Українські народні казки

Два брати

Українська народна казка Буковини

Був чоловік. Мав він двох хлопчиків. І були ті хлопчики між собою дуже схожі.

Якось пішов той чоловік у ліс по гриби і побачив на дубі гніздо. Поліз він на дуба, дивиться — а в гнізді золоте яйце. Він то яйце взяв, приніс додому і пішов до брата. Брат його був багатий, а він сам — бідний. Думає: «Продам яйце братови, бо що я з ним зроблю?» І каже братови:

— Я найшов у лісі на дубови золоте яйце. Купи.

— Добре.

Купив багач яйце і приніс додому. А бідний купив собі їсти. Через кілька день пішов бідний знов у ліс. Ходив, ходив по лісі і побачив золоту птаху. «То, мабуть, та птаха, що несе золоті яйця», — думає він. Стрілив камінчиком з рогатки і ту птаху збив. Приноси він її додому та й каже жінці:

— Красива птаха, але нащо нам її тримати, як ми живемо бідно? Давай продамо її братови.

Поніс він птаху до брата і продав за добрі гроші. А як бідний пішов, брат почав розглядати птаху і побачив, що під крилом написано: «Хто з’їсть моє серце й печінку, у того щодня під подушкою буде золото». Каже він до жінки:

— Зарубай цю птаху і звари. Але ніхто не має права їсти то м’ясо, я все з’їм.

Жінка зарубала птаху і поклала варити. А хлопці бідняка пішли до вуйка. Багачева жінка вийшла з хати надвір, а хлопці — до баняка, та й найшли то м’ясо. Їден схопив серце, а другий — печінку. І з’їли. Жінка вернулася і бачи, що вони щось їдять.

— Що ви їсте?

— Ми подивилися в баняк. Там були великі куски, то ми їх не чіпали, а з’їли два маленькі.

Вона до баняка — а там серця й печінки нема. Що робити? Зарубала вона кугута, взяла з него серце й печінку і вкинула в той баняк. Як усе зварилося, поклала його в миску і подала на стіл.

— На, їж.

Чоловік подивився по м’ясови — все є: і печінка, і серце на місці. З’їв він усе і ляг спати.

Встає рано — нема ніякого золота. І птаха пропала, і золота нема. А хлопці встали рано, їх мама стелить постіль, дивиться — золото в них обох під подушкою. Вона й каже чоловікови:

— Чоловіче, у обох наших хлопців під головами золото.

І так було кожного ранку: встають хлопці — під головами золото. Бідний брат іде до багатого і каже:

— У моїх хлопців кожного ранку під головами золото. Брат зрозумів усе та й каже:

— Ти з хлопцями щось роби. Бо як учує влада, то будеш пацити біду з ними. Скажуть, що вони крадуть.

Бідний бере і веде хлопців у ліс.

— Сидіть тут, — каже, — я зараз прийду. Назбираю дров і підем додому.

Та й пішов батько додому. Хлопці ходять, ходять по лісі і не можуть вийти на край. Так ходили вони до вечора, а ввечері здибає їх лісник.

— Що ви, хлопці, тут ходите?

І вони розказали, що тато їх привів і лишив. А в лісника дітей не було. Він і каже:

— Гай, ходіть до мене та й будете жити в мене.

Пішли хлопці до лісника та й живуть у него. І кожного ранку находи лісник у них під головами золото. Складає він то золото і вчить їх на мисливців. Дав їм рушниці, вони ходять по лісі, стріляють.

Жили хлопці в того лісника довго, і було їм уже по двадцять літ. Лісник мав їх за своїх.

І подумали хлопці: «Чого ми будем тут сидіти? Йдім по світі». Та й кажуть лісникові:

— Ми вже підем від вас.

Лісник їх не спиняє. Дає їм то все золото, що назбирав у них під подушками, і каже:

— Ідіть.

І дає їм ножа.

— Нате цей ніж. Як схочете розлучатися, то закладайте цей ніж у дуб. Коли хто з вас прийде до того дуба і побачи, що ніж чистий, то, значить, живі обидва, а як ніж буде іржавий, — то їдного вже нема.

Пішли вони. Та й ідуть, скілко йдуть, а кругом пустиня, нема де купити щось їсти. Вони хочуть убити якусь дичину. Побачили зайця. Ціляться вбити його, а він кричить їм:

— Хлопці, не бийте мене. Я дам вам двоє зайченят.

Дала їм зайчиха двоє зайченят. Понесли вони зайченят з собою. Ідуть далі, дивляться — лисиця біжить.

— Давай уб’єм цю лисицю. А лисиця каже:

— Не вбивайте мене, хлопці, я вам дам двоє маленьких лисенят. Вони лишили її, і вона дала їм двоє лисенят. Взяли тих лисенят і пішли далі. Ідуть, а назустріч біжить вовк. Вони ціляться в вовка, а вовк їм каже:

— Лишіть мене, хлопці, я дам вам двоє вовченят.

Лишили його і взяли двоє вовченят. Ідуть далі, а назустріч їм лев. Ціляться вони в лева, а він кричить:

— Не вбивайте мене, я дам вам двоє маленьких левів. Дав їм лев двоє левенят, і пішли вони далі.

Ходили вони, скілко ходили, і рішили розділитися. «Ти підеш у їден бік, а я — в другий». Поділилися вони тою дичиною, взяли обидва по їдному зайченяті, лисеняті, вовченяті й левеняті. І заклали в дуб ніж. Їден пішов у їден бік, а другий — у другий.

їден ішов, скілко йшов, і попав у город. Це був менший брат. Побачив він, що в городі чорні прапори. Зайшов у корчму поїсти, і дичина зайшла з ним. Люди дивляться на дичину, а він погодував її, поїв сам і питає тих людей:

— Чого у вас город такий смутний і чорні прапори? Корчмар каже йому й каже:

— У нас є дракон. Йому треба щодня чоловіка дати, щоб він з’їв. По черзі дали вже всі люди і прийшла черга царя. А він має лиш їдну дочку, тому сказав почепити чорні прапори, що має віддати свою дівчину драконови.

Питає він корчмаря:

— А де находиться той дракон?

— За городом є велика скала, туди треба вести людину. Вийшов він з корчми і йде до тої скали, до дракона. Прийшов туди увечері, переспав під скалою, а рано встав і лізе на скалу до дракона. А там був драконів палац. Заходи він до того палацу, а там нема нікого: на столі стоять дві склянки, налляті вином, і лежить записка. В ній написано: «Хто вип’є цего вина, дуже сильний буде. А перед дверима закопано меч».

Він не п’є то вино, а йде відкопувати меч. Відкопав його, але не може зрушити з місця, бо дуже важкий. Зайшов у хату, випив склянку вина, вийшов і підняв меч. Але не міг ним розмахнути. Зайшов до хати і випив ще й другу склянку вина. Як випив його, то взяв меч і махає ним, як хоче.

Привели туди цареву дочку. Побачила його дівчина і каже:

— Іди відци, бо з’їсть і тебе через мене.

— Як з’їсть, то хай з’їсть обох. Я хочу побачити, що то за дракон. А ту дівчину привів міністер. Привів її і там сховався. Хлопець його й не бачив.

Прийшов дракон і втішився, як побачив, що їх двоє.

— Замість їдного двох з’їм.

А хлопець вихопив меч і з їдного маху відрубав драконови шість голів. Лиш їдна голова в него лишилася. Дівчина побачила, що він не в силах ту голову відрубати, кинулася на дракона і рве його. А хлопець відрубав драконови й сему голову.

Як побідили дракона, дівчина зняла з шиї ланцюжок і одягла його на лева. І каже хлопцеви:

— За те, що ти мене врятував, тато мій дасть мене за тебе заміж. Тато мій — цар.

А хлопець дуже втомився і каже до дівчини:

— Спочиньмо трохи та й підем.

Лягли вони. Лягла дівчина, потому хлопець, коло хлопця лев, коло лева вовк, коло вовка лисиця, а крайній — заєць. Каже хлопець до лева:

— Я буду трохи відпочивати, а ти стережи. Як хтось буде йти, розбуди мене.

Лев захотів спати і каже вовкови:

— Я лягаю спати. Як ти щось побачиш, буди мене. А вовк захтів спати і каже лисиці:

— Я лягаю спати. Як щось побачиш, буди мене. Лисиця тоже захтіла спати і каже зайцеви:

— Я сплю, а як ти щось забачиш — буди мене. А заєць захтів спати і заснув.

