій на дванадцять голів, заведіть і дайте панови за тих три рублі, що я в него позичив. Але дайте, бо я приїду і все провірю. А я сідаю на свого коня і їду до царя сватати дочку.

Їде він, і каже йому кінь:

— Іване, правим вухом влізь, а лівим — вилізь.

Як уліз Іванко коневи в праве вухо і лівим виліз, то такий здоровий став і красивий, що в світі такого нема. Їде він і здибає чоловіка.

— Добрий день!

— Добрий день!

— Куди, хлопче, їдеш?

— До царя дочку сватати.

— Бери й мене з собою, — каже чоловік.

— А хто ж ти?

— Я, — каже, — Мороз. А ти хто?

— Я — Грубий Іванко. То їдьмо разом.

Їдуть вони удвох: то той їде, а другий іде, то другий сідає на коня. Здибають вони ще одного чоловіка.

— Добрий день!

— Добрий день. Куди, люди, йдете?

— До царя дочку сватати.

— А хто ви будете?

— Я — Грубий Іванко. А це Мороз. А ти хто?

— Я — Вітер. Беріть і мене з собою.

— Гай, іди.

Ідуть вони далі і здибають ще одного чоловіка.

— Добрий день!

— Добрий день. Куди, люди, йдете?

— До царя дочку сватати.

— А хто ви будете?

— Я — Грубий Іванко. А це Мороз і Вітер. А ти хто?

— Я — Стрілець. Беріть і мене з собою.

— Гай, іди.

Ідуть вони, йдуть і знов здибають чоловіка.

— Добрий день!

— Добрий день. Куди, люди, йдете?

— До царя дочку сватати.

— А хто ви будете?

— Я — Грубий Іванко. А це — Мороз, Вітер і Стрілець. А ти хто?

— Я — Голод. Беріть і мене з собою.

— Гай, іди.

Ідуть вони всі далі і побачили лан капусти. Ходи коло тої капусти спутаний чоловік.

— Добрий день!

— Добрий день. Куди, люди, йдете?

— Йдем до царя дочку сватати.

— А хто ж ваш молодий?

— Я, Грубий Іванко. А це мої товариші: Мороз, Вітер, Стрілець і Голод.

— То беріть і мене з собою.

— А чого ти спутаний?

— Бо як ідуть зайці в капусту, то я спутаний саме добре доганяю їх.

— То, гай, іди з нами.

Прийшли вони до царя. Вийшли слуги, побачили їх коло брами і питають:

— Що ви, люди, хочете?

— Ми прийшли царську дочку сватати.

— Котрий же ваш молодий?

— От він, Грубий Іванко.

А Іванко не хлопець, а лялька!

Пішли слуги й доповіли цареви. Цар вийшов, подивився та й каже:

— А це що за страховища? Коня від них заберіть, а їх усіх у залізну кузню загнати! І запалити кузню, щоб вони всі погоріли.

Заперли їх у кузню і так напалили, що стіни стали червоні. Іванко, Сторож, Стрілець і Голод топляться від того жару. А Мороз і Вітер говорять:

— Хлопці, ви ще до дня будете замерзати.

Мороз як потисне, Вітер як повіє, і стіни з червоних сині стають. Ще раз потиснув Мороз, і ще раз повіяв Вітер — стіни білі зробилися, аж іній насів. Замерзають усі, б’ють у стіни ногами і «ґвавт» кричать.

Устав рано цар і каже слугам:

— Заберіть у кузні ті трупи і викиньте їх у поле на гній. Прийшли слуги до кузні, а ті б’ють у стіни ногами і «ґвавт» кричать:

— Замерзаєм!

Приходять слуги і кажуть до царя:

— Ваше імператорство! Вони б’ють у стіни і «ґвавт» кричать. Кажуть, що замерзають.

Цар говори:

— Що це за люди? Випускайте їх. Рубайте дванадцять коров, печіть дванадцять печив хліба і привезіть дванадцять бочок води. Занесіть усе це в кузню, а тоді заведіть їх усіх туди і запирайте там. Як за ніч усе це не з’їдять, на ранок їм розстріл.

Запирають їх туди. А вони думають: «Аж тепер нам смерть. Де ми все це з’їмо?» А Голод каже:

— Хлопці, ви наїдайтеся звечора, бо до ранку дуже захочете їсти. Сіли вони, поїли добре і полягали спати. А Голод як узявся, то з’їв усе і випив воду. І кістки всі обгриз і поламав, лиш тріски з кісток лишилися. Запіяв кугут. Голод побудив їх усіх і каже:

— Все, хлопці. З’їв.

