Українські народні казки

Дванадцять таблиць
Українська народна казка Бойківщини

Був один багатий купець, називався Онисим, а його жінка — Марина. У них наразі дітей не було. Він мав свій магазин. Онисим достарчав усе, що потрібне для людей. І за то його люде любили, і він був поважаний у тім селі. А через кілька літ у них появилася дитина, хлопчик. Дали вони йому ім’я Петрусь. Так вони того Петруся любили, як тото родичі люблять дитину, дуже любили його. Що він захотів, то вони йому достарчали.

Літа скоро пройшли, і підріс він, і говорять, що треба його в школу записати. Записали його родичі, але книжка йому не до вподоби була. Не хотів ся вчити. Дуже його родичі просили: «Петрусю, дитинко, вчися. В твоєму житті потрібно буде науки». Але тото все надармо йшло, та як би кидав горохом у стіну.

І так він, знаєте, ледве закінчив чотири класи. Родичі просили — нічого не допомагало. І увиділи вони, що йому нічого не помагає, і чоловік з жінкою договорилися: «Випишемо його зі школи. Може, ліпше буде, як він буде вчитися вдома?» І виписали його зі школи.

Як він довідався, що він уже виписаний з школи, що він уже вільний від школи, від науки, то з тої втіхи аж затанцював. І було погано, а то ще до гіршого дійшло. Він зараз же найшов товариство, а товариші ніколи до доброго не доводять. Вже стали його затягати по вечірках, і вже почав він пізно приходити до хати. А з часом став заглядати й до фляшки. Та й зачав уже пізно приходити до хати напитай. П’є, видите. Приходить, не розбирається й лягає на ліжко. Як десь у калюжі викачався, так і лягає в ліжко.

А рано приходять родичі й дивляться, як він спить. До чого він дійшов! Постояли вони коло нього і вже його не будять. Вже най виспиться. Він виспався, а батьки стали його просити:

— Петрусю, сину, до чого ти себе довів! Де ж то можна так робити! Ти ж нам встид робиш.

— Добре, — каже, — вже не буду більше пити.

А ввечір, скоро вийшов на вулицю, вже товариші коло нього.

— Пішли в шинок.

— Та пішли.

І пішли. Випили по келішку. (Колись казали «келішок», а тепер говорять «сто грам».) Та й по келішку, та й по келішку. Та й так пили, що він уже знов без пам’яти валяється.

Раз прийшов він додому такий замурзаний, що навіть і пізнати не можна. Мама подивилася та й плаче. А він ляг спати. Збудився, йому знов кажуть:

— Не роби того, закинь ти те своє товариство.

— Ну вже не буду.

Все обіцяє, що вже не буде пити, і далі п’є. І родичам уже терпець урвався. Вже далі не можна то терпіти. Говорить чоловік до жінки, Онисим до Марини:

— Далі ми не можемо таке терпіти. Злади йому сумку, поклади хліба, ковбаси і ще чогось. І най собі йде.

І не будять вони його, а як сам і збудився, приступили до нього тато з мамою, і тато каже:

— На торбу, тут маєш хліб і до хліба і дві десятки тобі даю. І йди собі в світ. Як заробиш у людей на моє прощення, то можеш приходити, а ні — то навіть не з’являйся мені до очей.

Він впав на коліна і став просити:

— Тату, простіть...

— То уже нє! Скільки разів ти вже мені обіцяв! Ми тут нічого не договоримося.

Отворив батько двері і сказав:

— Іди собі.

Увидів він, що тата не вдається впросити, і вийшов на вулицю. О-о-о, вже товариші коло нього. — Підем в шинок. А він їм:

— Забирайтеся геть від мене. Ви мене до того довели, що мене родичі з дому вигнали.

І нагнав їх від себе. Пройшов кавалок, став, обернувся, подивився на свій дім та й подумав: «Боже, до чого мене товариство довело!» І пішов він.

І так іде він, місто до міста, село до села. І зайшов у одно місто. Іде по вулиці, дивиться, церква стоїть, у ній відкриті двері. Зайшов він до церкви, клякнув, помолився. І каже:

— Боже, справ мене на добру дорогу.