Міністер побачив, що всі заснули, приходи, відрубує хлопцеви голову, бере дівчину, веде її набік і каже:

— Кажи цареви, що це я відрубав голови драконови. А як ні — то відрубаю й тобі.

Привів її міністер до царя та й каже:

— Я побідив дракона і врятував вашу дочку. І рішив цар дати дочку за міністра.

Дичина пробудилася, а хазяїн — без голови. Каже лев до вовка:

— Казав я тобі, щоб ти не спав? А вовк:

— Я казав лисиці, щоб вона не спала. А лисиця каже:

— Я казала зайцеви, щоб він не спав. Лишився винуватий заєць. Каже він:

— Я воскрешу його назад.

Побіг заєць і найшов таку деревину, що гіллячкою з неї удариш покійника, і він оживе. Приніс заєць ту гіллячку, вдарили нею хазяїна — і голова приросла.

Бере хлопець свою дичину і йде назад до тої корчми. Корчмар пізнав його. Питає він корчмаря:

— Що чути у вас в городі? А корчмар йому:

— Міністер побідив дракона, і цар дає за него дочку.

А він каже:

— Поки буде свадьба, ми будемо їсти хліб, той, що в царя буде на свадьбі.

І приказує зайцю:

— Іди до царевої дочки і скажи, хай дасть того хліба, що має цар на весіллі їсти.

Заєць побіг до царя і каже дівчині:

— Наш хазяїн каже, щоб ти дала того хліба, що має цар на свадьбі їсти.

А дівчина питає:

— Де ж він?

— У корчмі.

Вона пішла до пекаря й каже:

— Бери зо штири хлібини і неси до тої корчми.

Пекар узяв штири хлібини, поніс до корчми і дав хлопцеви. А хлопець каже до корчмаря:

— Це ще не все. Ми будемо пити вино, що в царя на свадьбі має бути.

Посилає він лисицю.

— Іди до царевої дочки і скажи, щоби дала вина, яке має бути на свадьбі в царя.

Лисиця побігла і сказала дівчині, що хазяїн казав дати того вина. Дівчина йде до погреба, до того чоловіка, що видавав вино, і каже:

— Бери зо два відра доброго вина, неси до корчми і дай тому хлопцеви, що має звірину.

Той бере два відра вина і несе до корчми. Лиш той пішов, а хлопець каже:

— І це ще не все. Ми будем їсти м’ясо, то, що в царя на свадьбі має бути.

І посилає вовка.

— Іди, скажи дівчині, щоб вона дала м’яса, яке в царя на свадьбі має бути.

Вовк пішов і сказав це дівчині. Вона пішла до кухаря і каже: — Беріть м’ясо і несіть до такої-то корчми.

Кухар узяв І поніс то м’ясо до корчми. А хлопець каже до корчмаря:

— І це ще не все. Ми ще й солодощі будем їсти, що в царя на свадьбі мають бути.

І посилає він лева.

— Іди до дівчини і скажи, щоб вона дала солодощів, які в царя на свадьбі мають бути.

Лев був такий сміливий, що не боявся нікого. Як прийшов він до дівчини, побачив його цар. Каже лев дівчині:

— Сказав хазяїн, щоб солодощів дали, які в царя мають бути на свадьбі.

Дівчина наказала слугам:

— Несіть до тої корчми солодощі. І понесли вони солодощі.

А цар побачив, що в лева на шиї — ланцюжок від його дочки, і питає дівчину:

— Як це сталося, що твій ланцюжок у лева на шиї. А дівчина йому:

— Мені сподобався лев, і я вчепила йому на шию свій ланцюжок.

— Коли це діло було? — питає цар. Вона каже:

— Це я не скажу. Якщо хочете знати, коли це було і як було, то спитайте у хлоця, що є в тій корчмі. Він хазяїн цему леву. Пошліть туди свою карету і просіть його, щоб він приїхав до нас. То він вам і скаже, як це було.

Цар думає: «Тут є якийсь секрет». Та й дав приказ запрягати коні в карету.

Приїхала карета, заходи кучер у корчму, а він вгощається там і вгощає всіх. Кучер питає:

— Хто хазяїн цеї дичини?

— Я хазяїн, — каже хлопець.

— Цар просив, щоб ти приїхав до него.

Сів він у карету, і поїхали до царя. Як побачила царівна, що він приїхав, сказала:

— Тату, треба стрічати його.

Цар вийшов надвір, зустрів його і попросив зайти. Сіли вони за стіл, і питає цар:

— Як це вийшло, що мої дівки ланцюжок з’явився на шиї у лева? А він бере та й каже:

— Тоді одягла вона ланцюжок на лева, як я побідив дракона. Вона бачила, як боровся лев, і одягла йому ланцюжок.

І розказав, як то все було.

—...Як я пробудився, дівчини не було. А що було далі, питайте свої дочки.

Викликає цар дочку і питає. А вона каже, як усе було. -...Як ми заснули, прийшов міністер і зарубав його, а мені сказав, щоб я того не розказувала, бо і мені голову відрубає. Цар каже:

— Беріть міністра і пускайте його до бугаїв.

А в него було сім бугаїв. Пустили міністра до них, і вони його на куски рогами розірвали.

Справили весілля. Цар віддав дочку за хлопця, і грали весілля тиждень.

Жили вони після весілля, може, рік, а може, й більше. І дуже цар зятя полюбив. Захтілося зятю йти на полювання. Збирається він, а цар каже:

— Бери з собою зо штири солдати. Як поїдеш, то в той темний ліс не заходь, бо хто заходи в той ліс, то назад не вертається.

Поїхав він і побачив оленя, запряженого в санки. Каже воякам:

— Ви сидіть тут, а я дожену того оленя.

Він до оленя, а він втік у той ліс, в який цар сказав не заходити. Зайшов туди мисливець і не знає, куди йти. Ходив він, ходив по тім лісі до вечора і не міг з него вийти. І звірина за ним ходила. Увечері вояки вернулися назад і кажуть цареви:

— Чекали ми його до вечора і не дочекалися. Він так і лишився в лісі.

А цар їм:

— З того лісу він не вернеться.

А він наклав у лісі вогонь і гріється. Чує, зверху на дубі хтось стогне. Подивився — а там баба сидить. І каже:

— Я замерзаю. А він їй:

— Та злазь, загрієшся.

— Я не злізу, бо боюся твоїх звірів.

— Злазь, вони тобі нічого не скажуть.

— Нє, боюся. Я кину тобі з дуба гіллячку, а ти бери ту гіллячку і вдар свою дичину.

Так він і зробив. Як ударив — усі його звірі стали каменями. А баба злази, вдарила гіллякою його самого, і став він каменем. Взяла баба те каміння, занесла до ями і покидала їх туди: та яма була повна каміння.

А брат його хтів бачити, чи живий він. Іде до того ножа, дивиться — ніж заіржавів, значить, брата живого нема. «Піду, поглядю я його», — сказав брат і пішов. Ходив він, кілко ходив, поки зайшов у той город. Зайшов у ту корчму, де брат був. А корчмар подумав, що то той самий, бо й дичина в него така сама була, як у того. Починає корчмар його питати:

— Як ти зміг вернутися? Тебе ж не було. Ти ж був пропав у лісі.

Він розказав корчмареви, що він — брат. Корчмар йому все розказав, і він пішов до царя. Цар побачив і подумав, що то його зять. І дочка царева подумала, що то її чоловік. Дуже схожі були брати їден на друтого. Царева дочка каже:

— Ти мій чоловік.

На другий день питає він царську дочку:

— То розкажи, як то було. А вона йому:

— Ти не знаєш, як то було?

Бо вона ж таки вважає, що то її чоловік. А цар питає:

— Де ж ти загубив царську одежу?

— У мене не було царської одежі.

А вони думають, що він придурюється.

— Піду я на полювання, — говорить він. А цар каже:

— Я ж казав тобі: не заходь у той ліс.

— Добре, — каже.

Але пішов він і таки попав у той ліс Ходив цілий день, хтів вийсти на край — ніяк не вийде. І прийшлось йому ночувати в лісі. Наклав він вогонь, бо коло вогню й літом веселіше сидіти. А та баба стогне на дубі. Подивився він угору — баба. Каже він:

— Злазь.

— Я боюся твої звірини. Я дам тобі гілляку, і ти вдар їх.

— Я їх ніколи не бив і бити не буду. Злазь.

