Українські народні казки

Дванадцять братів

Українська народна казка Гуцульщини

Були чоловік та й жінка. Не мали вони межи собою дітей. Пішов чоловік лісами в дрова і найшов яблінку. На тій яблінці одно велике яблуко. А він з жінкою так дружно жив, що самий не хотів того яблука з’їсти. Приходить т’хаті і приносить яблуко.

— Жінко, я найшов яблуко. Хочу, аби ми його обоє з’їли.

Вона тому врадувалася, що він так її шанує. Взяв облупив то яблуко, лушпину дав кобилі, а яблуком поділилися обоє з жінкою. І з’їли вони то яблуко.

А в якийсь час каже жінка:

— Чоловіче, я затяготіла.

— Добре, — каже. — Нам дітей треба. Коби бог дав хоть двоє. Проходить вісім місяців — жінка груба, і то фест. Дивиться він, і кобила груба. Перейшло дев’ять місяців, родить жінка дванадцять хлопців. Проходить рік, жеребиться кобила, родить дванадцятеро лошат. Чоловік засміявся та й каже:

— Кожний хлопець ме мати коня.

Ростуть хлопці, ростуть, а посліднього, найменшого, тато й мама найбільше люблять. А ті одинадцять обурилися на це.

— Ми всі однакі сини, а того найліпше люблять. А наймолодший син сказав:

— Тату, снився мені сон. Снилися мені сонце, місяць і одинадцять зірок. А до дванадцятої зірки вклонилися сонце і місяць. І одинадцять зірок вклонилися до дванадцятої.

А старший син каже:

— Гі на тебе, що ти собі таке надумав?

— Та що-м надумав?

— Щоби тато й мама і ми вклонялися тобі наймолодшому? Йди геть! Каже він:

— Не надумав я це собі. Мені це сон сказав. А тато сказав до старшого:

— Що ти, хлопче, знаєш? Та видиш, йому сон приснився і він це розказав.

— Тату, — сказав старший, — ви його найліпше любите та й за ним стоїте.

— Тихо, сину, я вижу, що ти би його з’їв. Тато каже:

— Йдіть, хлопці, в поле, винищуйте його, вирубуйте кущі. Беріть з собою й маржину, най там пасеться.

І пішли всі хлопці, всі дванадцять. А тут приїхають кіньми вірмени.

— Хлопці, продайте нам одного з-межи вас. Один з середущих сказав:

— У нас нема такого, щоб ми продали. А найстарший каже:

— Є.

Брати питають:

— Котрого ти хоч продати?

— Цего, що мама й тато найліпше люблять. Наймолодшого.

— Ну, а що мемо казати татови й мамі?

— Е, які ви дурні. Скажем, що звір роздерла.

Взяли з наймолодшого брата верхню одежу, та зарізали барана і вимастили одежу баранячою кров’ю. А наймолодшого брата продали. Та й приносять його одежу до тата. Ще тато не запитався, де він е, а вони:

— Тату, шкода е велика.

— Яка шкода?

— Наймолодшого вашого сина звір роздерла.

— Гі на тебе!

— Нате, дивіться, гезде убрання з него. Його звір з’їла, а вбрання ся лишило.

А мама каже:

— Синочку, синочку, вже ті видіти не буду. І жиють вони без того наймешого сина.

А ті вірмени були люди поганського царя. Вони того хлопця забили в тюрму. А в тюрмі був пекар та й той, що підносив цареви їду. І сниться пекареви хліб поломаний. А тому, що підносив їду цареви, сниться: хліб красний і коло хліба квіти. Той пробудився рано й каже:

— Мені такий сон снився.

Та й розказав свій сон. А той, що підносив цареви їду, свій сон розказав. А наймолодший син послухав та й каже:

— Я вам на ці сни вгадаю. А пекар:

— Ото вгадник обізвався. Як ти такий вгадник, то скажи, що тобі самому за сон снився.

— Кажу тобі, що нині тебе закличуть та й завішуть.

— Вгадай і мені, — сказав той другий.

— Тебе нині пустять на волю і будеш підносити їду цареви, як підносив.

І так точно на другий день з обома сталося. Пекаря завісили, а той став до свої служби — підносити цареви їду. А як відходили вони оба з тюрми, хлопець сказав:

— Аби-сте мене не забули, що я вам відгадав.

Вийшли вони з тюрми. Та й того завісили. А цей рад, що на роботу його вернули, та й забув про него.