У церкві був священик. Він висповідався і пішов. Іде вулицею, та й іде. А навстріч іде якийсь панок. Зрівнявся з ним панок, а він культурно вклонився. Панок подивився на хлопця, і він йому сподобався. Питається панок:

— Синочку, куди ти йдеш?

— Та, — каже, — йду якоїсь роботи шукати. Треба якось жити.

— То ходи до мене. Мені такого помічника треба.

— Добре.

Панок привів його до свої хати і сказав свої жінці:

— Ото буде нам помічник.

Він поцілував господиню в руку, вона дала йому їсти. Він попоїв, спитався, де є вода, то все зі столу зібрав, тоти тарелі, помив і зложив на місце. Вони подивилися — хлопець такий, що може бути, хлопець придатний. Але думають вони собі: «А може, він лиш дивиться, де в нас стоять гроші, та й може їх у нас украсти? Треба його випробувати, подивитися, що він за один. Чи не має він липкі пальці?»

Взяли вони, знаєте, пулярус з грошима і підкинули в таке місце, куди він заходив. Та й дивляться вони, що він буде робити. А він дивиться — лежить якийсь пулярус. Він то підняв, і навіть не заглядає, чи є що там усередині. Поклав пулярус на креденс. А вони то побачили та й думають: «Може бути, й добрий він, як не полакомився на то». Але пару днів провелося, і вони підкинули на кухні під шафу золотий перстень. А хлопець уже давно там був, уже сміливий, скрізь робив порядки. І помітив, і вимів той перстень. Подивився на нього і поставив у креденс. Вони то побачили — не біда хлопець.

Але ще такой не довіряють йому. Провівся ще якийсь час, і вони підкинули золотий годинник. На годинник то він уже напевно злакомиться, бо то дорога річ. Він зайшов туди, дивиться — годинник. Підняв та й поклав. І вони як то увиділи, то вже йому так довірили, що він уже допомагав панови в торгівлі. Бувало й так, що і сам торгував. І він довший час у тих людей перебув.

А в них дітей не було. І вони кажуть йому:

— Знаєш що, синочку, ти видиш, у нас дітей нема, і ми тебе озмемо за свою дитину. Ми тебе вженимо, і будеш у нас. Ми ж уже старі. А по смерти нашій, видиш, ото все, той маєток наш, ми передамо тобі.

А в них уже вичерпуються товари. І говорить купець до нього:

— Петрусю, в нас уже товари виходять, треба нам їхати по товари. І ти поїдеш зі мною за море.

Він такий задоволений, що поїде за море. Підрихтувалися, зробили список, яких товарів потрібно, взяли грошей і поїхали.

Поїхали вони за море, приїхали на ту базу, де все товари набирали. Купець його представив тому директорові. Каже:

— То мій помічник. Як другий раз він сам приїде по товари, то щоби ви йому все тут оформляли і видавали, як мені.

Вони то договорилися, привезли товари і їх скоро розпродали. Бо то добрий товар був. І говорить купець:

— Знаєш, Петрусю, у нас уже товари вичерпуються. Треба свіжих. Тепер ти поїдеш уже сам. Вже знаєш куди. На базу сам трафиш?

— Трафлю.

— То добре.

Він йому дав список, дав грошей, скільки треба було, зладив його до порту, оплатив йому корабельний квиток. Сів він на корабель і їде. Зірвалася буря, і така страшна, видите, що не у ту сторону корабель занесло, куди він мав їхати, а в цілком іншу. І корабель розбився. А він якусь там дошку вхопив і на тій дошці врятувався. Приплив до берега. Увиділи моряки, що якийсь пливе на дошці, сіли в човен, припливли до нього і взяли його до того човна. Та й привезли до берега.

Ну а то цілком чужі люди, цілком інша мова, не розуміють його. Але помалу, помалу вони таки порозумілися, і він пояснив, що на корабли їхав і корабель розбився.

Побув він у них, навчився їхньої мови, став їх розуміти. І йде він, і стрічає його якийсь пан. Він панови культурно поклонився. Пан видить, що він не є простий хлопець, і питається:

— Куди ти йдеш?