І цілиться він стріляти в бабу, а баба сміється. Стрілив, а баба жива. Відірвав він від своєї одежі ґудзики, зарядив ними свою рушницю та як стрілив тими ґудзиками, то баба так і впала. Він її не вбив, лиш поранив. Питає її:

— Де мій брат? Як не скажеш, то... Бачиш моїх звірів? Зараз з тебе лиш куски лишаться.

Вона й каже:

— Я їх перекинула на каміння. Він їй:

— Перекидай назад брата на чоловіка, а як нє — то біда тобі буде. І вона перекинула каміння назад на чоловіка й дичину. А в ямі було ще багато каміння. Він питає її:

— Що то?

— То тоже люди були.

— То перекинь їх назад з каміння на людей.

Як зачала вона їх перекидати, то багато народу вийшло з того яру. Приказав він дичині:

— Беріть бабу і розірвіть на дрібні куски.

І звірі розірвали її. Він поклав ті куски на вогонь і спалив, а попіл розкидав на вітер. А то був не простий народ: там царі, міністри, різні начальники були. Чекають вони всі на його приказ. Що він їм скаже? А він і каже:

— Хто відки є, всі йдіть по домах.

І пішли всі. Лишилися він і брат. І розказав він братови, що був у царя.

— Казали там, що то не я, а ти.

Пішли вони в город. Той брат, що був зятем у царя, купує царську одежу і собі, і брату. Прийшли вони до царського двору. Той, що був зятем у царя, пішов в їдні ворота, а другий — у другі. Варта каже:

— Зять царів прийшов!

А від других воріт друга варта кричить:

— Зять ваш прийшов!

Зайшли вони обидва. І цар, і цариця, і дочка царева — всі дивляться, котрий їх зять і чоловік. Вони обидва їднакі. Не можуть пізнати, котрий зять, а котрий — брат його. А царева дочка подумала і питає:

— Чия це дичина, що лев з ланцюжком?

— Моя.

Тоді вона й сказала, котрий її чоловік. І як сіли вони, то три дні балювалися. А нарешті взяли та оженили зятевого брата на міністровій дочці. І жиють вони дуже добре.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Вашківці, Сокирянського району, Чернівецької області
20 грудня 1979 року
Оповідач: Скаженюк Дьордій Степанович (1907)

Два брати

Українська народна казка Буковини

ДВА БРАТИ — Українська Народна Казка Буковини
ДВА БРАТИ — Українська Народна Казка Буковини

Жив один бідний чоловік. Мав він два хлопчики. І були ті хлопчики між собою дуже схожі.

Якось пішов той чоловік у ліс по гриби і побачив на дубі гніздо. Поліз він на дуба, дивиться, а в гнізді — золоте яйце. Взяв він те яйце та й пішов до свого багатого брата. Думає: «Продам братові. Бо що я, бідний, з ним зроблю?»

Купив багач яйце, а бідний за ті гроші купив їсти.

Через кілька днів пішов бідний знов у ліс. Ходив, ходив по лісі і забачив золоту птаху. «То, мабуть, та птаха, що несе золоті яйця», — думає він. Узяв рогатку і вистрілив камінчиком. Та й збив ту птаху. Вхопив він її, приносить додому і каже жінці: «Гарна птаха, але чим її годувати, як живемо бідно? Давай продамо братові».

Поніс він птаху до брата і продав. Коли бідний пішов додому, багатий брат зачав обдивлятися птаху і побачив, що під крилом написано: «Хто з’їсть моє серце й печінку, у того кожного ранку буде під подушкою золото». Каже він жінці:

— Зарубай цю птаху і звари. Але ніхто не має права їсти з неї м’ясо. Я все з’їм.

Жінка зарубала птаху і поставила варити. А хлопці бідняка прийшли до свого вуйка. Жінка багача вийшла з хати, а хлопці до баняка і знайшли те м’ясо. Один схопив серце, а другий печінку. Жінка приходить на кухню і бачить, що вони щось їдять.

— Що ви їсте?

— Ми подивилися в баняк. Там були великі шматки м’яса, то ми їх не брали, а з’їли два маленьких шматочки.

Вона до баняка, а там серця й печінки нема, та й зарубала когута, взяла з нього серце й печінку і вкинула у баняк.

Як усе зварилося, жінка поставила м’ясо перед чоловіком. Той подивився — все є, і печінка, і серце на місці. З’їв він усе і ліг спати.

Встає багач рано — нема ніякого золота. А хлопчики повставали, їх мама прибирала постіль, дивиться: під обома подушками золото. І в наступні дні так само. д

Бідний і похвалився багатому братові:

— У моїх хлопців кожного ранку під головами золото. А брат каже йому:

— Ти з хлопцями роби щось, бо як учує влада, то будеш пацити біду з ними. Скажуть, що вони крадуть.

Перепудився бідний брат. Бере він своїх хлопців і веде в ліс. «Сидіть тут, — каже, — а я зараз прийду. Назбираю дров і підемо додому». Та й утік від них. Хлопці ходять, ходять по лісі і не можуть вийти. Так ходили до вечора, а увечері здибав їх лісник. «Що ви, хлопці, тут шукаєте?» І вони розказали, що тато привів їх і лишив.

У того лісника не було дітей. Каже він хлопцям: «Гай ідіть до мене жити».

Живуть вони в лісника, і кожного ранку знаходить лісник у них під головами золото. Те золото лісник складав, а їх учив на мисливців. Ходять вони по лісі, стріляють дичину.

І виросли хлопці у того лісника. Він мав їх за своїх дітей. Як виповнилося їм по двадцять років, подумали вони: «Чого будемо сидіти на місці? Підемо у світ». Сказали про це лісникові. Він не відмовляв. Дав лісник хлопцям усе те золото, що назбирав у них під подушками, а ще дав ніж та й каже: «Як випаде розлучатися, то стромляйте цей ніж у дуба. Як хто із вас прийде до того дуба і побачить, що ніж чистий, значить, живі обидва, а як ніж буде іржавий, то нема вже одного». І пішли вони.

Ідуть, скільки йдуть, а кругом пустиня, нема чого їсти. Вирішили вони вбити якусь дичину. Забачили зайчиху, ціляться в неї, а та кричить: «Хлопці, не стріляйте, я дам вам двоє зайченят»! І дала їм зайчиха двоє зайченят. Понесли вони зайченят із собою.

Ідуть брати далі, дивляться, назустріч біжить вовчиця. Тільки націлилися, а вона каже: «Лишіть мене, хлопці, я дам вам двоє вовченят». Вони лишили її і взяли двоє вовченят.

Ідуть далі, а назустріч лев. Ціляться вони вбити його, а лев каже: «Не вбивайте мене, дам вам двоє маленьких левів». Дав їм лев двоє левенят, і пішли вони далі.

Ішли вони, йшли і вирішили розділитися. «Ти підеш в один бік, а я в другий». Поділилися брати дичиною — узяв кожен по зайченяті, вовченяті і левеняті. І встромили ніж у дуб. Та й розійшлися.

Один ішов, скільки йшов, і потрапив у город. Бачить, у городі чорні прапори. Зайшов у корчму, і дичина разом з ним. Нагодував він дичину, пообідав сам і питає людей, що були в корчмі:

— Чого у вас город такий смутний і чорні прапори розвішані?

А йому кажуть:

— У нас у городі є дракон. І кожна сім’я мусить по черзі дати йому щодня чоловіка, щоб з’їв. Дали вже всі люди, і прийшла черга царя. А він має лиш одну дочку. Тому й сказав цар почепити чорні прапори.

Хлопець спитав корчмаря:

— А де той дракон?

— За городом є велика скала. До тої скали возять драконові людей.

Вийшов він із корчми і йде до тої скали. Прийшов увечері, переспав під скалою, а рано встав і лізе на скалу до дракона. А там палац. Він зайшов туди. У палаці — нікого, на столі щось налито у дві склянки і записка. У записці написано: «Хто вип’є з цих склянок, то буде дуже сильний. Перед дверима закопаний меч».

Хлопець не п’є зі склянок, а йде викопувати меч. Відкопав, а з місця зрушити не може, такий він важкий. Зайшов хлопець до палацу, випив з однієї склянки, вийшов і легко підняв меч. Але розмахнути ним не може. То він зайшов та випив ще й з другої склянки і зробився такий сильний, що розмахував мечем, як хотів.

Привели туди цареву дочку. Забачила його дівчина і каже:

— Іди звідси, бо з’їсть і тебе дракон.

— Як з’їсть, — каже, — то най їсть нас обох. Я хочу побачити, що то за дракон.

А привів царівну міністр і сховався. Хлопець його не бачив.