А в якійсь час цареви сниться: вісім коров ситих, а вісім — худих. І сниться цареви вісім колосів грубих, величезних, а вісім — бідних. Цар цей сон розказав та й каже:

— Хто би мені цей сон вгадав, то не знаю, щоби-м йому дав. А той, що підносив йому їсти, каже:

— Я вам скажу.

— Ну кажи.

— Я не знаю, але той, що в тюрмі ся лишив, той може знати. Бо він нам відгадував.

— А що він вам відгадав?

— Там, — каже, — пекар сидів та й я сидів. Пекареви снився сон — хліб поломаний дуже. А мені снився сон — красний хліб і косиці коло него. І ми розказали свої сни, а він каже: «Нині ви підете оба з тюрми. І пекаря завішуть, а ти підеш до свої роботи і маєш носите цареви харч, як носив».

Цар питає:

— І то так було?

— Було. Того завісили, а я прийшов до вас до роботи.

— То скажіть, най того хлопця приведуть з тюрми д’мені. Приводять його до царя.

— Що, царю, хочете?

— Ти вмієш відгадувати сни?

— Умію. Лиш треба добре розказати сон.

— Мені, — каже, — снилися вісім коров ситих, а вісім коров бідних, сухих. І вісім колосів пшениці грубих, а вісім — худих. Що це за сон, скажи мені.

Каже хлопець:

— Це сон такий. Вісім рік буде фест урожай, а других вісім рік буде голод. І худі корови мають поїсти тих ситих. І вісім колосів худих мають з’їсти вісім колосів грубих. Вісім рік має бути фест голод.

— Як ти так кажеш, то будеш у мене перший від урожаю. Ти меш командувати урожаєм шістнадцять рік.

Хлопець приказав сіяти багато всякого зерна. І засипає врожай у шпихлірі. Цар дивиться — правда те, що він сказав. Тоді цар передав на него коруну. І став він царем. І в ті роки було врожаю мало.

А в тім краю, відки він був, приходить чорний голод. І голодні його брати. Тато каже:

— Сини, сідлайте коні і йдіть у той край, де ліпший урожай. Вони перейшли границю і йдуть до царя. Приходять ближче, а варта не пускає.

— Ми вас просимо, пустіть. Ми з того й того краю. Нас є одинадцять братів. Тато нас післав.

Сказали цареви, а цар питає:

— Одинадцять братів їх є?

— Так, одинадцять.

— Пускайте їх сюди.

Прийшли вони, подивився він на свої браття та й чуть не заплакав. Питається їх:

— З котрого ви краю?

— З того й того.

— Ваш тато жиє?

— Жиє.

— А матір жиє?

— Жиє.

— Вас було лиш одинадцять чи було більше?

— Більше було.

— А де дівся дванадцятий брат ваш?

Вони кажуть, що йшли чистити під поле хащу, і дванадцятого брата звір розірвала.

— Ви добре знаєте, що його звір розірвала?

— Ми всі там виділи це.

— А чому ви не боронили його?

— Йой, то така страшна звір була. Ми боялися, би нас не поїла.

— А чого ви прийшли сюди?

— Хліба купити. Тато з мамою спухли з голоду.

— Кілко ви хочете хліба?

— Хоть по півцентнера на одного.

— Файно.

Сказав цар своїм обслугам:

— Дайте їм по півкилі кожному. І дайте тому найстаршому золоту чашу в міх. Але так, щоб він не бачив.

Дали їм то зерно, дають вони гроші. А цар сказав, що невольно ніц гроші брати від них. Вони над ним не мали сумління, а він над ними мав. І дали найстаршому в міх чашу, так, щоб ніхто не бачив.

Сіли вони на коні й поїхали. А цар післав обслугу їх здогнати. Здогонили їх та й кажуть:

— Дивіться, хлопці, наш цар не хотів у вас гроші брати, а ви ще й його обікрали.

— Ми нічого не вкрали, пани дорогі.

— Наш цар не є брехливий. Він нас післав, ми мусимо ревізію робити.

— Най буде.

Роблять ревізію від наймолодшого. Доходять до старшого і находять у него золоту чашу.

— Злодію ти! Казав, що не крадеш, а вкрав. Ходи т’цареви. А ви собі їдьте, ви не крали.

— Йой, пани дорогі! Як ми прийдемо, тато й мама нам скажуть, що з’їли наймолодшого та й з’їли найстаршого. З чим ми т’хаті вернемося?

— З хлібом! Ідіть геть! А злодія беремо т’цареви. Як хочете ще брата видіти, ідіть т’хаті, кажіть татови й мамі, най прийдуть сюди і муть видіти. А інакше нє.

