Українські народні казки

Дванадцять хлопців-красноголовців

Українська народна казка Буковини

ДВАНАДЦЯТЬ ХЛОПЦІВ-КРАСНОГОЛОВЦІВ — Українська Народна Казка Буковини
ДВАНАДЦЯТЬ ХЛОПЦІВ-КРАСНОГОЛОВЦІВ — Українська Народна Казка Буковини
ДВАНАДЦЯТЬ ХЛОПЦІВ-КРАСНОГОЛОВЦІВ — Українська Народна Казка Буковини
ДВАНАДЦЯТЬ ХЛОПЦІВ-КРАСНОГОЛОВЦІВ — Українська Народна Казка Буковини

Був у царя син. Захотів він женитися. Ходить син сумний, а цар питає:

— Чо’ ти, синку, такий сумний?

— Жениться хочу.

— То женися.

— А дозволиш взяти, кого я схочу?

— Дозволю.

— То я піду пошукаю собі жінку, — сказав син.

Іде він понад берег, а на річці три сестри шмаття перуть.

— Який гарний хлопець іде, — каже старша сестра. — Якби він мене взяв, я би йому одним веретеном напряла і весь дім убрала.

А середюща:

— Я б йому одним хлібом весь дім нагодувала. А третя, сама менша, каже:

— А якби мене взяв, я б мала дванадцять хлопців-красноголовців — на чолі зірка, на потилиці місяць.

На тій третій він і оженився. Оженився та й пішов до війська служити, а жінку лишив коло свого тата.

Пройшов якийсь час, і народила вона дванадцять хлопців-красноголовців. Він пише їй з війська: «Як там та й що?»

А її середюща сестра дуже лиха була, що не вона, а найменша за царського сина віддалася. Була та сестра шинкаркою. Поштар часто заходив у корчму, напивався, і середюща сестра перехоплювала листи. Написала вона царському синові у військо (ніби від жінки), що народилося не дванадцять хлопців, а дванадцять щенят. А чоловік пише: «Що сотворено, то збережіть, поки я приїду». Середюща сестра перехопила того листа і замінила іншим. Написала цареві-батькові (ніби від сина з війська): «Купи, тату, бочку і одинадцять пусти в закритій бочці на море, а дванадцяте посади з мамою на човен і теж пусти на море».

Тато так і зробив: одинадцять дітей у бочці на море пустив, а дванадцяте з мамою в човні.

Коли ті одинадцять пливли в бочці, на морі їх зловила змія і взяла в свою печеру. Там вона їх годувала, аж поки виросли. А дванадцятий довго їздив з мамою по морю і приїхав на край моря. Вийшли вони на сухопуття, і каже він мамі:

— Сідайте, мамо, тут і сидіть, а я піду щось роздобуду. Мама зосталася в халабуді з бур’яну, а він пішов. Іде він, а назустріч йому дідок з рушничкою. Дідок запитав:

— Що ти, синку, маєш?

— У мене, дідику, лиш паличка.

— А в мене рушничка. Трах-пах — і вбив пташку, і є вже чим прогодуватися.

— Давайте, дідику, поміняємося.

— Давай. Ти будеш мати рушничку, а я паличку. Так вони й помінялися.

Приходить хлопець до мами та й каже:

— Мамко, я набив пташок. Беріть та й варіть, а я ще піду.

Іде він та й знов здибається з тим дідком.

— Що ви, дідику, маєте?

— Маю сокирку. Вдар нею на всі чотири сторони, і дім збудуєш, який схочеш. А ти що маєш?

— Рушничку. Давайте мінятися.

— Давай.

Та й знов помінялися. Приходить він до мами та й каже:

— Мамко, де будемо дім будувати?

— Отам на горбочку.

Пішов він на горбочок, ударив сокиркою на всі чотири сторони, і з’явилися хата і двір, і всілякі будинки — ціле панське хазяйство.

— Гай, мамко, виходьте з халабуди, ідіть до своєї хати. Встала мама та й пішла до хати. Гарна хата, але нема в ній нічого.

А син знову пішов. І знов зустрічає того дідика.

— Ти що, синку, маєш?

— Таку бардичку маю, що вдар нею на всі чотири сторони, і хата стане.

— А я маю таку торбинку, що як сказати: «Розшморгнись, торбинко, дай їсти й пити, і все стелити!», то все тобі буде, що захочеш.