Прийшов дракон. Як угледів хлопця й дівчину, то втішився: «Замість одного двох з’їм». А хлопець як розмахнув мечем, то так і відрубав драконові шість голів. Лиш одна голова у дракона лишилася. А дичина забачила, що хазяїнові важко, кинулася на дракона і рве його. Хлопець тим часом відрубав драконові й сьому голову.

Як сконав дракон, дівчина зняла із шиї золотий ланцюжок і почепила на лева. Та й каже до хлопця: «Мій тато — цар. За те, що ти вбив дракона, він дасть мене заміж за тебе.

Хлопець і каже:

— Давай спочинемо трохи, а потому підемо.

Лягли вони спочивати. Спершу дівчина, а далі хлопець, коло хлопця лев, коло лева вовк, а крайній — заєць. Наказує хлопець левові:

— Я буду спати, а ти стережи. Як хтось ітиме, -розбуди мене.

Лев захотів спати та й каже вовкові:

— Я буду спати, а ти стережи. Як щось побачиш, то буди мене.

Вовк теж захотів спати та й каже зайцеві:

— Я буду спати, а ти розбуди мене, як щось забачиш. А заєць захотів спати і заснув.

Міністр побачив, що всі поснули, відрубав хлопцеві голову, забрав дівчину і веде її. Говорить дівчині дорогою: «Кажи цареві, що то я відрубав голови драконові. А якщо не так скажеш, то відрубаю й тобі».

Пробудилася дичина, а хазяїн мертвий. Каже лев до вовка:

— Я тобі наказував, щоб ти не спав? А вовк каже:

— Я наказував зайцеві, щоб він не спав. Лишився винуватий заєць. Він каже:

— Я винен, то я й воскрешу хазяїна.

Побіг заєць і знайшов чарівну деревину. Як удариш гіллячкою з того дерева мертву людину, то вона оживе. Приніс заєць ту гіллячку, вдарив нею зарубаного хазяїна, і той ожив.

Бере хлопець свою дичину, йде до тої самої корчми, й питає корчмаря:

— Що чути у вас в городі?

— Міністр побідив дракона, і цар віддає за нього дочку, — каже корчмар. А хлопець говорить йому:

— Коли ще буде весілля, а ми вже їстимемо хліб, той, що буде на весіллі, — і наказує зайцю: — Іди до царевої дочки і скажи, хай дасть того хліба, що буде на її весіллі.

Заєць побіг туди і говорить дівчині:

— Наш хазяїн каже, щоб ти дала того хліба, що має цар на весіллі їсти.

— Де ж він? — питає дівчина.

— У корчмі.

Вона пішла до пекаря й каже:

— Бери штири хліби і неси до тої корчми.

Пекар заніс хліб у корчму і віддав його хлопцеві. А хлопець каже корчмареві:

— Це ще не все. Ми ще будемо їсти м’ясо, що цар на весіллі їстиме, — і посилає вовка: — Іди скажи дівчині, щоб вона дала м’яса, того, що цар на весіллі їстиме.

Вовк пішов і сказав це дівчині. А вона сказала кухарки «Беріть м’ясо і несіть до такої-то корчми». Кухар узяв те м’ясо і поніс до корчми. А хлопець каже:

— Це ще не все. Ми ще поїмо тих солодощів, що цар на весіллі буде їсти, — та й посилає лева: — Іди до царевої дочки і скажи, щоб дала тих солодощів, що цар на весіллі буде їсти.

Прийшов лев до дівчини, і наказала вона однести солодощі. А тут цар побачив, що в лева на шиї ланцюжок його дочки, і питає дочку:

— Чого це твій ланцюжок у лева на шиї? Вона каже:

— Якщо хочете знати, то запитайте хлопця, хазяїна цьому леву. Він у корчмі.

Цар думає: «Тут якийсь секрет»: Дає він наказ запрягати коні в карету і їхати за хлопцем. Заходить кучер у корчму і запитує:

— Хто хазяїн цієї дичини?

— Я хазяїн.

— Цар просив приїхати до нього.

Сів хлопець у карету і поїхав до царя. Як забачила свого рятівника царева дочка, сказала:

— Тату, треба стрічати його.

Цар вийшов надвір, зустрів хлопця. Запросив у палац.

— Як це сталося, що ланцюжок моєї дочки опинився на шиї лева? — питає цар.

— Тоді наділа царівна ланцюжок на мого лева, як я побідив дракона. Вона бачила, як лев боровся, й нагородила його.

І розказав хлопець, як він ліг спати й наказав леву, щоб стеріг, а лев наказав вовкові, вовк зайцеві, а той заснув. І хтось украв дівчину.

— Як я пробудився, дівчини не було. Що було далі, питайте свою дочку.

Запитує цар дочку, а вона розповідає:

— Цей хлопець мене врятував. А як ми заснули, прийшов міністр, зарубав його, а мені сказав, щоб я правду нікому не розказувала, бо відрубає й мені голову.

Цар сказав:

— Беріть міністра і вкиньте його до бугаїв.

А в царя було сім бугаїв. Вкинули міністра до тих бугаїв, і вони розірвали його рогами.

Цар віддав дочку за хлопця, і зіграли весілля.

Жили вони після весілля, може, рік, а може, й більше. І дуже полюбив цар зятя.

Захотілося зятю на полювання. Збирається він, а цар каже:

— Бери з собою кілька вояків. Не заходь у такий-то ліс, бо хто туди заходить, назад не вертається.

Поїхав він і забачив оленя та й каже воякам:

— Ви сидіть тут, а я дожену того оленя.

Він до оленя, а олень утік у той ліс, в який цар казав не заходити. Зайшов туди царів зять і заблудився. Ходив він по лісі до самого вечора і звірина за ним ходила.

Увечері вояки вернулися і кажуть цареві:

— Чекали ми його до вечора і не дочекалися, так і лишився в лісі.

— З того лісу він уже не вернеться, — сумно сказав цар. А царів зять розклав у лісі вогонь і гріється. Чує, зверху на дубі хтось стогне. Подивився — баба сидить. Каже баба:

— Я замерзаю.

— То злазьте зігрійтесь коло вогню.

— Не злізу, бо боюся твоїх звірів.

— Злазьте, вони вам нічого не зроблять.

— Ні, боюся. Я кину тобі гіллячку, а ти вдар своїх звірів тою гіллячкою.

Так він і зробив. Ударив своїх звірів, і всі вони стали каменями. А баба злізла і вдарила гіллякою його самого. І він став каменем. Взяла баба ті камені й покидала їх у яму. А в тій ямі лежало повно каміння, бо вони були не перші.

А брат його захотів бачити, чи він живий. Іде до того ножа, дивиться — ніж заіржавів. «Значить, брата живого нема. Піду пошукаю його», — подумав браг і пішов.

Ходив він, скільки ходив, та й зайшов у той самий город і в ту ж корчму, де брат його був. А корчмар подумав, що це зять царя, бо й дичина була така сама, та й розпитує, як той вибрався з лісу. Розказали вони усе один одному, і пішов хлопець до царя.

Цар побачив його і теж подумав, що то зять. І дочка царева подумала, що то її чоловік.

— Де ж ти загубив царську одежу? — запитує цар.

— У мене її ніколи не було.

А вони думають, що він придурюється.

— Піду я на полювання, — каже він. А цар йому:

— То не заходь знов у той ліс.

— Добре, — каже. А як пішов, то попав і він у той ліс. Ходив цілий день, хотів вийти на край — ніяк не вийде. Довелося заночувати. Розіклав він вогонь, бо коло вогню й літом веселіше сидіти.

Чує, на дубі щось стогне. Подивився угору — баба. Він каже:

— Злазь.

— Я боюся твоєї звірини. Я дам тобі гілляку, і ти вдар їх.

— Я їх не бив ніколи і бити не буду. Злазь.

Та й цілиться у бабу з рушниці. Баба сміється. Він стрілив, а баба жива. Тоді він одірвав від своєї одежі ґудзика, зарядив ним рушницю та як стрілив, то баба так і впала.

Він її не вбив, а лиш поранив.

— Де мій брат? — питає бабу. — Як не скажеш, то... Бачиш моїх звірів? Зараз лиш кавалки з тебе лишаться.

— Я перекинула його в каміння.

— Перекидай брата в чоловіка, а як ні — біда тобі буде. І вона перекинула каміння у чоловіка й дичину. А в ямі ще багато каміння. Він і питає: — А то що?

— То теж люди були.