— Та йду якоїсь роботи шукати.

— То добре, ходи до мене. Мені якраз такого помічника треба. Завів той пан його до себе додому. І каже жінці:

— Такий хлопець є, буде в нас помічником.

Дала вона йому їсти, він попоїв і подякував за обід. Вони задоволені, що хлопець такий удатний. Побув він у них трохи, навчився ліпше говорити на їхній мові, і став торгувати у того купця. І вони його так само випробували. Думали, що, може, любить украсти, але таки він був чемний.

І вони йому цілком довіряли, і він там побув кілька років. І вони його полюбили, і так само в них дітей не було. І говорять вони:

— Так, Петрусю, в нас дітей нема і ми вже старі. Ми хочемо тебе вженити. І будеш наш, і по смерти нашій маєш наш маєток.

— Добре.

І пожив він у них, і прийшло йому на гадку, що він хоче побачити своїх родичів. Просить він свого пана:

— Позвольте мені відвідати моїх родичів. Би я поїхав до них.

— А тобі зле тут?

— Мені то добре, але хочу родичів побачити.

— Дуже гарно, що ти за своїх родичів не забув. Але дай слово, що ти знов сюди вернеш. Як твої родичі ще живуть, забирай їх сюди, до нас.

— Добре.

Вони так договорилися, і він просить, щоб купець виписав йому документ, що він у них жиє і добре справується. Той написав такий документ і йому дав. Він попрощався, пішов у порт, купив собі білет корабельний. А ще дуже довго треба було чекати від’їзду. Він собі думає: «Піду я в парк. Походжу, і так скорше час пройде».

Прийшов у той парк, іде, чує якийсь крик:

— Хто в бога вірує, рятуйте, люде!

Він біжить на той крик. Прибігає, дивиться, а там два злодії, два бандити поїмали дівчину і все з неї обдирають: кульчики золоті, перстені, коралі — все хотять зірвати з неї злодії. Прийшов він, дивиться — їх двоє, а він сам-один. Не дасть ради їм. І йому прийшло на гадку крикнути таке:

— Е, товариші! Ану ходіть сюди! — кричить.

Вони настрашилися, думали, що він має товаришів багато. Тоту дівчину лишили, а сами повтікали. Вони втікли, а він взяв дівчину за руку, і вони пішли на пристань. Він купив корабельний квиток і на ню. Та й привіз її додому, до своїх родичів.

Він їхав до своїх родичів, але боявся їхати з нею. Думав, що тато ще має злість на нього та й його вижене разом з нею. Тоді пішов він у готель і там оплатив ліжко, кімнатку оплатив. І каже:

— Ти тут зостанься, а я поїду дізнаюся, чи живі мої родичі. Може, там нікого нема. А тоді я за тобою приїду.

А вона думала, що він хоче її там лишити. Стала його просити:

— Щоб ти мене тут не покинув.

— Нє, — каже, — я вже тебе не покину. Як я вже тебе сюди завіз, то не покину.

Приїжджає він у місто, де жив, а дім той самий стоїть, як був. І видно, що в домі люде ходять. Заходить він у помешкання, а там тато й мама його. Він упав на коліна, виймає документ і подає їм.

— Нате, — каже, — батьку, дивіться. Я заслужив собі прощення у вас?

Вони дуже втішилися, що він прийшов. Стали вітатися. Вже гостяться. І тоді тато говорить до нього:

— Петрусю, ми вже старі, не годні. Є тут дівчина гарна й чесна, ми тебе хочемо з нею женити.

Він каже:

— Простіть, тату, я не можу з тою дівчиною женитися. Бачите, — каже, — в мене вже є жінка.

— Де вона?

— Та я тут у місті, в готелі лишив.

— А чого ж ти її не привіз сюди?

— Я боявся, що ви мене з нею не приймете.

— Зараз їхай по жінку.

Взяв він фіякра, поїхав і забрав її там, привіз до родичів. Родичі подивилися і дуже її собі сподобали. І питаються:

— А ти шлюба з нею брав? Він говорить:

— Ні.

— Ну а як же ти так?

Він розповів батькови все, як було.

