Українські народні казки

Два брати і біда

Українська народна казка Гуцульщини

Були два брати. Один був бідний, а один багач. І на полі в цего бідного зривало щось з жита й пшениці колоски. І він не знав, що. І прядиво з кукурудзів рвало, і з фасулі цвіт. Прийшов бідний і його жінка з церкви, і каже жінка до чоловіка:

— Я піду подивитися, що нам, — каже, — колосся стинає і з кукурудзів прядиво рве.

Каже чоловік до жінки:

— Я піду. А ти будь дома з дітьми.

Пішов чоловік, сів собі під фасулю, а пташка прилітає і рве колоски з пшениці і з жита. І з кукурудзів прядиво, і з фасулі цвіт. Коли вона рвала цвіт з фасулі, чоловік її імив. Їмив її, а вона зачала кричати:

— Пусти мене! А він їй сказав:

— Я тебе тоді пущу, як ти скажеш, хто ти є. Чого ти в мене рвеш, а братови несеш?

І сказала вона йому:

— Я є твого брата щастя.

— А де моє щастя?

— В далеких світах твоє щастя. Це все ти спродай свому братови і виберися відци, але так, би тебе Біда не виділа. Та Біда, що сидить у тебе за комином.

Прийшов він т’хаті і розказав це жінці. Та пішов до брата і каже:

— Купуй у мене це все, бо я їду геть. Цей город, цю хату і мою землю купуй.

Братови не жаль було, що він їде. Брат лиш сказав:

— Добре, їдь, брате. Я плачу.

Він думав, що добре розживеться на цім усім. Як брат до него приходив позичити кварту муки, то він позичити не хотів, а це каже:

— Давай, жінко, їсти. Най брат попоїсть, бо брат голоден. І ще передай жінці й дітям.

Жінка багатого брата дала йому з собою харчів. Він приходить собі т’хаті і каже жінці:

— Мемо, жінка, вибиратися. Брат платить нам за все, що тут лишаємо. І дав нам харчів. Пожалував нас напослідку брат.

І вони ся вибрали. А сокиру чоловік забув на сволоці. Та й пішли вони дорогою через ліс, вже файний кавалочок від хати перейшли, так, як відци до Косова. Тоді каже чоловік:

— Ми вже не годні йти. Відпочинемо тут. Я врубаю дров і звариш, жінко, їсти.

Він до мішка — все є, а сокири нема. Нема чим дров урубати. Тоді чоловік каже до жінки:

— Вертаюся додому за сокирою. Жінка каже:

— Не вертайся, бо причепиться тебе Біда і принесеш її сюди. А він наважився й каже:

— Ні, я мушу. Я без сокири нічого не варт.

Вернувся він до хати, за сволок по сокиру, а Біда з-за комина та йому на плечі. І він каже їй:

— Що ти хочеш? Іди на піч, я йду дров рубати.

— Ти рубай дрова, а я буду сидіти тобі на плечах. Я вже від тебе не йду нікуди.

І замок він хату та й іде з нею, з Бідою. Жінка побачила його здалеку та й каже до дітей:

— Відай наш тато Біду несе. Приходить він, а жінка каже:

— Казала-м тобі, би-с не вертав т’хаті. Казала-м, що йметься тебе Біда?

А він мовчить і пахає табаку. А Біда каже:

— Ти хоть табаку пахаєш, а я таки голодна сиджу. Тоді каже чоловік:

— Я собі відсипаю табаки в папір, а ти залазь у табахєрку. Я тебе закрию і будеш там пахати, кілко хотіти, поки я їсти не пристараю.

Вона залізла туди, і чоловік її закрив. І поклав у кишеню. І сказав:

— Тепер будеш пахати, кілко хотіти.

Тоді він узяв сокиру, розколов бука, витесав клин і забив у розколину. Щоб у букови була шпарка. І там табахєрку заклав, і тоді клина вибив. І бук притиснув Біду в табахєрці.

І пішли вони. Заходять у місто, прийшли до шиньку. І тоді каже жінка:

— Іду я в шиньк та послухаю, що люди говорять.

Зайшла вона, а там шинькар з дідичем говорять. Каже дідич:

— Коби мені трафився якийсь чоловік. Я б його з жінкою й дітьми взяв до себе, бо нема кому робити.

Жінка вийшла і сказала про це чоловікови, чоловік підходить ід’дідичеви та й каже:

— Паночку, я шукаю роботи. А дідич його питає:

— Ти сам?

— Ні, в мене є жінка й двоє дітей.

— А де вони, твоя жінка та й діти? — питається його дідич.

— Гозди, — каже, — сидять надворі.

— Іди, — каже, — клич їх сюди.

Чоловік пішов і закликав їх. Дідич сказав шинькареви:

— Давай цим людям їсти.