— То перекинь їх із каміння в людей.

Вона зачала їх перекидати, і багато народу вийшло з того яру. Хлопець наказав дичині: «Розірвіть бабу на дрібні шматки». Звірі розірвали її. Він кинув ті шматки на вогонь, спалив, а попіл розвіяв по вітру.

Серед воскреслих були і царі, і міністри, і різні начальники. І всі чекають наказу. Він і говорить: — Хто звідки є, всі йдіть по домах.

І пішли всі. Лишилися брати і дичина їхня. І розказав брат братові, як був у царя і як його за царського зятя прийняли.

Пішли вони в город. Той, що зятем у царя, купує царську одежу і собі, і брату. Прийшли до царського палацу. Царський зять пішов у одні ворота, а його брат — у другі. Варта гукає: «Зять царів прийшов!» А від других воріт друга варта кричить: «Зять царів прийшов!» І зайшли вони обидва. Цар, цариця і дочка царева — всі дивляться, котрий їх зять і чоловік. А вони однакові, неможливо розрізнити. Але тут царева дочка спитала:

— Чия це дичина, що лев із ланцюжком? — Моя.

То ти і є мій чоловік.

І як сіли вони всі, то три дні веселилися. А на четвертий оженили зятьового брата на міністровій дочці. І живуть вони всі дуже добре.

Походження та примітки

Два брати. Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 303 + 300, і — 303*. Записано 20 грудня 1979 року у селі Вашківцях Сокирянського району Чернівецької області від Дьордія Степановича Скаженюка (1907 року народження, молдаванин, родом із села Колінківців Хотинського р-ну. У Вашківцях проживає 30 року Удівець, колгоспний пенсіонер).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.

Два брати

Українська народна казка Гуцульщини

Були два браття, і пішли вони в світ шукати щастя. Прийшли на дві дороги, які розходилися. І каже брат до брата:

— Розійдемося. І покладемо в землю наші мечі. Котрий скорше поверне на це місце, най вибере з землі мечі і подивиться. Котрого меч буде заїржавлений, з тим трапилося горе. І вони розійшлися.

Іде оден з них, а назустріч йому біжить заєць. Він хотів його вбити, а заєць каже:

— Не вбивай мене, я тобі стану в пригоді.

І пішов заєць з ним. Ще трохи він пройшов, назустріч іде вовк. Хоче він і вовка вбивати, а вовк каже людським голосом:

— Не вбивай мене, я тобі стануся в пригоді.

І він не вбивав, і пішов вовк з ним. Ще трохи він пройшов, назустріч йому вийшов з лісу ведмідь. Він хотів стріляти ведмедя, а ведмідь теж каже людським голосом:

— Не вбивай мене, я тобі стану в пригоді.

Він не стрілив у ведмедя. І йдуть усі три звірі з цим чоловіком по дорозі.

А його братові на іншій дорозі теж вийшли такі звірі назустріч і з ним ідуть.

Заходить оден брат до міста. Переходить через велику ріку, а води в ній нема ні краплини. А в місті кругом вивішені чорні фани. Заходить він у шиньк * і питається в шинькаря:

— Хто у вас помер, що чорні фани вивішені? А шинькар йому оповідає:

— У нас є змій з дванадцятьма головами. Щодня йому треба принести в жертву одну людину, якщо ми хочемо, щоб ми мали воду. І сьогодні припала черга на царську дочку.

Хлопець розпитався в шинькаря, де це має бути, вийшов із шиньку і пішов на те місце, де мало це статися. Заховався зі своїми звірами недалеко в ліску. Дивиться, під’їхає карета і на ній дівчина з зав’язаними очима. Дівчину висадили на тому місці, і карета поїхала, а дівчина зосталася. Хлопець підходить з своїми звірами до того пляцу. І розв’язує дівчині очі. Вона сказала йому:

— Тікай звідси, хлопче, бо зараз має вийти змій і має мене з’їсти. Тікай, щоб і тебе не з’їв.

Хлопець їй сказав:

— Я змія не боюся, я хочу його повидіти.

Тут здригнулася земля, і почав вилазити змій. Хлопець узяв шаблю і зняв йому всі дванадцять голів. Тоді полилася вода і річка стала повна. Каже дівчина до хлопця:

— Тепер ти будеш моїм чоловіком. За те, що врятував мені життя.

І просить його, щоб він з нею йшов до її тата-царя. А він сказав:

— Зараз я не можу з тобою піти. Я прийду пізніше.

Дівчина вертається до хати, а він вирізує з кожної зміїної голови кусок язика. Замотав їх у хусточку і поклав собі до кишені. І пішов з тими звірами далі в світ шукати щастя.

А недалеко від того місця, де він убив змія, стояв хлопець-циган і слухав всю його бесіду з дівчиною. Взяв той циган мішка і позбирав усі дванадцять голів. Та пішов з тими головами до царя й каже:

— Царю, я вашу доньку врятував від смерти. Вона має стати моєю жінкою.

Цар до него сказав:

— Раз ти врятував мою доньку, так будеш її чоловіком, як вона тобі сказала.

Цар покликав доньку, та подивилася й каже:

— Тату, це не той хлопець. Циган каже:

— Я вам дам доказ, бо я маю в себе всі голови змія. Цар сказав до доньки:

— Може, ти в страху не додивилася, доню? То певно таки він. Хто ж інший, як нема нікого більше?

І почало рихтуватися весілля. В той день, коли мало бути весілля, повивішували по всім місті білі фани. А хлопець, який урятував її, повернувся назад зі своїми звірами до того міста. І знов заходить до шиньку й питається в шинькаря:

— Чому у вас білі фани? Що за радість така у місті?

Сказав шинькар до хлопця:

— Сьогодні у нас велика радість — цар віддав доньку за того хлопця, який урятував їй життя.

Хлопець собі подумав: «Як то так? Та ж то я її врятував, а не хто інший». Бере він кавалок паперу і пише: «Я тебе чекаю в шиньку. Той, що врятував тобі життя». Каже ведмідь:

— Дай мені ту записку. Я віднесу її до царя.

Підійшов ведмідь під царські палати, а там брами закриті. Вернувся він і каже:

— Ніяк я не міг туди доступити. Тоді каже вовк:

— Ану давай я понесу ту записку.

Пішов вовк, а на нього напали пси, так, що він ледве живий утік. Каже зайчик:

— Давайте записку, я її доручу.

І пішов зайчик, пропхався у якусь дірку і дійшов до царівни. Царівна взяла записку і прочитала: «Я тебе чекаю в шиньку. Той, що врятував тобі життя». Вона прикликала батька, показала записку і сказала:

— Найшовся той, який врятував мені життя. Я тобі казала, що цей неправду говорив.

Тоді батько сказав:

— Посилаймо за ним карету і привеземо його сюди. Привезли вони його до царя, привели того цигана і кажуть:

— Ну скажи, хто врятував їй життя, ти чи цей хлопець? Циган каже:

— Я вам дам доказ. Я покажу голови, які відтяв змійови. Увесь народ зібрався і дивиться, що з того вийде. Чия правда? А цей хлопець каже:

— Добре, ти показав голови. А є в тих головах язики чи нема?

Циган подивився в кожну голову, а там нема язиків. Тоді цей хлопець витягає хустину, а в тій хустині язики. І присудили прив’язати цигана до кінського хвоста і пустити в чисте поле. А цего хлопця повінчали з царівною.

Живуть вони собі. А там недалеко був темний ліс. Раз вечером вони полягали спати, а чоловік і каже царівні:

— Що це у вас за ліс такий? Я би хотів піти туди із своїми звірями на польовання.

А жінка йому відповіла, що в той ліс не можна ходити.

Жінка заснула, а він поволеньки зібрався і пішов зі своїми звірами в той ліс. Подивитися, що там є. Приходить він туди, а ліс той страшенно густий. І серед лісу надибає він стареньку бабу, яка сидить на пні. І каже до него баба:

— Синку, подай мені ту водичку, бо я старенька і не годна взяти. Я хочу напитися.

Чоловік подає їй ту воду, а та вода була омертвлена. Баба покропила їх тою водою, і він, і його звірі — всі стали каменями.

Рано царівна пробуджується, а чоловіка коло неї нема. Пройшов один день, пройшов другий, третій, а його все нема та й нема. Засумувала царівна, не їсть, не п’є, лиш ходить і думає: «Де мій чоловік подівся?»