А цар встає рано і каже слугам:

— Ану йдіть, подивіться до них і вивозьте їх відти.

Пішли слуги. А вони так б’ють у залізні стіни, що ті аж розлітаються. І кричать:

— Їсти!

Приходять слуги до царя.

— Ваше імператорство, вони «ґвавт» кричать їсти. Цар каже:

— Та не може бути такого.

Пішов туди цар сам. Подивився — ніде нічого нема, лиш самі тріски з кісток. І більше ні кришки нема. І каже їм цар:

— Є в мене баба. Як хто з нею разом принесе води, то віддам дочку, а як відстане — розстріл.

Іванко каже:

— Хто ж з нас піде?

— Я піду, — каже Капустяний Сторож.

А до керниці було дуже далеко. Бере Сторож відра, і бере Баба, та й ідуть вони води. Набрали і вертаються. А ті посідали за огорожею — Іванко, Мороз, Вітер, Голод і Стрілець — і чекають. Несли, несли ті воду, а Баба каже:

— Що нам, синку, цар! Сідаймо та відпочинем.

Як сіли спочити, Сторож ляг і задрімав. Лиш руку їдну задер. А Баба відра в руки й пішла. Іванко каже:

— Вже наш Сторож спить, а Баба воду несе.

А Стрілець каже:

— Зараз він пробудиться.

Та як прицілився, та як утяв, то так Сторожеви палець і відбив. Той пробудився, урвав путо на ногах та як побіг, то догнав Бабу і лишив її на півверсти позаду.

Тоді цар каже:

— Видко діло, що цей Іванко буде наш зять. Царівна вийшла, підійшла до него, звиталася і забрала його в хату. Зайшли й сватачі. Тоді цар зробив весілля на весь мир, запросив усіх царів. І весілля було на славу. І я там був, і їв, і пив. По бороді текло, а в роті сухо було.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Гвоздівці, Сокирянського району, Чернівецької області
17 лютого 1979 року
Оповідач: Ґанґал Федір Кирилович (1913 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Грубий Іванко

Українська народна казка Буковини

ГРУБИЙ ІВАНКО — Українська Народна Казка Буковини
ГРУБИЙ ІВАНКО — Українська Народна Казка Буковини

Був собі чоловік. Мав він три сини. Самого меншого сина звали Грубий Іванко. Їде старий на ярмарок, а Іванко каже:

— Озми, тату, й мене.

— Чого поїдеш? У тебе ж грошей нема.

— Будуть гроші, — каже Іванко.

Їдуть вони шляхом, переїжджають мурований міст.

А візник везе сивим конем бочку з водою, і такий той кінь худий! Скочив Іванко з воза і до того візника:

— Продай коня. Що ти хочеш за нього?

— Три рублі, — каже візник.

— Тату, дайте три рублі. А батько йому каже:

— Я не маю грошей.

Тут над’їжджає якийсь чоловік. Іванко до нього:

— Пане, позичте три рублі.

Батько думає: «Що то буде? Він уже в чужих людей грошей просить». А той чоловік до кишені, виймає три рублі і дає Іванкові. Платить він візнику три рублі і бере коня, а візник лишається з бочкою на дорозі.

Веде Іванко коня додому. І каже йому кінь:

— Іванку, правим вухом влізь, а лівим вилізь.

Вліз Іванко правим коневим вухом, а лівим виліз і таку силу в собі почув, якої ще ніколи не мав.

Приходить він із тим конем додому, заводить його у гражду, дає їсти. Почесав його, вичистив, накрив. А батько приїжджає з ярмарку і каже:

— Що ти, Іванку, наробив! Ти позичив у чужого чоловіка гроші, а відки віддати?

— Ви не журіться, — каже Іванко. — Я сам маю розрахуватися.

А йому тоді ще не було й семи років. Встають вони рано, а Іванко каже татові:

— Їдьмо до царя — дочку сватати.

— Що ти надумався! — каже батько. — Хочеш, щоб цар усю нашу сім’ю знищив?

— Ви не журіться. Я маю за це відбуватися. А брати кажуть:

— Як отакий Іванко їде, то чого ж нам не їхати? І поїхали всі три.

Їдуть вони, їдуть і приїхали до якоїсь хати. Коло хати стайня. Заводять вони туди коней. Бачать, є овес і сіно — дають коням їсти. Заходять у хату. А в хаті на столах є що їсти, є що й пити. Повечеряли.