Вони приходять т’хаті, заносять хліб. І входить їх до хати десять.

— А де ваш брат найстарший?

— Украв у царя чашу золоту, і повернули його до царя. Казали, аби ви прийшли, то мете ’го видіти, а як не прийдете, то видіти його вже не будете.

— Та як ми підемо, як ми не знаємо дороги?

— А нам казали, аби ми ще вернулися з вами разом.

— Бідна моя головко! Вони хотять нас усіх заарештувати.

— Тату, якби вони хотіли заарештувати нас усіх, то були би тоді заарештували. Вони жалують нас, що в нас голод.

— Ну сини дорогі, збираймося і йдемо всі.

Приїхали вони туди, приходять до варти, варта спирає їх.

— Куди ви йдете, такий гурт?

— До царя, — каже, — йдемо.

— Чекайте, ми спитаємо царя. Як скаже пускати, ми вас пустимо.

Цар сказав пустити. Входять вони до царя. Цар питає:

— Тату й мамо, де той син дванадцятий, що ви мали?

— Звір роздерла.

— А ви то виділи?

— Та нє.

— А як ви знаєте?

— Сини сказали.

— Пустіть ще того злодія, най я його вижу. Пустили найстаршого брата. Цар питає:

— Це твій тато?

— Так.

— А що це за жінка?

— Мама моя.

— Одинадцять братів жиє, а де дванадцятий брат?

— Звір роз’їла.

— А не прийшли вірмени і не продав ти їм молодшого брата свого? Стидайся! Якби я не жалував тата й маму, зараз би-с погинув.

Мама впала йому до колін.

— Пане царю, будь добрий, він не винен тому.

— Він винен, — каже. — Прийшли вірмени і хотіли купити мене. Браття сказали: «Ми не продаємо». А цей мене продав. Ви — моя мама, а то мій тато. А то мої браття. Він казав, що мене звір з’їла, а я гезде. Ви, браття, всі вертайтеся т’хаті. Та й цей най ся вертає, бог його бери. А ви, татку, й ви, мамко, в мене доживайте. Вже там не будете.

Мама втішилася, впала йому до ніг, цілує.

— Синку дорогий, добре, що тебе ще вздріла.

І вони ся лишили, тато з мамою, там. А він каже:

— Снився мені сон, що сонце, місяць і зірниці вклонилися мені. Тоді зробив цар забаву. А по забаві браття пішли додому, а батьки ся лишили у сина-царя. І байці конець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Космач, Косівського району, Івано-Франківської області
19 лютого 1986 року
Оповідач: Коб’юк Курило Петрович (1905 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дванадцять братів

Українська народна казка Бойківщини

Було дванадцять братів. Вони осталися сиротами, померли їх отець і мати. Та й жили вони, жили і нарешті доросли, пора женитися. І говорять вони собі:

— Нам пора женитися. Але інакше женитися не будемо, тільки підемо шукати, де є дванадцять сестер. Ми, дванадцять братів, мусимо знайти дванадцять сестер і на них женитися.

І договорилися вони так:

— Найменшого брата оставляєм на хазяйстві.

І оставили вони найменшого, а одинадцять пішли. Пішли і їм попала дорога через ліс. Ідуть вони лісом, дивляться, стоїть хатина малейка. Коло тої хатини стоїть дідо з білого паличкою. Вони підходять:

— Добрий день, дідусю!

— Доброго здоров’ячка, куди ви, молодці, йдете?

— Та йдемо женитися.

— Ану-ану, там і для мене якусь файну дівчину приведіть.

А они йому не сказали нич. Відійшли далі і говорять:

— Такий старий, сивий, як голуб, і йому ще треба дівчини файної. Та він завтра вмре, та й ніякої йому не треба буде.

І пішли далі. Та й пішли й пішли, Та й так скоро нічого не найшли. Довго ходили, і все одно найшли дванадцять сестер. Найшли, відгуляли весілля і вертаються додому. І йдуть собі додому по парі, і для найменшого брата дівчину ведуть.

І по тій самій дорозі вертаються вони, по якій ішли туди. І зайшли в той самий ліс, ідуть до тої хатини, а той дід з паличкою знову стоїть. І здалеку увидів, що позаду них іде дівчина.

— Спасибі, спасибі вам, хлопчики-молодчики, що ви мені таку файну жінку ведете.

Они кажуть:

— Ні, діду, то не для вас. То ми лишили наймолодшого брата вдома, то для нього жінка.