— Ну добре.

Вони пішли до священика, договорилися, взяли шлюб і жиють. Появилася в них дитина, хлопчик. Назвали його Онуфрейком. Дідо й баба дуже хлопчика любили.

А його тато, купець, каже:

— Петрусю, треба поїхати по товар за кордон.

— Добре, — каже він.

А жінка його вчула, що родичі посилають його по товар за кордон, і взяла вишила таку хоругву маленьку, такий прапорець. А на ньому вишила свого тата ім’я, свої мами і своє. Дала йому тото і каже:

— На. Як сядеш в корабель, попроси того шифкапітана, щоби тобі позволив вивісити цей прапорець на таке місце, щоб його видно було.

— Добре.

Попрощався він з ними, сів і поїхав.

Як сідав на корабель, попросив того шифкапітана, щоб позволив йому то вивісити. А шифкапітан на то не дивився та й сказав:

— Та що там? Прапорець? Вішай.

Він йому позволив. Їдуть вони. Зірвалася буря, і їх корабель занесло не в ту сторону, де він мав їхати по товари, а цілком в іншу. Але корабель не розбився, а приїхав там цілий і неушкоджений. У чужий порт приїхав. Він там цілком чужий і знову мови не знає. Не розуміє, що говорять.

А тоти люде побачили на чужому кораблі якийсь прапорець. Дивляться, а на тім прапорцю імена сім’ї царя їхньої держави. А то його жінка вишила імена свого тата і мами. І вони в тоту державу прибули. Зараз та служба дала знати царю, що якийсь незнаний корабель приплив і на тім корабли прапорець.

—...На тім прапорці ваше ім’я, цариці і доньки вашої.

Цар зараз післав за тим шифкапітаном і питається:

— Звідки в тебе той прапорець? Хто його повісив?

А він каже:

— А я знаю? Якийсь пасажир прийшов, сів у корабель і попросив мене, щоби я йому позволив то вивісити. Я йому позволив, і він тото повісив там. І не сподівався, що то є вам таке противне. Я був би не позволив.

— Ну а де той пасажир є?

— Тут.

Цар зразу післав по того пасажира. Прийшов він, і питається цар:

— Звідки ти той прапорець узяв?

— Та то моя жінка вишила.

— А яке ж то село, де ти жінку взяв?

— Я служив у одного пана і просився додому. Пан мені позволив. Я прийшов до корабля, але корабля ще треба було довго ждати, і я подумав: «Піду в парк та й там походжу. Та й час пройде». Іду я в парк і чую крик. Прибігаю на той крик, а там два розбишаки обдирають якусь дівчину. Я був один, а їх два. Я подумав, що я їм раду не дам. Тоді крикнув: «Ей, товариші! Ану ходіть сюди!» А злодії думали, що нас є багато, і повтікали. А я тоту дівчину привів до порту і привіз додому, до своїх родичів. Там ми з нею і повінчалися. І вже маєм хлопчика Онуфрейка.

— І як вона? — питає цар. — Жива?

— Та жива й здорова. Випитав усе цар, а тоді каже:

— Зятю мій дорогий! Ти мою дівку від смерти врятував.

І звелів цар, щоб усіх людей, які приїхали на тім корабли, завели до гостини, щоб їх добре нагодували і дали їм приміщення, щоби вони виспалися. І побули вони там пару днів, а тоді шифкапітан став просити:

— Ви мене, — каже, — відпустіть, бо серед моїх пасажирів є люди, які не можуть тут довго сидіти.

— Ба що вам зле тут у мене?

— Та нє, дуже нам добре, дуже вам дякуєме за то. Але є такі пасажири, що дуже поспішають.

— То, — каже, — можете від’їжджати.

Шифкапітан попрощався, і корабель поїхав. А зять ще побув там. Та й говорить до нього цар, до свого зятя:

— Ти вже їхай до своїх родичів. Забирай свої родичі й жінку, мою доньку, і вези їх сюди. А щоб тобі веселіше було їхати, я тобі дам свого найвірнішого міністра.

Прикликав цар найвірнішого міністра і каже:

— Ти поїдеш з ним.