— Будемо тут жити, — каже Іванко, — але тут повинен хтось бути.

А недалеко від тої хати — залізний міст. Іванко каже старшому братові:

— Василю, ти йдеш цю ніч вартувати на міст. Але дивися, щоб не заснув, бо тоді ми пропали.

Той пішов вартувати, а Іванко трохи полежав, а перед дванадцятою годиною взяв під пахву кугутика і пішов на міст. Приходить, а брат спить. Ходить Іванко по мості. Коли це запіяв кугутик. Подивився Іванко — летить змій на три голови і на три верстви вогнем палить. Долітає змій до моста — кінь під ним спотикається.

— Стій, коню, не спотикайся, на мене і на себе смерті не сподівайся. Понад нас більшої сили нема, — каже змій коневі. — Кажуть, що є на світі Грубий Іванко, але він до сім літ не дійшов, до нас битися не прийшов.

Тут виходить Іванко. Змій говорить:

— Здоров, Грубий Іванку. За чим прийшов: битися чи миритися?

— Добрий молодець ніколи не йде за тим, щоб миритися, а щоб тільки битися.

Змій каже:

— То підемо битися на Залізний тік.

В’яже змій коня, і йдуть на Залізний тік битися. Як замахне змій Іванком — Іванко лиш похилився. Як замахне Іванко змієм — змій на коліна! Як замахне змій Іванком ще раз — Іванко на коліна! А Іванко як кинув змія — змій на плечі впав! Іванко відрубав йому дві голови, а одна ще лишилася. Змій хотів піднятися, та Іванко йому й ту голову відрубав. Тоді відтинає з усіх трьох голів язики і забирає їх. А одну голову прикотив до брата, який ще спав. Змійового коня узяв за повід і завів у гражду, а сам пішов спати.

А брат на мості прохопився рано — біля нього голова змія. Він ту голову під пахву і йде до братів.

— Ви бачите, мой? Дивіться, що я вбив! А Іванко підняв голову з подушки й каже:

— То добре, як убив. Лягай спати.

На другий вечір посилає Іванко на міст середущого брата.

— Тільки не спи, — каже, — бо ми пропадем, як заснеш. Ади, брат достеріг.

Пішов середущий брат, ходить, ходить по мості. Але близько дванадцятої години зморив його сон. Ліг він і заснув. А Іванко кугутика під пахву, шаблю через плече і йде до мосту. А тут кугутик запіяв. Летить змій на шість голів. І на шість верстов вогнем палить. Поруччя моста почервоніли від того вогню. І тут кінь під змієм спіткнувся. А змій каже:

— Стій, коню, не спотикайся. На мене й на себе смерті не сподівайся. Понад нас більшої сили нема. Кажуть, що є Грубий Іванко на світі, але він ще до сім літ не дійшов і до нас битися не прийшов.

Іванко виходить з-під моста, а змій каже:

— Добрий день, Грубий Іванку!

— Добрий день, нечиста сила, невидюща твар.

— За чим, Грубий Іванку, прийшов: битися чи миритися?

— Добрий молодець не йде за тим, щоб миритися, а щоб тільки битися.

— То пішли на Залізний тік боротися, — говорить змій. В’яже змій коня, і йдуть вони боротися.

Як замахне змій Іванком — лиш трошки Іванка похилив. А Іванко як замахне змієм — нахилився змій, але не впав. Змій як замахне Іванком — по кісточки Іванко в землю заліз. Іванко як замахне змієм — вище колін загнав змія в землю! І стяв йому три голови. Змій як замахне Іванком — по коліна Іванко заліз. А Іванко замахнув змієм останній раз — загнав його в землю до пояса і стяв решту голів.

Витинає він з усіх змієвих голів язики, забирає їх. Одну голову підкочує до свого сплячого брата, а решту затягає під міст. Відв’язав Іванко змійового коня, кугутика під пахву і пішов. А брат далі спить коло моста. Прив’язав Іванко коня та ліг на постіль і заснув.

Розвиднілося, пробудився брат коло моста, а біля нього — голова змійова. Він ту голову під пахву і біжить. Приніс її та й до братів:

— Я, адіт, що приніс!

— Добре, що не спав, — говорить Іванко. Перебули вони той день, і каже Іванко:

— Хлопці, вже мені вартувати.

Чіпляє він нагайку на кілок у стіні і говорить братам:

— Як буде сильно гудіти і вітер віяти, то щоб ви надвір не виходили, а як з моєї нагайки буде кров текти, то щоб випустили мого коня. Дивіться, щоб не заспали і коня відв’язали.