Підійшли вони ближче, а він кожного тою палицею доторкнувся і зробив їх усіх камінням. Ну і все. А дівчину забрав і сказав:

— Ти будеш моя жона.

А она плаче:

— Та ти старий дідо. Та ти скоро вмреш, та й у такому глухому лісі мене оставиш. Що я тут зроблю?! Я буду боятися.

А він говорить:

— Я вмирати не буду. У мене, — каже, — в грудях серця нема. Моє серце далеко, я вічно жити буду.

— А де ж твоє серце?

— Там, — каже, — за футриною стоїть моє серце.

— А той дідо вночі все десь ходив. Удень дома був, а вночі не було його. Він піде, а она нарве квітів і повішає на ту ур наче. Він приходить і питав:

— Що ти таке зробила?

— Бо там, — каже, — твоє серце. Я так зробила, би твому серцю весело було. Би пахощі були.

— Е-е-е, — каже, — то не там.

— То ти, — каже, — брешеш? Ти маєш серце у грудях, ти будеш умирати. Нащо ти мене брав?

— Та, — каже, — як я буду вмирати, ти ур нач тоту білу паличку доторкнешся того каміння, і твої сестри й швагри знову стануть людьми. І ти з ними підеш. Але я вмирати не буду. Я тобі скажу правду, моє серце далеко в лісі. Там стоїть церква, а в церкві є пташка, літає під самим куполом. А в ті пташці моє серце. Церква мурована, ні дверей, ні вікон, довкола церкви ріка тече, ні кладки, ні моста нема. Та й ніхто там не доступить. І я буду жити вічно.

І все, і живуть вони далі з дідом.

А той найменший брат дожидався, дожидався їх і не міг дождатися Попродав, що було, та рішив іти їх глядати. Забрався й пішов. І по ті самі дорозі пішов, по які брати йшли. Прийшов він у той ліс, до тої хатини, але уже вечером. Ще світилося в хатині. «Е, — думає собі, — коли є хатина в лі сі і світиться в ній, то хтось там є. Піду стукати у вікно, і хтось мене пустить ур наче ати. Переночую, а завтра далі піду».

Він підійшов, стукає, она виходить. Питає:

— Хто ти такий?

— Та, — каже, — я йду гладати моїх братів, Мої брати пішли женитися та мали і мені жону привести. А я чекаю, чекаю, а їх нема, та йду їх глядати.

А она зразу зрозуміла, що то она мала бути його жона. І йому розкриває і каже:

— То я мала бути твоя жона. А мене забрав чародій, що тут живе. Він має серце не в грудях, а там, далеко в лісі, у церкві його сеце. Але трудно добратися до його серця, бо та церква не має ні дверей, ні вікон, довкола церкви ріка тече, немає ні моста, ні кладки, У церкві під куполом літає пташка, а в ті пташці його серце.

А він каже:

— Я піду. Та може, я впімаю пташку і вдушу. Але, — каже, — що нам з того, коли не знаю, де мої браття.

— Он, — каже, — вони, то біле каміння. То вони.

— Ну й що? Він зробив їх камінням, а ми що зробимо?

— Він має таку білу паличку. Він мені сказав, що як доторкну тою паличкою до каменів, то вни стануть людьми.

— То добре, я піду,

І вна йому наладила і дала з собою продуктів, і він пішов.

Она йому повіла, в котрий керунок ходить дід і він туди пішов. Іде в той ліс, уночі йде. Розвиднилося. Він приходить на поляну. Пора снідати. Знімає з плечей свій мішок, розкладає на траві.

— Ого, — каже, — вона так багато надавала мені їсти, тут ще хтось би зо мною поїв.

Слухає він, щось хрускає в лісі. Дивиться, такий великий волисько йде. І каже волисько:

— Доброго ранку, молодче!

— Доброго здоров’я.

— Чи не кликав ти мене до сніданку?

— Йой, — каже, — лягай, тут є що їсти.

Ліг віл, він його нагодовав, віл устав.

— Спасибі тобі, молодче, що ти мене нагодовав. Якщо тобі мене буде потрібно, тільки в думці подумай, і я тобі в пригоді стану.

— Добре.

Віл пішов, і він їде далі. Іде і вже зголоднів, пора вже полуднувати. Так само сідає на поляні, розкладає свої продукти.

— Ого, — каже, — та ми вже вдвох наїлися. Та тут би ще два наїлися, є що їсти.

Слухає, щось так само тріскає в лісі. Дивиться, дикий кабан іде. Приходить та й каже:

— Добрий день, молодче!

— Доброго здоров’я.