І знову вони помінялися.

Прийшов син додому, зайшов до хати та й каже:

— Розшморгнись, торбинко, дай їсти й пити, і все стелити. Сказав це, подивився, а у нього в хаті вже все є.

А як настав ранок, залишив він маму в хаті та й пішов. І знов здибається він із тим дідком.

— Що ви, дідику, маєте?

— А ти, синку, що маєш?

— Я маю торбинку. Як сказати: «Розшморгнись, торбинко, дай їсти й пити, і все стелити!», то все тобі буде, що схочеш.

— А я маю кий. Як сказати: «Біжи, штурхни — не штурхни, а що в нього є, сюди візьми», то, в кого хочеш, що хочеш, забрати можна.

— То давайте, дідику, поміняємось.

— Давай.

І знов помінялись вони: хлопець дав дідові торбинку, а собі взяв кия. Відійшов від діда та й каже києві:

— Біжи діда штурхни — не штурхни, а торбинку сюди візьми.

Кий пішов, узяв від діда торбинку і приніс йому. Має він і торбинку, і кий.

Приходить він додому. А увечері приходять до нього два чоловіки, щоб переночувати. Ці люди знали про одинадцятьох хлопців, його братів. І побачили вони, що у нього, як у тих хлопців, на чолі зірка, а на потилиці місяць. І торбинку вони в нього бачили, бо він їх пригощав. Переночували вони в нього, а тоді пішли до середющої сестри, його тітки, і сказали, що знайшли хлопця, у якого на чолі зірка, а на потилиці місяць. І не знали вони, що він сам перекинувся реп’яхом, причепився до них і чув усе, що говорилося.

Послухала тітка тих людей та й каже:

— Е, що ви знаєте? Про зірку та про місяць говорите. А знаєте, що на світі є таке котятко, яке з дерева на дерево скаче і за ним золоті яблука ростуть?

І сказала вона, де треба те котятко шукати.

Тоді він знов перекинувся з реп’яха на хлопця, тихо вийшов від лихої тітки та й пішов у ліси те котятко шукати. Знайшов його, приносить додому та й каже мамі:

— Мамо, де будемо сад садити?

— На горбочку попри хату.

Повтикав він на тому горбочку патички, котятко по них поскакало, і до вечора виросли на тих патичках золоті яблучка.

А ті два чоловіки знов приходять увечері. І бачать ті яблучка. Переночували вони і знов ідуть, а він знов перекинувся реп’яшком, щоб почути їхню розмову. Приходять вони до його тітки та й кажуть:

— Ми де були, були, а добру штучку чули. Що тут говорили, там ми находили.

А вона їм:

— Е, що ви знаєте? Про котятко та про яблучка говорите. От я знаю, то знаю. Є на білім світі таке порося, що рилом оре, вухами сіє, передніми ногами жне, а задніми стирти кладе.

Та й розказала вона, де те порося має бути. Пішов хлопець і знайшов те порося. Приніс додому та й каже мамі:

— Де будемо стирти класти?

Мама показала, де класти. Він те порося пустив. А воно рилом оре, вухами сіє, передніми ногами жне, а задніми стирти кладе.

Приходять ті два чоловіки і третій раз ночувати. І кажуть:

— Ми знаходили на білім світі одинадцять хлопців — на голові зірка, на потилиці місяць. Вони у змії в печері.

— Мамо, — питає хлопець, — є в мене одинадцять братів?

— Були, а тепер не знаю, чи є.

— А ви знаєте кожного ім’я?

— Знаю.

— То печіть мені коржики і витискайте на коржиках ім’я кожного брата.

Мати спекла дванадцять коржиків і на них витиснула імена всіх своїх синів. Поклав хлопець у свою торбинку ті коржики, взяв свій кий, сів у човен та й поїхав шукати братів.

Довго-довго плив він по морю, поки вздрів одинадцять хлопців на скляній горі. Доїжджає він до них та й скинув шапку, аби вони бачили, що він їх брат. А вони налякалися та й сховалися в печеру. Він прив’язав човен до скали і почав махати шапкою, щоб таки до нього хтось вийшов. І один вийшов. А він каже:

— Браття, не ховайтеся, я брат ваш!