Повечеряли. Іванко кугутика під руку, шаблю через плече і йде до моста вартувати. Ходить він, ходить. Кугутик лиш запіяв, летить змій на дванадцять голів і на дванадцять верстов вогнем палить. Як долітав, то кінь лиш трохи зігнув ногу. Змій говорить: «Стій, коню, не спотикайся, на мене й на себе смерті не сподівайся. Понад нас більшої сили на світі нема. Кажуть, що є Грубий Іванко, але він до сім літ не дійшов, до нас битися не прийшов».

Іванко виходить, а змій йому:

— Здрастуй, Грубий Іванку!

— Здрастуй, нечиста сило, невидюща твар.

— За чим, Грубий Іванку, прийшов: битися чи миритися?

— Добрий молодець не йде ніколи за тим, щоб миритися, а щоб тільки битися, — каже Іванко.

В’яже змій коня, йдуть вони на Залізний тік боротися. Як замахне змій Іванком, по кісточки загнав його в землю. А Іванко як махне змієм — теж по кісточки! Змій Іванком як замахне — вище кісточок! Іванко як замахне змієм — загнав його по коліна і стяв три голови. А змій раз! — і прилизав хвостом ті голови. Та як махнув Іванком — вище колін! Бачить Іванко, біда! Та як поправився і змія знову по коліна загнав і стяв йому три голови. А змій махнув хвостом — і знову прилизав їх.

Стомився Іванко. Коли бачить, летить його кінь! Іванко як поправився та як махнув змієм — і по пояс його в землю! Що зітне три голови, то кінь їх копитами відіб’є. І змій не має як їх прилизати. Так стяв усі дванадцять голів, а кінь відбив їх копитами. Сів Іванко, відпочив, а тоді повитинав язики з усіх дванадцяти голів, забрав ті язики і змійового коня та й до братів.

Прийшов Іванко на місце, прив’язав коня, заходить у хату, а браття сплять. Він каже:

— Що ви, мой, спите?

— Ади, мой, не заснули? — бідкаються брати.

— Ви добре спите, так спите, що я трохи не загинув. Я ж вам говорив коня пустити, а ви не пустили.

Тоді показує їм Іванко, де натекло крові з його нагайки, показує, де кінь сам відірвався.

— То що ж ви доброго зробили? — питає Іванко братів.

— Ми ж теж билися, — кажуть брати, — я приніс голову і той приніс голову.

— А що ж у тих головах? — питає Іванко. — Ви ж принесли голови без язиків.

Подивилися вони — нема язиків. Викладає Іванко на стіл двадцять один язик.

— Бачите, ви спали, поки я воював. Ходімо зі мною до моста.

І повів він їх, і показав зарубаних зміїв.

Приходять вони назад. Іванко відв’язує коні. Дає старшому коня від змія на шість голів, а середущому дає того, що від змія на три голови.

— А коня, на котрому їхав дванадцятиголовий змій, дайте тому чоловікові за позичені мною три рублі. Але дайте, бо я приїду і все перевірю. Повертайтесь додому, я а сідаю на свого коня і їду до царя дочку сватати.

Їде він, і каже йому кінь:

— Іванку, правим вухом влізь, а лівим вилізь.

Як вліз Іванко коневі в праве вухо, а лівим виліз, то такий сильний став і красивий, що й у світі такого більше нема.

Їде він далі і здибає чоловіка. Привіталися, чоловік і питає:

— Куди, хлопче, їдеш?

— До царя дочку сватати.

— Бери й мене з собою.

— А хто ж ти?

— Я — Мороз. А ти хто?

— Я — Грубий Іванко. То їдьмо разом.

Їдуть вони удвох: то один їде, а другий іде, то другий сідає на коня. І здибають ще одного чоловіка.

— Куди, люди, йдете?

— До царя дочку сватати.

— А хто ви будете?

— Я — Грубий Іванко. А це — Мороз. А ти хто?

— Я — Вітер. Беріть і мене з собою.

— Гай іди.

Ідуть вони далі і здибають ще одного чоловіка.

— Куди, люди, йдете?

— До царя дочку сватати.

— А хто ви будете?

— Я — Грубий Іванко. А це — Мороз і Вітер. А ти хто?

— Я — Стрілець. Беріть і мене з собою.

— Гай іди.

Ідуть вони, йдуть і знов здибають чоловіка.

— Куди, люди, йдете?

— До царя дочку сватати.

— А хто ви будете?