Їдуть вони, а в дорозі міністер його випитується:

— Чи далеко нам ще буде їхати, як ми на берег вийдемо? Яке то місто? Як ваша хата виглядає?

І той йому усе докладно описав.

І вже видно берег. Той міністер каже:

— Вийдім собі на поклад, нагору. Подихати свіжим повітрям. Вони вийшли нагору. Стали та й дивляться на море. А той міністер дивиться вниз і каже:

— Ох, яка прекрасна риба золота! Я ще таку рибу не видів. А той каже:

— Де? Де?

— Тут, тут, — каже.

Він нахилився, а той міністер його за ногу та й перекинув у воду.

І думав, що той уже втопився. Приїхав до того міста. Просто до тої хати, бо той йому все добре описав. А родичі навіть не знали, що їхня невістка царівна була. І ніхто того не знав. Міністер говорить:

— Тато післав мене, щоб я тебе привіз додому.

— А де ж мій муж Петрусь?

— Ох, — каже, — нещастя трафилося. Ми вийшли з ним на поклад, він сперся на поруччя, а поруччя ся обірвало, він перекинувся в море і втопився.

Плачуть вони. Жінка взяла дитину на руки й плаче. А той каже:

— Плач — не плач, що ся стало, то пропало, а нам пора їхати. Вони попрощалися з чоловіковими татом і мамою й поїхали. Привіз міністер цареву доньку додому. Вони дуже втішилися, що донька жива. Та й питається його цар:

— А де ж зять, де Петрусь?

А вона заплакала і не могла говорити. А той міністер оповідає, як вони там їхали.

— Ми вийшли на поклад, він сперся на поруччя, поруччя обірвалося, він упав у воду і втопився.

Тоді цар каже:

— Ну що ж, пропало, то вже не вернеться. А ти ще молода, тобі ще може трафитися якийсь, ти ще зможеш вийти заміж.

А вона каже:

— Нє, я не хочу.

— Но, — каже цар, — а той міністер? Він давно о твою руку старався. Він буде перший жених твій.

А вона дивилася на то, як на покарання, не хотіла за міністра віддаватися. Та й каже:

— Ну добре. Але най мені той міністер збудує таку церкву, щоб мені подобалася, і в тій церкві я візьму з ним шлюб.

А той міністер задоволений, утішився, що вже вона дає згоду. А гроші в нього були. І зразу сказав возити матер’яли, скликати майстри. І за рік церкву збудував. Все розмальовано, все прекрасно, церква готова. Виходить головний майстер і каже:

— Йдіть приймайте роботу, церква вже готова.

Міністер бере царівну, царівна бере з собою хлопчика. Приходять до церкви. А вона ступила на поріг, подивилася, як то розмальовано, і каже:

— Нічого не подобається мені.

Міністер засмутився. Стільки роботи зроблено і все наново робити!

...А Петро не втопився. Він умів добре плавати, бо уже мав морські пригоди. А до берега не так далеко було, і він добрався. Прийшов додому, родичі думали, що він уже неживий, і втішилися. Він питається:

— А де моя жінка, де дитина?

— Та, — каже, — тут приїхав якийсь міністер чи що і забрав її до родичів.

«Ага, — подумав він собі, — то той драб, що мене скинув у море». І говорить батькам:

— Я їду, ви не переживайте за мною, я скоро вернуся. І поїхав.

Приїхав він там і зайшов у ресторан поїсти. Сидить, їсть і питається того продавця:

— Що тут чувати? А той каже:

— А таке! Тут, — каже, — один міністер хоче женитися з царівною. І збудував церкву, все прекрасно, а їй робота не сподобалася, і він тото все мусів зірвати. І тепер шукає малярів, жеби так змалювали, щоб їй та робота сподобалася.

А Петро каже:

— Дайте знати міністру: я можу так змалювати, що їй сподобається. Та й той дав знати до міністра: знайшовся маляр, що береться добре в церкві змалювати. Той втішився.

— Добре, приведи його сюди.

