Українські народні казки

Два брати і песиголовець

Українська народна казка Закарпаття

Жив один бідний-бідний чоловік. Він мав два сини. Тяжко він на них хліба заробляв. Ходив роблячи, служив, мучився, раз він каже:

— Сини мої, ви вже виросли. Ідіть самі собі заробляйте хліба. Ідіть десь служити, або найміться в якогось багатого хазяїна та йдіть робіть, щоби ви вже й мені дали кусок хліба. А сини подумали, подумали та й відповідають:

— Наймемося цілому селу пасти стадо овець на полонині.

Ну й добре, пішли вони. Забрали з цілого села овець і пішли на полонину пасти. Браття любили один другого, і кожного тижня брат брата пущав у село. Раз Никола ходив у село за хлібом, другий раз ходив Іван. Одного разу кличе Микола:

— Но, Іване, йди ти. Твоя черга. Принесеш хліба, соли, кромплів. Бери стілько, щоби ми тиждень прогодовалися.

— Добре, — говорить Іван, — я йду. Чекай мене завтра увечері. І пішов Іван, а Микола зостався, пасе стадо, пасе. Вечір надходить, а Івана не є. Уже Іван мав бути, а його не є. Никола став дуже гойкати:

— Іване-е! Іване-е!

Раз чув, а якийсь голос озивається:

— Гей, гей! Я ту! Ходи сюди! Ходи сюди! Ходи! Я ту! Озивається, озивається. «Недобре йому, — думає, — заблудився мій брат.» Іде і гойкає:

— Іване, Іване!

І чує він, що той голос усе ближче. Але щось йому той голос не любиться. «То не мій брат, бо в мого брата голос тонший. То якийсь звір, бо товстий голос має.» Задумався, але що робити? А воно далі гойкає:

— Гей-гей!

Тоді Никола відгукнувся:

— Ходи, ходи! Ходи сюди! Я ту.

Приходить воно, позирає Никола, а то страшний песиголовець. Леґінь дуже напудився та крикнув:

— Йо-йой!

Думає: «Мабуть, ти з’їв десь мого брата». Що було робити? Песиголовець каже:

— Но, тепер ходи зо мною.

І забрав песиголовець Николу. Никола йде за песиголовцем. Айбо всі овечки, коли увиділи, що Никола йде за песиголовцем, усі зобралися — і за Николою. Ідуть, ідуть, далеко-далеко лісом ідуть. І приходять до єдної печери. Одкрив песиголовець скалу:

— Николо, заходи!

Никола зайшов до тої печери, а за ним усі овечки. Каже йому песиголовець:

— Сідай.

Сів Никола. Песиголовець став класти огень.

— Помагай, — наказує, — і ти. Я тебе, — повідає, — спечу й з’їм. Напудився Никола. «Що я тепер буду робити?» Думав, думав, а песиголовець клав огень. А на ковбиці лежала велика довбня. І, коли песиголовець нагнувся, Никола взяв тоту довбню і як бахнув його раз по голові — песиголовцьови нараз вискочило око. Песиголовець осліп. А Никола думає собі: «А що тепер робити?» А песиголовець скоро скочив до дверей:

— Ого! Тепер тобі буде конець. Я тебе не випущу живого. Тепер буду з тебе живого м’ясо їсти!

Напудився Никола. Що ту зробити? Песиголовець став вимітувати по одній овечці надвір. Вимітує, вимітує. А Никола мав коло себе ніж. Зарізав він скоро єдну овечку, здер з неї шкуру й надів на себе. А песиголовець вимітував овечки та попав на Николу. І скоро виверг Николу з тою овечою шкурою.

Коли Никола був уже надворі, він подумав собі: «Тепер я хлоп. Тепер мене песиголовець не їме. Він сліпий, і я втікну. З вівцями втікну». А песиголовець своєї веде:

— То ти, Николо? Но нич, ходи, Николо, сюди. Прийди, я тобі нич не буду робити. Коли ти мене послухаєш, я тобі подарую цей перстень золотий!

А Никола зрадувався, що буде мати перстень. Коли Никола перстень носив? Та й думає собі: «То добре діло. Песиголовець мені перстень подарує. Він сліпий, і я з перстеньом утікну.»

А песиголовець бере перстень і стягає з пальця.

— Но, — каже, — кидай мені!

Песиголовець кидає йому перстень через двері. Никола хапле той перстень, надіває на палець і втікає. І тут сталася біда. Перстень загойкав:

— Я ту, я ту! Я ту!

А песиголовець що робить? Біжить просто за Николою. Никола дуже напудився. Що йому робити? Біжить, біжить, а перед ним велика скала. Песиголовець уже доганяє його, вже скоро його хапле. Никола вже не знає, що має робити. Скоро прибіг до скали, узяв великий камінь, пересік, перерубав собі палець і верг долу скалою разом з перстеньом. А перстень зачав гойкати:

— Я ту, я ту! Їмай мене, їмай мене! Я ту, я ту!

І як побіг песиголовець за тим перстеньом, і долу скалою впав. І щез у тій прірві великій. І там пропав.

А Никола з своїми вівцями забрався назад на полонину. І брат його прийшов. Жили щасливо. Вже вони ніколи не гойкали вночі. Тихо спали, тому що боялися інших песиголовців. Може, вони й тепер ще живуть, кеть не повмирали.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Туриця, Перечинського району, Закарпатської області
28 березня 1988 року
Оповідач: Козак Марія Юріївна (1928 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.