— Як же нам не ховатися? У нас така мама, що й нас поїсть і тебе коло нас, — сказали його брати і вийшли з печери. І всі вони були голі. Тоді крикнув він:

— Торбинко, розшморгнися, одягни братів однаково!

І стали вони перед ним усі гарно одягнутими. А він давав кожному коржик і кожен брав своє ім’я.

— Гай, браття, — каже він, — сідайте в човен та й поїдемо до мами.

— Коли ж ми боїмося. Як наша теперішня мама надлетить, то й тебе, і нас з’їсть.

— Не бійтеся.

Посідали всі в човен і поїхали. А він їм каже:

— Ви, браття, веслуйте, а я буду трохи спати, бо довго до вас їхав і дуже змучений. Як треба буде мене розбудити, то вколіть мене голкою в мізинний палець.

Пливуть вони, коли це летить змія. Брати стали колоти сплячого в мізинний палець, а він нічого не чує. Вони почали плакати, і впала йому на лице сльоза. І запекло йому. Схопився він.

— Станьте, браття, не печіть!

— Ми не печем. Це наші сльози такі гарячі. Он наша мати летить за нами. Зараз нас усіх поїсть.

Тоді їхній брат схопив свого кия та як крикнув:

— Кий, іди змію вбий, над морем запали, попіл на воду змети!

І кий змію вбив, над морем запалив, попіл на воду змів. Приїхали вони до мами. Радіє стара, що знайшлися сини.

А на вечір знов приходять ті двоє ночувати. Коли вони рано відходили, він знов перекинувся реп’яшком, вчепився до них і понесли вони його до середющої тітки.

Приходять вони до неї. А там і батько її, старий дід, сидить.

— Де ви були, що бачили? — питає тітка тих двох.

— Бачили ми дванадцять хлопців-красноголовців — на чолі зірка, на потилиці місяць.

А хлопець з реп’яшка перекинувся голубом, та все літає, та все свою тітку дзьобає. Вона відганяє його, а він дзьобає. А тоді файкнув крилами над дідом. Дід зачепив за крило двома пальцями — і перед ним постав парубок, а не голуб. І розказав усе, як було, дідові.

— Як ти, синку, хочеш її за це покарати? — спитав дід і показав на свою лиху дочку.

— Хочу щоб вивели коня, прив’язали її коси до хвоста і пустили в чисте поле.

Так вони з нею й зробили. І де впала її голова, там скала, а де впали ноги, там вода.

Походження та примітки

Дванадцять хлопців-красноголовців. Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 707 + 569 (епізод) — Невказані сюжети. Записано 25 травня 1976 року у селі Рукшині Хотинського району Чернівецької області від Настасії Петрівни Лялик (1913 року народження, колгоспна пенсіонерка).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.

Дванадцять хлопців-красноголовців

Українська народна казка Буковини

Був у царя син. Захотів женитися. Ходить сумний, а цар і питає:

— Чо’ ти, синку, такий сумний?

— Женитися хочу.

— То женися.

— А позволиш взяти, кого схочу?

— Позволю.

— То я піду пошукаю собі жінку, — каже син.

Іде він понад берег, а на річці три сестри шмаття полочуть.

— Який гарний хлопець іде, — каже старша сестра. — Якби він мене взяв, я б йому одним веретеном весь дім убрала.

А середюща:

— Якби він мене взяв, я б йому одним хлібом весь дім нагодувала. А третя, найменша, каже:

— А щоби мене взяв, я би мала дванадцять хлопців-красноголовців — на чолі зірка, на потилиці — місяць.

На тій третій він і оженився. Оженився та й пішов в армію служити, а жінку лишив коло свого тата. Пройшов якийсь час, і народила вона дванадцять хлопців. Пише він їй з війська: «Як там та й що?» А її середюща сестра дуже лиха була, що не вона, а найменша сестра за царського сина віддалася. Була та сестра шинкаркою. Поштар часто заходив у корчму, і середюща сестра перехоплювала листи. Написала вона царському синови у військо (ніби від жінки), що народилося не дванадцять хлопців, а дванадцять щенят. А чоловік пише: «Що сотворено, то збережіть, доки я не приїду».

Середюща сестра перехопила того листа і замінила Іншим (ніби від сина): «Купи, тату, бочку і одинадцять пусти в закритій бочці на море, а дванадцяте посади з мамою в човен І тоже пусти на море». Тато так і зробив: одинадцять у бочці на море пустив, а дванадцяте з мамою у човні.