Пройшов довший час, повертається його брат з чужини. Підходить він до роздоріжжя і витягає з землі мечі. Подивився — братів меч заїржавлений. І подумав він: «Брате, брате, видно, ти у велике горе попав, треба йти тебе рятувати». І пішов він тою дорогою, якою колись пішов його брат. Зайшов він у те місто і увійшов до шиньку. І попросив їсти для себе і своїх звірів. Шинькар подав їм їду. А цей хлопець був дуже-дуже схожий на свого брата. Шинькар думав, що це той самий і передав до царівни записку, щоби приходила, бо знайшовся її чоловік. Царівна приїхає, кидається йому на шию і каже:

— Де ж ти так довго пропадав? І не сказав мені, куди йдеш і чого.

Він зрозумів, що тут десь був його брат, і вона плутає. І не признається їй, тільки каже:

— Я тобі пізніше скажу.

Прийшли вони до хати. Увечір лягають спати, а він кладе поміж них обох меч. Царівна заплакала та й каже:

— Чому ти так робиш, чоловіче? Що сталося?

— Поки що це моя тайна, жінко. А потому я тобі її розкажу.

Вона каже:

— Я думала, що ти пішов до того темного лісу і там пропав. Я страшно переживала, щоб ти не пішов у той ліс.

Він подумав: «Напевно, брат мій пішов у той ліс. Треба піти й пошукати його там». Царівна заснула, а він поволі виходить і йде з своїми звірами до того лісу. Приходить він туди і надибає ту саму бабу. Баба каже до него:

— Синку, подай мені ту воду, най я нап’юся, бо я стара і не можу сама взяти тої води.

А він до неї говорить:

— Ти скажи, бабо, де ти діла мого брата. Каже баба:

— Нічого я про твого брата не знаю. Тоді каже хлопець до ведмедя:

— Візьми цю бабу в данець і данцюй з нею, поки вона не скаже, де мій брат. А як не скаже, то душу з неї витряси.

Як зачав ведмідь бабу трясти, чуть душу з неї не витряс. Баба напудилася та й каже:

— Лиши мене, медведю. Я скажу, де я діла брата. Бери оту воду. То є вода живуща. Покропи нею оте каміння, і твій брат ожиє.

Зачав цей брат кропити, і той устав, і його звірі повставали. Устав він та й каже до брата:

— Ой брате, що ж це я так довго спав?

— Був би спав, брате, навічно, коби я не прийшов тебе відшукати.

Взяли вони ту воду, покропили той ліс, і багато повставало людей, яких баба зачарувала. Тоді два ведмеді забрали бабу в данець і доти з нею данцювали, доки з неї кости не розпалися.

Зібралися браття і йдуть обидва до царівни. Приходять, а вона ніяк не може розпізнати, котрий її чоловік. Вони до неї кажуть:

— Пізнаєш, котрий твій чоловік, добре, а ні, то ми від тебе йдемо обидва.

Вона просить, вона плаче, вона їх молить:

— Признайтеся, котрий мій чоловік! А вони не хочуть.

Тоді нарадила її служниця:

— Возьми кишку, налий в неї крови і зав’яжи собі навколо шиї. І замотай хусткою, щоби не видно було. І скажи до них: «Признаєтесь, котрий мій чоловік, добре, а ні, то я відбираю собі життя». І різни по тій кишці. Піде кров, ти пади на землю. Котрий до тебе перший кинеться, той і є твій чоловік.

Вона так їм сказала, а вони відповіли:

— Ріжся, нам не шкода тебе.

А вона ножем себе по шиї раз! — і впала. Кров її заливає. її чоловік кидається до неї і каже:

— Що ти наробила?! Я ж тебе так люблю! Ми лиш хотіли з тобою пожартувати.

А вона його тою кров’ю раз! — і захляпала. Та підвелася й каже:

— Оце ти й є мій чоловік.

І брати попрощалися, і пішов один з них, сказавши:

— Брате, ти своє щастя вже знайшов, а я ще ні. Піду його шукати.

Походження та примітки

* Шиньк — шинок.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Село Старі Кути, Косівського району, Івано-Франківської області
31 липня 1983 року
Оповідач: Близнюк Ганна Іванівна (1933 року народження)

Два брати

Українська народна казка Гуцульщини

Був старенький дід, мав два сини. Дідо вмирає і каже синам:

— Діти, я вмираю і хочу вам щось сказати. Би ви мали кожної неділі нові чоботи і нове вбрання, би ви в новому йшли до церкви. І кожної днини аби ви другому не казали: «Боже помагай!» Аби кожен вам казав: «Боже помагай!»

І помер дідо, а сини лишилися. Не одружені ще були. І подружилися вони. Оженився старший, оженився менший. І хочуть робити то, що тато сказав. Старший брат каже жінці:

— Жінко, тато казав, аби був кожної неділі костюм новий, чоботи нові, аби я йшов до церкви в новім. Тато поділив нас ґосподаркою, і будемо робити, як він казав.

І кожної неділі купує старший син новий костюм і нові чоботи. А як ідуть вони з жінкою на город, а люди сапають, люди роблять, а вони нічого не кажуть. Не кажуть: «Боже помагай!». А люди кажуть:

— Це якийсь німий, дурний, навіть не вітається.

А менший був розумніший і все коло хати робив і в полі, як тато його колись робив. І він зрозумів татові слова. Та й жінка в нього була розумніша. Іде він з жінкою на поле раненько-раненько. А люди ідуть та й кажуть йому:

— Боже помагай!

Він людям відповідає. І як ідуть до церкви, то одяг файно випуцують, чоботи файно випуцують та й ідуть у новім. Він добре зрозумів, що йому тато сказав.

І старший син збіднів, геть збіднів, бо він кожної неділі купував костюм і чоботи. І люди його мали за дурного.

А менший син розбагатів. Каже старший брат жінці:

— Ходім до брата в гості. Подивимося, як він там жиє. Бо ми дуже бідненько жиємо, не маємо з чого жити.

Приходять до брата — брат файно жиє. Розбудувався, діти файні в него, з жінкою в любові жиють. Каже старший брат:

— Що то є, брате? Нам тато однаково поділив господарку, і я нічого не маю, в мене все пропало, а ти так розбагатів.

— Я, — каже, — так роблю, як тато казав.

— І я так роблю, як тато казав. Тато казав, би кожної неділі новий костюм був і чоботи. Я так, — каже, — й роблю. Тато казав, би я не казав «Боже помагай», і я, — каже, — не кажу, але мене люди пома́ли за дурного.

Каже менший брат:

— Ти не зрозумів тата. Тато казав, би ти був раненько на полі, аби другий тобі казав «Боже помагай!» А костюм і чоботи треба випуцувати, треба подбати про них файно, би вони були, як нові. Щоб ти у файнім пішов межи люди. Не кожної неділі купувати.

Старший брат зрозумів і каже:

— Видиш, ти і жінку взяв розумнішу, і сам розумніший. А я не зрозумів тата.

І дуже засмутився старший брат, захворів і помер. А менший з жінкою файно жиють і вино п’ють. По бороді текло, а в роті не бувало.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Село Вербовець, Косівського району, Івано-Франківської області
18 листопада 2003 року
Оповідач: Михавчук Анна Миколаївна (1935 року народження)

Два брати

Українська народна казка Полтавщини

Жили собі бідна сім’я. були у них два хлопчики, менший був дуже скупий.

Одного разу пішли діти в ліс. Мати дала їм в дорогу сала, хліба. Ішли вони довго, бачать у лісі собака лежить слабий і дуже голодний. Витяг старший брат з торбинки хліб і віддав.

До вечора хлопці відійшли далеко від дому. Посідали на галявинці і витягли все, що мали. Менший взяв хліб з салом і почав їсти. А старший мав лише сало. Він і каже братові:

— Дай мені трішки хліба до сала.

А молодший їсть, ніби й не чує. Ідуть вони далі, а назустріч іде бідний чоловік та й питає:

— Чи нема у вас щось поїсти?

Витяг старший брат з торбинки сало і віддав, а самі пішли далі. Стало надворі зовсім темно. Коли це виходить здоровенний вовк. Старший брат спокійно почав говорити до нього, просити, щоб не чіпав їх. А менший махав торбинкою і кричав. Вовк був дуже голодний, тому відразу накинувся на молодшого брата.

Повернувся додому лише старший син. Ось до чого жадібність доводить.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

50 (4663). Два брати. СУС —. Записав Мартус Андрій (7 клас) 2008 року. Мартус Валентина Пилипівна (1949). Полтавська область, Лохвицький район, Вовківське

Два брати

Українська народна казка Полтавщини

Було у батька два сини-близнюки. Батько помер, а хлопці пішли у світ свого щастя шукати. Зайшли раз до одного села. Сподобався їм цей райський куточок над річкою. Збудував кожен із братів собі хату, так і жили.