Привели його до міністра, і Петро зразу того міністра пізнав. А міністер його не пізнав, бо він перемаскувався. Та й не прийшло міністрови на гадку, що той ще може бути живий. Він не звертає на Петра уваги і каже:

— Скільки ти за роботу береш? А він йому:

— Наразі я не говорю, скільки. Як буде робота готова, викінчена, як вашій нареченій сподобається, тоді будеме говорити за плату.

— А може, ще щось потрібно до того, якісь метер’яли?

— Мені ніяких матеріалів не потрібно, тільки треба дванадцять табличок.

Він дав розмір, які то мають бути таблички і як їх треба закріпити. Той зразу замовив у столяра тоти таблички, йому їх дали і він заніс їх до церкви. Взяв ключ від церкви й каже, щоби ніхто в церкву не заходив.

Прийшов він до церкви, замкнув двері і дивиться, як йому ті таблички розмістити. Поприбивав він їх, став коло дверей і дивиться, чи вони добре виглядають. Дуже добре. Тоді підходить він до першої таблички і пише: «Як я був малим хлопцем, зачав ходити в школу і вчитися не хтів. Петро», — підписався.

Підходить до другої таблички і пише: «А як підріс, найшов собі товариство і став заглядати до фляшки, пити. Петро». І нічого він не малював, а тільки до кожної таблички підходив і писав про ціле своє життя. І дійшов до того, як він пішов у парк і побіг захищати дівчину, яку хотіли обрабувати розбишаки. І завіз її додому, і на ній оженився. Все це він написав на одинадцятій таблиці і знову підписався: «Петро».

Тоді підійшов до дванадцятої таблиці і написав, як його топив у морі міністер, а він врятувався. І останній раз підписався: «Петро». Приходить цар, подивився, прочитав усі таблиці і сказав:

— Добрий майстер. Усе правильно написав. Приводить того міністра і питає Петра:

— Цей тебе перекинув у море?

— Цей.

Цар зразу велів заарештувати того міністра. І спитав:

— Яку ти кару хочеш йому дати? А Петро питає:

— Є у вас такі два коні, що вони ще на подвір’ю не були? Прив’яжіть одну ногу того драба до одного коня, а другу до другого і пустіть їх у поле. І най вони собі погуляють.

Так і зробили. І рознесли його коні по полю. Тоді вони стали собі гоститися, а як погостилися, цар до нього говорить:

— А тепер ти їхай до своїх родичів. То, що вони там мають, роздайте все бідним. І най родичі їдуть сюди.

Вибирається він з своєю жінкою і з хлопчиком, їдуть до родичів. А родичі вже справляли поминки по нім. Як вони його увиділи, дуже втішилися. А він їм каже:

— Ми приїхали по вас. То все, що ви маєте, той свій маєток, ви роздайте бідним. І їхайте з нами.

Він усе батькове майно пороздавав бідним. Скликав людей, зробили гостину, погостилися і попродалися. І люде плакали за тим господарем, бо він був дуже добрий для народу.

Приїхали вони до царя. Каже Петро:

— Це мої тато й мама. І сказав цар:

— Тепер будемо жити як одна родина. А він каже до царя:

— У мене є до вас ще одна просьба.

— Яка? — спитав цар.

— Тут є тато й мама, що мене родили й виростили. Але я ще маю тата й маму, що мене справили на добру дорогу, що не дали мені погинути. Я би вас просив, щоби й вони були з нами.

— Добре. Іди привези їх.

Він поїхав до них, до того пана, що в нього служив. Прийшов і каже так:

— Продавайте свій маєток, все, що маєте. Або кому давайте його, або що. Як хочете. І їдете зо мною до мого тестя-царя. Ми там будеме жити.

Так той і зробив, продав весь свій маєток і переїхав до Петрового тестя. Привіз їх Петро до царя і сказав:

— Ото мої другі тато й мама, що справили мене на добру дорогу і не дали мені погинути.

І сказав цар:

— Ми тут будеме всі жити як одна родина. Ми вже є одна родина. Вибирайте собі покої.

А там покоїв багато було, і вони собі вибрали. І ті три родини зробилися одною і щасливо жили.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Красне, Турківського району, Львівської області
14 листопада 1989 року
Оповідач: Малетич Ярослав Романович (1903)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.