Коли ті одинадцять пливли в бочці, на морі їх їмила змія і взяла в свою печеру. Там вона їх годувала, і вони росли. А дванадцятий довго їздив з мамою по морю І приїхав аж на край моря. Вийшли вони на сухопуття, і каже він мамі:

— Сідайте, мамо, тут, а я піду щось роздобуду.

Мама зосталася в халабуді з базників, а він пішов. Іде, а назустріч — дідок з рушничкою. Та й питає:

— Що ти, синку, маєш?

— У мене, дідику, лиш паличка.

— А в мене — рушничка. Трах-пах, і вбив пташку, і вже є чим прогодуватися.

— Давайте, дідику, поміняємось.

— Давай. Ти будеш мати рушничку, а я — паличку.

Так вони оба й помінялися. Приходить він до мами та й каже:

— Мамко, я набив пташок, беріть та варіть, а я знов іду. Іде він та й знов здибається з тим дідочком.

— Що ви, дідику, маєте?

— Маю сокиру. Вдар нею на всі чотири сторони — і збудуєш хату, яку схочеш. А ти що маєш?

— Рушничку. Давайте мінятися.

— Давай.

Та й знов помінялися. Приходить він до мами та й каже:

— Мамко, де будем хату будувати?

— Отам на горбочку.

Пішов він, ударив сокирою на всі чотири сторони, і з’явилися хата, і двір, і всілякі будинки — ціле панське хазяйство.

— Гей, мамко, виходіть з халабуди, ідіть до свої хати.

Встала мама та й пішла до хати. Гарна хата, але нема в ній нічого. А син знов пішов. І знов іде проти него дідок.

— Ти що, синку, маєш?

— Таку бардичку, що вдар нею на всі чотири сторони, і хата стане.

— А я маю таку торбинку, що як сказати: «Розшморгнись, торбинко, дай їсти й пити і все стелити!», то все тобі буде в хаті, що хочеш.

І знов вони помінялися. Прийшов син додому, зайшов у хату та й каже:

— Розшморгнись, торбинко, дай їсти й пити і все стелити! Сказав це, подивився — а в него в хаті уже все є. Ляг він спати, а як настав ранок, залишає маму та й знов іде. І знов здибається з тим дідком.

— Що ви, дідику, маєте?

— А ти, синку, що маєш?

— Я маю торбинку. Як сказати: «Розшморгнись, торбинко, дай їсти й пити і все стелити!», то все тобі буде, що схочеш.

— А я маю кий. Як сказати: «Біжи штурхни, не штурхни, а що в него є, сюди озми», то в кого хочеш, що схочеш забрати можна.

— То давайте, дідику, поміняємося.

— Давай.

І знов замінялися вони. Дав дідови хлопець торбинку, а собі взяв кия. Відійшов від діда і каже києви:

— Біжи діда штурхни, не штурхни, а торбинку сюди озми.

Кий пішов, узяв від діда торбинку й приніс йому. Має вже він і торбинку, і кий.

Приходить додому. А ввечері приходять до него два чоловіки, щоб переночувати. Ці люди знали про одинадцять хлопців, його братів. Побачили вони, що в него, як і в тих хлопців, на чолі зірка, а на потилиці — місяць. І торбинку вони в него бачили, бо він їх угощав. Переночували вони в него, тоді пішли до середющої сестри, його тітки, і сказали, що найшли хлопця, в якого на чолі зірка, а на потилиці — місяць.

А він перекинувся реп’яшком, їмився за одного з них і пішов з ними, щоб почути, що там будуть говорити. Послухала їх середюща сестра та й каже:

— Е, що ви знаєте? Про зірку та про місяць говорите. А знаєте ви, що на світі є таке кошенятко, яке з дерева на дерево скаче і за ним золоті яблука ростуть?

Та й сказала, де треба те кошенятко шукати.

Тоді він знов перекинувся з реп’яшка на хлопця, тихо вийшов від лихої тітки та й пішов у ліси те кошенятко шукати. Найшов його, приносить додому та й каже мамі:

— Мамо, де будемо сад садити?

— На горбочкови попри хату.

Повтикав він там палички, кошенятко по них поскакало, і до вечора виросли на тих патичках золоті яблучка.