— Я — Грубий Іванко. А це — Мороз, Вітер і Стрілець. А ти хто?

— Я — Голод. Беріть і мене з собою.

— Гай іди.

Ідуть вони далі, і побачили лан капусти. І ходить довкола капусти спутаний чоловік.

— Добрий день!

— Добрий день! Куди, люди, йдете?

— До царя дочку сватати.

— А хто ж ваш молодий?

— Я, Грубий Іванко, А це мої товариші: Мороз, Вітер, Стрілець і Голод. А чого ти спутаний?

— Бо як ідуть зайці в капусту, то я спутаний якраз добре доганяю їх.

— А як тебе звати?

— Сторож. Беріть і мене з собою.

— Гай іди з нами.

Прийшли вони до царя. Вийшла прислуга, побачила їх коло брами і запитує:

— Що ви, люди, хочете?

— Ми прийшли царську дочку сватати.

— Котрий же ваш молодий? — питають.

— От він, Грубий Іванко.

А Іванко — хлопець, як лялька!

Прислуга доповіла цареві. Цар вийшов, подивився та й каже:

— А це що за страховища? Коня від них заберіть, а їх усіх у Залізну кузню! Та напаліть кузню, щоб вони всі погоріли.

Заперли їх у кузню і так напалили, що залізні стіні почервоніли. Іванко, Сторож і Голод топляться від того жару. А Мороз і Вітер говорять:

— Хлопці, ви ще до дня будете замерзати.

Та як потисне Мороз, а Вітер як повіє, і стіни з червоних стали синіми. Ще раз потиснув Мороз і ще раз повіяв Вітер — стіни білі зробились, аж іній засів. Замерзають вони всі, б’ють у стіни ногами і кричать «Ґвалт!». Приходить прислуга до царя зі скаргою:

— Вони у стіни б’ють, «Ґвалт!» кричать, що замерзають. Цар каже:

— Що це за люди такі? Випускайте їх. Рубайте дванадцять корів, печіть дванадцять печив хліба і привезіть дванадцять бочок води. Занесіть усе це в кузню, а тоді заведіть їх усіх туди і закрийте знов. Як за ніч усе це не з’їдять, на ранок — голови з пліч.

Занесли туди все, запирають їх. «Аж тепер нам смерть. Де ми стільки з’їмо?» — думають вони. А Голод каже:

— Хлопці, ви наїдайтеся з вечора, бо до ранку дуже захочете їсти.

Сіли вони, попоїли добре і полягали спати. А Голод як узявся, то з’їв усе наварене й напечене і випив усю воду, навіть кістки обгриз і поламав, лиш тріски з них лишилися.

Цар встає рано і каже прислузі:

— Ану, ідіть подивіться до них.

Пішла прислуга. А вони так б’ють у залізні стіни, що аж кузня трясеться, і кричать: «їсти!» Приходить прислуга до царя, розповідає, а той каже:

— Та не може такого бути.

— Пішов туди сам цар. Подивився — лиш тріски від кісток валяються. І каже тоді цар:

— Є в мене баба. Дуже бистра. Як хтось із вас принесе з нею разом води, то віддам дочку. А як відстане — голова з пліч.

Іванко запитує:

— Хто із нас піде води?

— Я піду, — каже Капустяний Сторож.

А до керниці було дуже далеко. Бере Сторож відра і бере баба, і йдуть вони води. Набрали вони води й вертаються. А Іванко, Мороз, Вітер, Голод і Стрілець посідали за огорожею й чекають. Несли, несли воду, а баба каже:

— Що нам, синку, цар! Сідаймо та спочинемо.

— Як сіли спочивати, Сторож ліг і задрімав. Лиш руку одну задер. А баба відра вхопила і пішла. Іванко каже:

— Пропали ми.

— Зараз він пробудиться, — говорить Стрілець.

Та як прицілився, та як утяв, то так Сторожеві палець і відбив. Той прокинувся, урвав путо на ногах та як побіг, то догнав бабу та ще й лишив її на півкілометра ззаду.

Тоді цар сказав:

— Видко діло, що цей Іванко буде наш зять.

Царівна вийшла, звіталася і повела Іванка до хати. Зайшли й сватачі. Цар запросив усіх царів на весілля. І я там був, і їв, і пив, по бороді текло, а в роті сухо було.

Походження та примітки

Грубий Іванко. Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 300А + 513А. Записано 17 лютого 1979 року в селі Гвіздівцях Сокирянського району Чернівецької області від Федора Кириловича Гангала (1914 року народження, колгоспний пенсіонер).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.