Той дав їсти, вони файно попоїли. Дідич заплатив за них і каже:

— Пішли.

Виходять надвір, там стоїть бричка, запряжена парою коней.

— Сідайте, — сказав дідич, і вони поїхали.

Приїхає дідич т’хаті, напроти виходить його жінка. А він каже:

— Дивися, жінко, яке нам бог дав щастя. Маємо робітників.

— Заходіть до хати, — каже жінка, — і мемо полуднувати. Ці відказуються, кажуть, що лиш пополуднували, а дідичка їм:

— Е, треба і в мене попоїсти.

Сидять вони навкруг стола, полуднують, а дідич каже:

— Так, Іване. Це все, що ти видиш, буде як твоє. Я тебе тут кладу ґаздою. Я тобі даю для проживання хату. Твій хлопець буде з тобою хлопську роботу робити, жінка їсти варити. А дівчина твоя теж уже велика, вона буде в склепі продавати.

А цей бідний чоловік каже:

— Пане, що я знаю без вас робити?

— Ти ж ґазда будеш у мене, Іване, ти ж знаєш, як треба робити, щоб усе було добре. Будуть приходити люди на жнива, будуть у нас жати, ти будеш їм за це платити збіжжям.

І прийшли жнива, і люди все пожали, все поробили і добре заробили. І тоді каже Іван панови:

— Нам треба пивницю копати.

— Копай, — каже дідич.

Копає він з хлопцем пивницю і находить у земли п’ять бочок золота. Каже він до хлопця:

— Біжи, Васильку, і скажи, най пан та й пані прийдуть сюди. Приходить пан.

— Що, Іване, скажеш?

— Ходіть, пане, щось мете видіти. Дідич подивився та й за голову ймився.

— От, Іване, який ти щасливий! Та й твоя жінка й твої діти. Подивився дідич на свою жінку та й каже:

— Лишаймо це все на Івана.

— Як ти лишаєш, то й я лишаю, — сказала жінка. А дідич каже до Івана:

— Я тебе прошу, Іване, дай мені штири бочки золота, а бочку лишай собі. І я тобі лишаю весь свій маєток і їду з жінкою геть.

Іван каже:

— Ну чого ж ви хочете їхати геть? Та ж будьте тут, як були.

— Ні. Ви собі ґаздуйте, а ми двоє поїдемо.

І взяв собі дідич штири бочки золота і з жінкою поїхав, а все своє добро лишив Іванови.

Дідич поїхав, а Іван пише свому братови: «Пириїхай, братчику, будеш видіти, як я жию». Брат приїхав і ймився за голову. «Цей у мене кварту муки зичив, а тепер у такому добрі пливе!» А Іван братови їсти, Іван братови все. Так ся братом тішить. А багач братови не рад. Каже йому багач:

— Скажи мені, як ти допався до цего добра? Ти ж бут такий бідний. А бідний брат любив брата-багача та й розказав йому всю правду.

Розказав, як то було. Тоді каже багач:

— Слухай, ну а де ти її дів, ту Біду?

— Ади, — каже, — братчику, поклав її в табахєрку, заткав, розколов бука, забив клин і поклав туди табахєрку. Клин вибив, і там її притиснуло.

— Я чув, як вона там кричала в буці, — каже багач.

І тоді багач собі подумав: «Я її звідти виб’ю, най вона знов іде до него».

Рано встає багач і каже:

— Брате, я поїхав.

— Братику, та будь ще.

— Нє, мені треба додому їхати.

Дає ґазда братови золота, дає випити руму. Наклав йому повну фіру всего. Та й просить:

— Братчику, коли ще приїдеш?

— Приїду, приїду.

Поїхав багатий брат, приїхав д’букови, відважує то, витягає табахєрку з Бідою, розв’язує, розтикає.

— Йди, небого, твій хазяїн у такім добрі, а ти тут сидиш? А Біда йому сказала:

— Тепер ти мій, а я твоя.

І в пазуху йому залізла. І проїхав він, цей фальшивий брат, кілька кроків — впав йому один кінь. Лиш один лишився. Він тим конем ледве т’хаті приїхав. А дома згоріла стайня і в стайни маржина. І хата згоріла. І лиш в’їхав він на загороду, і другий кінь упав. Жінка кричить ґвавту. Питається його жінка:

— Як це наробилося?

А він сказав, що випустив братову Біду з бука і тепер Біда в него в пазусі. А жінка як учула це, так упала і вмліла.

І доживав багач віка в тій хаті, що бідний брат йому продав. А як поховав жінку, тоді собі сказав: «Не копай ні під ким яму, бо сам у ню впадеш».

І на вербі дзвінчик, а нашій казці кінчик.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Уторопи, Косівського району, Івано-Франківської області
16 травня 1987 року
Оповідач: Ласійчук Марія Юріївна (1919 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.