А ті два чоловіки знов приходять увечері і бачать ті яблучка. Переночували, рано знов ідуть, а він знов перекинувся реп’яшком і причепився до одного з них, щоб почути їхню розмову. Приходять вони до його тітки та й кажуть:

— Ми де були, були, а добру річ чули. Що тут говорили, там ми находили...

А вона їм:

— Е, що ви знаєте? Про кошеня та про яблучка говорите. От я знаю, то знаю. Є на білім світі таке порося, що рилом оре, а вухами сіє, передніми ногами жне, а задніми — стирти кладе.

Та й розказала, де те порося має бути. Пішов хлопець і найшов те порося. Приніс додому та й каже мамі:

— Де будем стирти класти?

Мама сказала. Він пустив те порося, а воно рилом оре, вухами сіє, передніми ногами жне, а задніми стирти кладе. А ті два чоловіки приходять і третій раз ночувати. Та й кажуть:

— Ми находили на білім світі одинадцять хлопців-золотоголовців — на голові зірка, на потилиці місяць. Вони у змії в печері.

— Мамо, — каже хлопець, — є в мене одинадцять братів?

— Були, а тепер не знаю, чи є.

— А ви знаєте кожного ім’я?

— Знаю.

— То печіть мені проскури і печатайте на проскурах кожного брата ім’я.

Вона спекла дванадцять проскур і напечатала на них імена всіх своїх синів. Тоді він узяв свою торбинку, свій кий і ті проскури, сів на човен та й поїхав шукати своїх братів. Довго-довго плив він по морю, поки вздрів одинадцять хлопців на скляній горі. Доїхав до них та й скинув шапку, щоб вони виділи, що він їхній брат. А вони спудилися та й поховалися в печеру. Пригнав він човен до скали і почав махати шапкою, щоб таки до него хтось вийшов. Оден вийшов. А він каже:

— Браття, не ховайтеся, я брат ваш.

— Як же нам не ховатися? У нас така мама, що й нас поїсть, і тебе коло нас.

Вийшли вони всі, і всі були голі. Тоді крикнув він:

— Торбинко, розшморгнися, одінь братів однаково!

Стали вони перед ним усі гарно одіті. А він давав кожному проскуру, і кожний брав своє ім’я. Роздав та й каже:

— Гей, браття, сідайте в човен та й поїдем до мами.

— Коли ж ми боїмося. Як наша мама надлетить, то й тебе, й нас з’їсть.

— Не бійтеся.

Посідали вони всі в човен і поїхали. А він їм каже:

— Ви, браття, веслуйте, а я просплюся, бо довго до вас їхав і дуже трудний. Як треба буде мене розбудити, то вколіть мене голкою в мізильний палець.

Пливуть вони, коли це летить змія. Браття стали колоти сплячого в мізильний палець, а він нічого не чує. Вони почали плакати, і впала йому на лице сльоза. Та й зразу запекло йому. Схопився він.

— Станьте, браття, не печіть!

— Ми не печем, це наші сльози такі гарячі. Он наша мати летить за нами, зараз нас усіх поїсть.

Тоді їхній брат схопив свого кия та як крикнув:

— Кию, іди змію вбий, над морем запали, попіл на воду змети! І кий змію вбив, над морем запалив, а попіл на воду змів. Приїхали вони до мами. Радіє стара, що знайшлися сини. А на вечір знові ті двоє приходять ночувати. Коли вони рано відходили, він знов перекинувся реп’яшком, їмився за них, і понесли вони його з собою до середющої тітки. Приходять вони до неї, а там і батько її, старий дід, сидить.

— Де ви були, що находили? — питає вона.

— Бачили ми дванадцять хлопців-красноголовців — на чолі зірка, на потилиці місяць.

А він перекинувся голубом та все літає, та все свою тітку дзьобає. Вона варується, а він усе дзьобає, а тоді файкнув крильми над дідом. Дід зачепив за крило двома пальцями, і перед ним постав парубок, а не голуб. І розказав дідови все, як було.

— Що ти, синку, хочеш з нею за це зробити? — спитав дід.

— Хочу, щоби вивели зі стайні коня, прив’язали її за коси до хвоста і пустили коня в чисте поле.

Так вони з нею й зробили. І де впала її голова — там скала, а де впав зад — там вода.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Рукшин, Хотинського району, Чернівецької області
25 травня 1976 року
Оповідач: Лялик Настасія Петрівна (1912)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.