Українські народні казки

Два хитрих куми

Українська народна казка Гуцульщини

Були два куми. Жили вони дуже дружно, один без другого нічого не робив. Але стало круто й тому, й тому. Ані грошей, ні харчів і ні до чого взятися. Говорить один кум до свої жінки:

— Я наберу мішок клоччя, зверху прикрию вовною з вівці та піду на базар і кого-небудь утуманю *.

А другий говорить до свої жінки:

— Знаєш що? Я наберу мішок ожелюду *, прикрию зверху оріхами, піду з ними на базар і кого-небудь утуманю.

Вийшли оба куми на базар, нічого не знаючи один про одного.

— Здоров, куме!

— Здоров! А що ти, продаєш чи купуєш щось?

— Я, — каже, — куме, маю мішок оріхів. Хочу продати.

— А я, куме, — каже, — маю мішок вовни. Продав би кому-небудь на гурт. Ой куме, — каже, — як би мені здалися оріхи межи діти.

— А мені, куме, — каже, — здалася би вовна. Поплів би дітям панчохи, рукавиці.

— А може, ми би, куме, проміняли голова на голову?

— Та знаєш, куме, вовна дорожча, але ми куми. Давай!

Так вони й помінялися. Той забрав собі оріхи, а той вовну. Та й розійшлися. Перший кум приходить додому та й говорить до жінки:

— Знаєш, я утуманив свого кума. За ожелюд узяв мішок вовни.

А другий кум прийшов додому та й каже до жінки:

— От я утуманив кума. За мішок клоччя взяв мішок оріхів. Висипав ті оріхи, а то ожелюд.

Другого базарного дня здибаються два куми на базарі знов.

— Здоров, куме!

— Здоров.

— Ну, куме, ти казав, що то вовна, а то пусте клоччя. А другий кум каже:

— А ти казав, що то оріхи, а то був ожелюд. Та ще й притому так тяжко ніс я той ожелюд додому. Куме, ми два такі розумні, що нам шкода сидіти дома. Ідім у світ. Заробимо своїм розумом великі гроші.

Так вони з базару й подалися в світ. І не верталися додому.

Ходять вони і все питають роботи, але правлять великі гроші, і ніхто їх не бере. Аж у одного пана стали нарешті на роботу. Рано одному кумови пан випускає худобу, і той жене в поле пасти. А то були не корови, а кози. Як ті кози розбіглися, кум пірвав на собі одежу й шкіру, бігаючи за ними. Так що ледве ввечір додому їх пригнав.

А другий копав керницю *. Що закопається роскалем *, а сторож його нагайкою. Що викине шуфлю * глини, а сторож нагайкою. Голоден, ледве до вечера дотяг.

Вечером зійшлися два куми докупи. Питає перший кум:

— Як тобі, куме, сьогодні день пройшов?

— Добре, — каже, — куме, пройшов мені день. Худоба пасла, а я лежав собі цілий день. І так було мені скушно. Би був узяв хоч якусь книжку та прочитав. А як тобі було, куме?

— І мені добре. Я що роскалем закопаю, а пан фляшку пива, що шуфлю глини викину, а пан мені булку. То так наївся й напився, що вже не міг більше.

— Ой, куме, — каже перший, — я би так пива випив. Може би, ми завтра помінялися роботою? Ти підеш пасти худобу, а я залишуся копати керницю. Але возьми, — каже, — з собою крісло й книжку, би мав на чім сидіти і читати, бо земля холодна. Сиди собі й читай книжку.

Другого дня перший кум пішов з козами, а другий залишився копати керницю. Як зачали кози бігати, пірвав він собі по корчах одежу, пірвав шкіру. Загубив крісло, загубив книжку і ледве вечером додому приліз. А другий, копаючи керницю, знайшов горщик золота. Заховав він його в керниці і панови не сказав нічого.

Вечером куми зійшлися докупи, і питає перший кум:

— Як тобі було сьогодні?

— Ой куме, куме. Ти казав, що худоба пасе. А я пірвав на собі одежину й шкіру, загубив крісло й книжку. Ледве тих кіз додому пригнав.

А другий кум каже:

— Ти казав, тут дають пива та й булок, а я стілько з’їв нагайок. Але я знайшов горщик золота.

Перший кум питає:

— І що, віддав панови?

— Та ні, — каже, — я не дурний, я заховав горщик у керниці, а сеї ночі заберемо й поділимося.

Перший кум каже:

— Ти знаєш що, куме? Я маю такий великий мішок. Заложу тебе в мішок і воловодом * пустю в керницю. Ти положиш горщик у мішок, я витягну, тоді знов пустю мішок, ти залізеш у мішок, і я витягну тебе. Утечемо від цего пана і поділимося грішми.