— Чи не кликав ти мене до полуденку?

— Та, — каже, — лягай, будеш їсти й ти.

Ліг кабан, нагодовав він кабана. І каже кабан:

— Спасибі тобі, що ти мене нагодовав. Як що тобі буде потрібно, у думці подумай про мене, я тобі в пригоді стану.

І все, пішов собі кабан, а той зібрався й пішов далі.

І йшов він до самого вечора. Ввечері смеркається. А то треба повечеряти, поки ще трохи видно. Розкладає він свій мішок і їсть.

— Ай, — каже, — та вже багато їли, та й ще би хтось наївся, якби був.

Слухає він, а то щось фурх-фурх-фурх. Дивиться, такий великий птах спускається.

— Добрий день, молодче!

— Доброго здоров’я.

— Чи не кликав ти мене вечеряти?

— Та сідай, та поїж і ти.

Ну й сів птах. Нагодовав він птаха, птах піднявся й каже:

— Спасибі тобі, що мене нагодовав. А як що тобі буде потрібно, у думці подумай про мене, і я тобі в пригоді стану.

І полетів птах. А той повечеряв і далі йде. Іде й думає собі: «А може, то ще далеко йти? Та як буду вночі йти?» Але не дуже довго йшов, видить, стоїть церква, довкола церкви вода. То була та сама церква. І відійшов він від тої церкви набік. Вона йому розказала, що той дід вночі ходить до церкви. Хлопець боїться, би на діда не наліз. Бо як налізе на нього, то все пропало. Стукне паличкою, поставить каменем та й усе. Відійшов він від тої церкви і ліг спати.

Проспався добре, та й став день. І він іде ближче до церкви. Знає, що дідо пішов додому. Так що! Ріка велика, до церкви не зайде. Церква велика, ні вікон, ні дверей. І думає він: «Що з того, що я церкву найшов? Я нічого не зроблю.» А далі впало йому на думку: «Ех, коби був той віл, що зі мною снідав. Він би тоту воду випив з ріки, і я би перейшов».

Як він то подумав, так віл і прийшов. І як став пити, випив усю воду. І він перейшов, уже він коло церкви. Але ходить кругом, та не зайде. Церква мурована з каменю. Ні вікон, ні дверей, би окно вибив або десь двері розломив. «Що зроблю?»

А далі йому впало на думку: «Якби був той кабан, що зо мною полуднував, він би рилом, зубами каміння вивернув, і я би заліз». І як він подумав, так уже й є, прийшов кабан. І вивернув, вивернув рилом каміння, і зробив діру. І хлопець заліз у церкву. А в церкві ні драбини, нічого нема. Пташок літає під куполом, але як його взяти? Як його їмити?

А далі йому впало на думку: «Ах, якби прилетів той птах, що зо мною вечеряв, він би їмив пташку й подав мені». І птах прилетів, їмив пташку і подав йому в руки. «Дякую Богу, що я вже маю тебе в руках, це добре». Та й забрав пташку і йде додому.

Але то пройшов цілий день. Аж під вечір підійшов він до того дому. І боком, боком підходить. Боїться, щоби той старий не стрінув його, бо він на ніч знов буде йти до тої церкви. І вони розминулися. Старий пішов туди, але він слабий він.

А хлопець прийшов до тої хатини. Она знову сама, а старий пішов. Він зайшов до хати, а вна питає:

— Ну як?

Він каже:

— Їмив я пташку.

— Ну то добре.

Дала вона йому їсти.

— Залазь під постіль. Бо як старий прийде і тебе увидить, то і мене каменем зробить, і тебе. Заховайся, і він не буде про тебе знати. Коби ми ту паличку достали від нього.

Приходить старий.

— Ой хворий я, жінко.

— Та чому?

— Хтось був у церкві і моє серце спіймав. Слабий я.

А она:

— Видиш, ти говорив, що не будеш умирати. А ти будеш умирати. А я що зроблю?

— Маєш ту білу паличку. Як я помру, торкнеш нею тих своїх сестер і їх чоловіків, і вони стануть людьми.

А той під ліжком пташку стиснув, і старий перетворився на камінь. А хлопець устав з-під ліжка. Взяли вони ту білу паличку, доторкнулися того каміння, і зробилися живими його брати і її сестри. І забралися вони всі додому, і живуть по сьогоднішній день.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

147 (2194). Дванадцять братів. СУС порівн. 3021. 30 березня 1990 р. Гладиш Іван Дмитрович (Сулимів) (1912). Львівська область, Турківський район, село Яворів