Ось уже на обійсті кожного став садочок підростати. Через кілька літ на молодих яблуньках з’явилися рожеві квіти, Люди йшли і милувалися цією красою.

Весняні вітри обтрусили цвіт, а влітку з кожного саду виглядало на вулицю через тин всього одне зелене яблучко. Знову люди йшли і зупинялися. Яке ж воно гарне, хоча й не зовсім спіле.

Перший брат, помітивши, що всі люди задивляються на цей диво-плід, і сам не спускав з яблука очей. Бувало, і вночі бігав до яблуньки. А раз не втримався і зірвав зелений плід, щоб нікому не дістався. Люди помітили зміни, що сталися у саду, але братові не принесло це ніякої радості, що недозріле яблуко пропало.

Другий брат теж пильно стежив за своїм яблучком, все хотів побачити, яке ж то воно виросте. Сьогодні зелене із ледь помітним рум’янцем. Через кілька днів це вже рожевощокий плід. Пройшло трохи часу і яблуко стало великим, яскраво-червоним, наче сонцем налитим.

Одного разу юнак підійшов до свого дерева, простяг до гілки руку і яблучко само впало йому на долоню. Йшли люди і посміхалися: у саду стояв щасливий чоловік, тримаючи у руках достигле рожеве яблуко.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

84 (4979). Два брати. СУС —. Записала Анікеєнко Валентина 2008 року. Олешко Євдокія Гнатівна (1941). Полтавська область, Машівський район, Сахнівщина

Два брати

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

В однім селі жили два брати: один бідний, другий — багатий. А бідний ще й невдачливий був. За що не візьмеця — воно з рук падає. Та все до брата біжить грошей позичати. Той позиче. А він туди-сюди, а грошей вже й нема.

Ось сидить якось багатий брат, та так важко зажурився. А жінка його й питає:

— Ну чого це ти так журишся?

— Як же мені не журитися, як мій брат так бідує? Скільки я йому грошей не давав, а толку так ніякого і не було.

А жінка у багатого розумною була, ось вона цього й направляє:

— Ти як побачиш, шо брат знову йде по позичку, вийди з двору і йди, наче й не бачив його. А як почуєш, шо той вже доганяє, то підкинь йому вузличок з грошима. Він його найде. І тяжко йому буде гроші тратити, бо вони ж не позичені. От він десять раз подумає, поки потрате.

Багатий брат так і зробив, як йому совітувала жінка.

Тільки бідний розігнався за позичкою, а багатий з дому. Той гукає, а брат наче й не чує. Кинув вузлик та й не оглядаючись пішов. Успокоївся багатий брат, та не на довго. Ось оп’ять приходе до нього бідний брат, оп’ять тієї самої співає.

— Та я ж тобі давав грошей, — каже багатий.

— Де? Коли?

— Та як ти в суботу виходив, а я попереду тебе ішов, та наче вузличок з грошима загубив.

Тут бідний брат як заплаче

— Та я ж до тебе йшов, а ти з двору вийшов. Я став гукати, щоб за гроші спитати, а ти й не чув. Так я з горя й заплакав, та не тільки грошей, а й дороги не бачив. Та так ні з чим і прийшов додому. Та думав, що ніколи вже не піду до тебе, так мені горько було на серці. А дома ж діти, а нема чого й поїсти.

Зжалився багатий над своїм бідним братом. Замість грошей став учити його хазяйнувати, до роботи нахиляти. І мало-помалу стали гроші і в меншого водитися, а злидні потихеньку та й вибрались із його двору.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

20 (7171). Два брати. СУС —. Записала Тищенко Юлія 2009 року. Тюпка Марія Олексіївна (1925). Дніпропетровська область, Царичанський район, Ляшківка

Два брати

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили два брати. Старшого звали Ідин, а меншого — Михайло. У Михайла було чотири сина. А в Ідина не було дітей. Одного разу Михайло пішов до Ідина і сказав:

— Коли я помру, візьми до себе моїх дітей.

— Добре, — сказав старший брат.

Ось настав такий час, що Михайлу прийшов час вмирати. Коли Михайло вмер, його діти стали жити в свого дядька Ідина.

Пройшов час, сини повиростали. Ідин захвилювався, що сини одружаться і його багатство перейде до них. А в одному селі жив пан і в нього було чотири доньки: гарні на все село. І вони полюбилися.

Коли оженився старший брат, Ідин пішов до одного чоловіка, який продавав скриньку. Він підійшов до продавця і сказав:

— Скільки коштує ця скринька?

— Ця скринька коштує 23 гроша.

— Добре, я візьму.

— Але я тобі скажу, що в цій скрині є таємниця.

Коли відгуляли весілля, молоді пішли до кімнати і лягли спати. Ідин відкрив скриньку і з неї виповзла змія. Дядько наказав їй повзти до кімнати, де спочивають молоді і задушити їх. Змія наказ виконала.

І так траплялося з кожним сином. А коли залишився найменший брат — дуже йому не хотілося вмирати. У нього, як у всіх братів було весілля, а потім молоді пішли спочивати, але лягла спати тільки дружина.

А дядько тим часом випустив змію і вона поповзла до кімнати молодих. Хлопець побачив, як в їхню кімнату заповзла змія, він підійшов і вбив її.

Від того часу вони жили щасливо.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

177 (7310). Два брати. СУС —. Записала Наріжна Софія 2009 року. Данильченко Тамара Миколаївна (1947). Дніпропетровська область, Криничанський район, Кринички

Два брати

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили два брати. Один був бідний, другий — багатий. У багатого брата не було дітей, а у бідного аж п’ятеро дітей. Бідному братові не вистачило зерна на рік, щоб випікати хліб.

Пішов бідний брат до багатого позичати муки чи зерна, щоб вистачило йому до нового урожаю. Багатий брат відмовив йому і сказав, що в нього свої плани на те зерно. Бідний зажурився, прийшов додому і сказав дружині та дітям, що доведеться перебиватися, чим є.

Настала весна. Прилетіли ластівки. У бідного брата хата низенька, соломою вкрита, глиняна. Навкруги хати стало багато ластів’ячих гніздечок. А у багатого брата дім високий, цегляний, з залізним дахом, і тому в нього ластівки звили одне гніздечко на вуглі хати.

Народилися ластів’ята, стали підростати. Багатий брат збив гніздечко з ластів’ятами. Виросли ластів’ята і стали збиратися у вирій.

У бідного брата з одного гніздечка не вилетіли ластів’ята, тому що були малі. Тут трапилась біда: коли скинули гніздечко і подавили ластів’ят, лише одне заплуталось у траві з переламаною ніжкою. Діти разом з батьком забрали ластів’я у хату. На ніжку наклали шину і стали його доглядати.

Навесні ластів’я одужало і підросло. Прилетіли ластівки з теплих країв. Батько виніс та посадив ластів’я на долоню і сказав:

— Вибирай, що тобі краще.

І ластів’я полетіло до своїх ластівок. Довго щебетало, кружляло, розказало все, що з ним сталося. Пройшло літо. Ластівки знову відлетіли у теплі краї. Минула зима і знову весна. Ластівки повернулися додому. Прилетіли до бідного брата, поселилися під стріхою і посадили під хатою три зерняти. Наступила осінь, а з тих зерняток виросли гарбузи, поплелися на саму хату. Чоловік жінці каже:

— Будемо збирати урожай.

Жінка відповіла:

— Давай залишимо до глибокої осені. Нехай ще трішки підростуть.

Як наступили перші морози, господарі почали збирати урожай. Розрубали перший гарбуз, а з нього всякої живності вилізло: корів, телят, коней, овець, свиней... Розрубали другий гарбуз, а з нього випало зерно, харчі, одяг, взуття. А з третього посипалися золоті монети. І бідний брат став дуже багатим. Навіть не знав, що робити з тим багатством, і вирішив розпочати будівництво. Побудував дім великий превеликий, конюшні для всіх видів худоби, одягнув дітей, послав навчатися до школи. Стали жити та веселитися.

Багатий брат дізнався, що його брат став багатшим за нього, та й запитав у нього:

— Як ти так розбагатів, що й мене перегнав?