Опустив кум кума в керницю, а той думає собі: «Як я положу горщик, то кум його витягне, утече, а мене лишить. Недобре вийде». Заліз він самий у мішок, зверху на голову положив собі той горщик з золотом, мішок затягся воловодом. І кричить з керниці:

— Тягни, куме, горщик і давай мішок, щоб мене витягнути! А кум витяг той мішок, відтяв воловід, хапає мішок на плечі

і тікає. Думає, що кума лишив у керниці. А кум у мішку думає собі: «Дурний ти». Кум, що ніс, вже трохи ув’яв *, а цей у мішку думає: «Я тебе піджену». Та потиха кличе з мішка: «Куме-е-е!» А цей думає: «Той дурний кричить з керниці. Прибіжать до него панські люди та й усе викриють. Треба тікати далі». Та й ще дужче біжить. За якийсь час кум знов у мішку кричить, але тихіше: «Куме-е-е!» А той кум далі тікає.

Втомився він, поклав мішок на землю, сів та й відпочиває. І думає: «Подивлюся, кілько тут золота, що я так тяжко ніс». Відкриває мішок, — дійсно золото! Витягає той горщик, ложить на землю, дивиться, а в міху кум.

— То ти, куме? — Я, — каже.

— То я тебе так тяжко ніс?

— Мене. Бо інакше ти був би лишив мене в керниці. Ну, — каже, — куме, ми таки оба розумні. Відпочинемо, закуримо та й підемо далі.

Положили ті гроші в мішок. Один кум, той, що ніс, ліг головою на зав’язку, а другий на мішок. Але не сплять вони оба, бо все думає кожний, що другий може гроші вкрасти. Той, що ніс мішок і ліг головою на зав’язку, заснув. А цей другий відрубує ножем зав’язку, колєґу свого лишає, мішок з горщиком на плечі і давай тікати. Тікає лугами, корчами. А другий кум пробудився — нема ні кума, ні грошей. Схопився і давай бігти. І попав у ту сторону, що кум тікав.

Перший кум тікав, тікав, утомився і сів у корчах. А другий, бігши за ним, знайшов дзвінок, що десь корова загубила, як пасла у лузі. Та й все дзвонить дзвінком тим: калать, калать! Та й їрже, як кінь: «І-га-га!» А перший кум думає собі: «Десь тут є кінь. Я би його зловив та й сів на него. Отоді я би від кума вже втік». Та й кличе коня до себе: «Не-не-не». Зблизився кум на той голос, а другий кум каже:

— Це ти, куме?

— Я.

— Я гадав, що то кінь. І подумав, що скорше би був утік. А це ти. Ну нічого, сідаймо. Відпочинемо та й підемо далі.

(Вони не гнівалися один на другого ніколи). Перший кум каже:

— Ми такі оба розумні, що один з нас ці гроші украде. Або ти, або я. Ліпше, — каже, — куме, поділімся цими грішми. А як буде поділене, ти не кинеш моє, а я твоє не кину.

Так і зробили. Поділилися вони тими грішми, і одному з них не стало два ґрейцари. Другий мав йому ті два ґрейцари додати. Каже:

— Куме, не бійся, у другу неділю я тобі ці два ґрейцари віддам. Прийшли вони додому. Але перший кум каже до свої жінки.

— Завтра має прийти кум. Я йому маю дати два ґрейцари. Я, — каже, — лягаю на катафельок *, ти засвіти свічку, а як прийде кум, то скажеш, що я вмер. І два ґрейцари не віддавай. Скажи, що ти про них не знаєш.

Ліг він собі, а кум приходить.

— Добрий вечір! Ой кумо, а то що?

— Та помер кум, — каже.

— А я й не знав, — каже, — що кум помер. На тобі п’ять ґрейцарів та дай мені свічку. Най я засвічу та помолюся за него, бо ми були такі вірні друзі.

Жінка взяла в него п’ять ґрейцарів, подала йому свічку, кум свічку засвітив і притулив кумови до носа. Тоді почав молитися:

— Куме мій дорогий, який ти мені був вірний. Як ми з тобою оріхи та вовну продавали, як ми в пана робили, як ми гроші найшли. А ти помер, і два ґрейцари мої залишилися в тебе. А п’ять я за свічку дав.

Так він молився й молився, аж поки свічка не догоріла кумови до носа. Як упарила вона кума в ніс, кум зробив «фу» та й загасив її.

— Ой, — каже, — куме, видиш, я тебе відмолив. Ти був умер, а я відмолив.

— Та добре, — каже, — куме, що ти мене відмолив. Сідай.

А тут кліпнув на жінку, жінка внесла горівку, закуску. Побули два куми, поговорили. Та й каже кум:

— Куме, я тобі винен два ґрейцари, але я їх сьогодні не маю. Я тобі дам в другу неділю.

І так розійшлися.

А за той тиждень перший кум викопав на городі велику яму і говорить до жінки:

— Я закрию цю яму дошками, засиплю землею і там сховаюся. А як прийде кум, то скажеш, що я поїхав у Чернівці.

В неділю приходить другий кум і говорить до куми:

— А де кум?

— Поїхав у Чернівці.

— А не лишав мені, — каже, — два ґрейцари?

— Ні, — каже жінка, — я нічого про два ґрейцари не знаю.

— Бувайте здорові. І пішов собі кум.

Але він бачив, як той копав яму і як ховався. Приходить він на ту яму, гребе ногами і бутить, як бугай: «Бу-у-у!» Та все гребе ногою. А в того кума був бугай. І подумав собі кум, що бугай урвався, завалить яму і його там уб’є. Та й кричить з ями:

— Жінко, забери бугая, бо мене вб’є!

А цей кум ще дужче гребе, ще дужче рує. Другий кум знов кричить з ями:

— Жінко, забери бугая, бо завалить яму та й мене вб’є! Тоді кум зірвав дошки і питає:

— Ти тут, куме?

— Тут, — каже, — тут. А я гадав, що бугай. Щастя, що то ти. Ходім до хати.

Увійшли до хати, посідали, жінка дала горівку, закуску. Поїли, попили, та й каже кум:

— Я тобі винен два ґрейцари, але я їх сьогодні не маю. У другу неділю я тобі вже точно віддам.

Приходить кум у другу неділю. Коло хати процесія, ксьондз *. Дійсно кум помер. Кладуть кума в домовину і несуть до церкви. А другий кум іде за домовиною й плаче.

— Ой, куме, куме, які ми були вірні друзі! І ти помер. А два ґрейцари мені хіба на тім світі віддаш.

Занесли домовину в церкву, і піп сказав, що вона там буде лежати три дні, тому що тіло не лежало три дні дома. Після трьох день будуть класти тіло в гробовець. Труну залишили серед церкви, народ розійшовся, а другий кум заховався в церкві в захресті.

А тої ночі опришки * нарабували багато панів, насипали півмішка грошей і, йдучи по дорозі, задумали обрабувати ще й ту церкву. Зайшли до церкви, забрали всі церковні гроші, всипали їх у той мішок, і говорить ватажок тих опришків:

— Хлопці, нас є дванадцять. Котрий з вас буде відважний перерубати мечем цю домовину надвоє?

А один з опришків був кривий на ногу. Та й говорить той кривий:

— Я перерубаю.

Вхопив меча і хотів рубати. Але кум у домовині вчув, що його мають зараз рубати, перепудився та як ударить ногою в ту накривку! Накривка аж серед церкви впала. А кум як схопиться з домовини! Опришки зі страху залишили всі ті гроші і всі дванадцять повтікали в ліс. Кум-небіжчик перепужений, бігає по церкві. А другий кум виходить з захрестя.

— Ти живий, куме? — питає. А перший кум каже:

— Живий.

— Ти дивися, скілько тут грошей опришки залишили. Давай будемо ділитися.

Поділилися тими грішми, і знов з тих двох кумів одному не стало два ґрейцари. Обрахували й тих старих два ґрейцари і таки не стало.

— Куме, — каже, — прийдеш у неділю до мене, я тобі віддам. І виходять у двері.

А опришки зійшлися в лісі, і каже ватажок:

— Котрий з вас буде цікавий піти подивитися до церкви, що там робиться? Чи ми ті гроші заберемо, чи пропадуть?

А той кривий опришок каже:

— Я піду.

Приходить він до церкви і запхав голову в двері, щоб повидіти, що там робиться. А два куми якраз дійшли до дверей. Уздрів один з них голову в дверях, вхопив з опришка шапку і каже:

— На, куме, тобі шапку за два ґрейцари.

Переляканий опришок прибіг у ліс без шапки і говорить до свого ватажка:

— Гроші наші пропали. Їх там тілько, тих небіжчиків, є, що поділилися нашими грішми по два ґрейцари, а одному тих два ґрейцари не стало, то забрали з мене шапку та й віддали тому небіжчикови.

Походження та примітки

* Втумани́ти — обдурити.

* Ожелю́д — жолудь.

* Керни́ця — криниця.

* Роска́ль — лопата для копання землі, заступ.

* Шу́фля — совкова лопата.

* Волові́д — мотуз.

* Ув’я́нути — втомитись, знесиліти.

* Катафе́льок — смертне ложе.

* Ксьондз — священик.

* Опри́шок — 1) народний месник; 2) розбійник.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Старі Кути, Косівського району, Івано-Франківської області
14 квітня 1984 року
Оповідач: Лівак Дмитро Николайович (1918 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.