Бідний брат розказав багатому все, як було. Знову прилетіли ластівки додому. Розмістилися так, як і раніше, і в багатого збудували гніздечко. Пройшло літо, вивелись ластів’ята і ось знову збираються у вирій. Багатий брат скинув гніздечко, повбивав всіх ластів’ят, одному переламав ніжку. Вигодував його до весни, і коли прилетіли пташки додому випустив ластів’я на волю. Ластів’я розказало своїм ластівкам все, як було.

Настала осінь, птахи відлетіли в теплі краї. Навесні знов прилетіли додому і в багатого брата посадили три зернятка під хатою. Пройшло літо, зернята проросли аж на дах. Птахи відлетіли у теплі краї. Багатий брат почекав до пізньої осені, як це зробив бідний брат, і став збирати врожай. Розрубав перший гарбуз і полізла гусінь по полях, садах, городах, знищила всі посіви, які мав багатий брат. Розрубав другий гарбуз і пішла хвороба по всіх видах худоби. Вся худоба загинула. Злякався брат і запитав жінку, чи рубати третій гарбуз. Розрубали третій. З нього вилетіло полум’я.

Згоріло все багатство: дім і всі будівлі. Пішов тоді брат проситися до свого колись бідного брата, щоб дозволив йому пожити в його старій хаті. Пустив його брат, дав йому харчів. Але руйнувати ластів’ячі гнізда не дозволив.

Так стали вони жити далі.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

266 (7484). Два брати. СУС -735****. Записав Кіров Денис 2009 року. Іванова М. Ф. (1926). Дніпропетровська область, Томаківський район, Топила

Два брати

Українська народна казка Чернігівщини

Жили собі два брати. Один був бідний, а другий багатий. От баба каже бідному:

— Піди, дровець комусь нарубай, може, отримаєш шматок хліба.

Пішов бідний брат. Стомився, сів біля озера та й сидить. Раптом сокира упала у воду. Брат заплакав. Коли це випливає золота рибка і питає у нього:

— Чого ти плачеш?

— Як же мені не плакати, коли у мене була одна сокира і та впала у воду?

Рибці стало шкода бідного чоловіка, пішла вона на дно і дістала золоту сокиру. Чоловік здивовано подивився на неї і сказав:

— Ні, це зовсім не моя сокира. У мене вона не золота.

— Ну гаразд, забирай цю сокиру, а твою я зараз принесу.

Винесла золота рибка бідному його сокиру, подякував хлопець і пішов. Баба так зраділа, коли побачила, що її син приніс додому золоту сокиру. А багатий брат дивується, де ж це він таку сокиру взяв.

Бідний усе й розказав. Подумав багатий, що йому теж треба сокири. От узяв він просту сокирку і пішов до озера. А там кинув її у воду, сів на березі і плаче. Коли це випливає золота рибка і питає у нього:

— Чого ти плачеш?

— Як же мені не плакати, коли сокира упала у воду?

Припливла рибка і принесла йому його сокиру.

— Як це, моєму братові дістаються золоті сокирки, а мені ні? — обурився він.

Але рибка нічого не сказавши, попливла геть. А багатий пішов додому ні з чим.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

142 (4281). Два брати. СУС 729. Записала Вовк Аліна 2008 року. Кузуб Галина Калениківна. Чернігівська область, Бахмацький район, Городище

Два брати

Українська народна казка Кіровоградщини

Українське село... Чарівна природа, бо тільки тут виспівує соловейко справжню свою пісню. Зелений гай одягається в яскраві кольори васильків, чебрецю, м’яти та барвінку, Саме серед цієї природи, на високій горі жили собі чоловік та жінка.

Жили заможно бо вміли працювати з раннього ранку до пізньої ночі. Кожного вечора журилися, що Бог не подарував їм дітей.

Тоді чоловік і каже:

— Якби були у нас діти, то ми могли б з тобою спокійно і старість зустріти!

І тут наче грім серед ясного неба, почувся під дверима крик малих дітей. Вибігає жінка з хати та бачить біля порогу двох маленьких сповитих дітей. Взяли вони їх, любили, як рідних синів. Чоловік тяжко працював в полі, жінка очей не зводила з синів.

Сини повиростали. Батько й мати постаріли і вирішили розділити все своє добро між двома синами. Та не так вийшло, як хотілося.

Зненавиділи брати один одного, найстрашнішими словами проклинали, найтяжчої кари просили в Бога.

Одної світлої ночі коли місяць світив, і ніч зробилася, як день, пішов брат проти брата. Чоловік і жінка проти кари Господа Бога нічого вдіяти не змогли.

З того часу, як придивитися на повний місяць, можна побачити двох братів, які стоять із зброєю один проти одного. От вони живуть там, а ми дивимося на них і тяжко зітхаємо, І тільки соловейко виспівує свою незабутню пісню.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

76 (7956). Два брати. СУС —. Записано 2010 року. Добровольський Володимир Леонідович (1986). Кіровоградська область, Новомиргородський район, Оситна

Два брати

Українська народна казка Чернігівщини

Не в якомусь там царстві, не в якомусь государстві, а в недалекому від нас селі жили-були два хлопчики-брати. Старший брат був доброю дитиною. Він завжди був охайним, слухався маму і тата, допомагав їм в усякій домашній роботі: рубав дрова, годував курей, гусей пас, кроликам рвав травичку, чемно вітався зі старшими, не руйнував пташиних гнізд, не ламав деревець. А ще він мав чарівний голос. І до кого б цей хлопчик не звертався, на його личку завжди була доброзичлива усмішка. Людям було приємно спілкуватися зі старшим братом.

Зовсім іншим був молодший брат. Нечепура, яких світ не бачив, розбишака, від якого розбігалися в різні боки коти, собаки, кури, гуси. Коли йому доводилось знайти гніздечко якоїсь малої пташини, яєчка він забирав і розбивав, гніздо руйнував. Палицею-шаблюкою збивав голівки квітам, які траплялись йому на дорозі. Старших, немічних людей він кривляв, менших за себе зобижав і давав прізвиська. Не раз батьки були сумні через його вчинки, а мама часто плакала, бо ріс молодший син непослухом. Якось молодшому сину захотілось піти в ліс по гриби.

— Не ходи, — просила мама, — адже скоро вже настане вечір, бо восени рано темніє.

— А я піду, — сказав він та й подався до лісу.

Грибок за грибком, грибок за грибком, та так і незчувся хлопчина, як заблукав. А вже і вечір настає. Ходить, блукає молодший син та все далі в ліс заходить. От і ніч настала. Сів хлопець під деревом та й плаче. А сльозами горю не поможеш. Почав він звати на поміч, але ніхто не відгукувався. Тоді молодший син з відчаю закричав:

— Боже, допоможи мені хоч ти!

І тут пролунав голос з неба:

— Чи слухняний ти, син? Чи поважав своїх батька й матір? Правду кажи!

— Не поважав,- схлипуючи відповів хлопець.

— Чи шанував ти старших і немічних?

— Не шанував.

— Чи не кривдив ти слабших од себе?

— Кривдив.

— Ти ростеш безсердечною дитиною, тому і не сподівайся на допомогу.

І раптом знялася страшенна буря, загримів грім, вдарила блискавка, яка вцілила в те дерево, під яким сидів хлопець. Молодшого сина не стало.

На ранок згорьовані батьки разом із старшим сином пішли на пошуки молодшого. Довго ходили-бродили, але не змогли знайти. Ні з чим повернулися додому. Наступного дня старший син уже сам пішов на пошуки старшого брата. І так трапилось, що заблудився і він. Вже й ніч застала хлопця в лісі. Сів він під кущем і промовив:

— Боже, допоможи мені знайти дорогу додому, бо там хвилюються мої батьки.

І озвався голос з неба:

— Ти любиш і поважаєш своїх батьків? Кажи правду!

— Дуже люблю і поважаю.

— Чи шануєш ти старих і немічних?

— Так.

— Чи не кривдиш менших од себе?

— Ні.

— Ти доброю людиною ростеш, і зараз прийде тобі допомога.

Виглянув повний місяць із-за хмар, стало навкруги видно, як удень. До хлопчини підлетіла сова, покружляла навколо нього, немов запрошувала іти за нею. Старший син так і зробив.

Невдовзі вивела сова хлопця на узлісся, на знайому стежину, прощально махнула крилом і зникла у лісі. А старший син чимдуж побіг до села, до батька й матері. От і казці кінець, а хто слухав — молодець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

4 (6049). Два брати. СУС —, новотвір. Записано 2008 року. Реус Ганна Гуринівна (1929). Чернігівська область, Щорський район, Клюси