Де смерть не має стичности з людиною
Українська народна казка Покуття
Був собі великий багач і мав одного сина. Той син уже став парубком. Пора вже йому женитися, а він не жениться. І зачав він слабувати, спадати з тіла, жовкнути. А тато дивиться на него та й питає жінки:
— Що це наш син так подався, все слабує? Він, — каже, — щось переживає. Запиталася би ти його. Бо він у нас — одна надія. Ми ж більше дітей не маєм. Може, якась дівчина не хоче за него йти? Би він мені сказав, що з ним.
Мама його питає:
— Скажи, сину, що тебе болить? Ти марнієш. Може, за тебе дівчина не хоче йти, котрої ти хочеш?
А він все відповідає, що «нє» та й «нє». Не то й не то. І каже він їй:
— Мамо, я буду йти в світ.
— Куди будеш іти? І чого тобі йти? У нас таке багатство, а ти ж у нас оден син. Повмираєм, як ти підеш.
А він каже:
— Мамо, я піду шукати такого краю, де смерть не має стичности з людиною.
Тато й мама що просили його, що молили, нічого не помагало. Він збирається і йде. Дають йому на дорогу багато грошей, всього добра йому дають, і пішов він у світ.
Іде він село від села, місто від міста і далеко зайшов. І заходить у ліс. Дивиться, а там дуже високий і грубий дуб. А на тім дубі орел дзьобає галузки і кидає на землю. Став хлопець під тим дубом і дивиться. Що цей птах робить? Раптом з орла зробився старий дід з бородою. Та й питає його той дід:
— Куди ти, молодий чоловіче, мандруєш? А він каже:
— Я йду шукати такого краю, де смерть не має стичности з людиною.
Дід каже йому:
— Добре ти попав. Я тебе переміню на птаха, ти оженишся з моєю дочкою, і ви будете ломити дзьобами цей дуб. І заки ми його вирвем з корінням, перейде тисяча років. І ми будемо тисячу років жити.
Він подумав, що тисяча років перейде, а він все одно помре, і не схотів. Дід узяв його до себе на нічліг і сказав:
— Подивишся на мою дочку. А він переночував і сказав:
— Я собі йду далі в дорогу. А та дівчина каже:
— Може, ти ще обдумаєшся і до нас прийдеш? І дала вона йому чарівну хусточку.
— Щоб ти, — каже, — тримав її водно коло себе. Що задумаєш, то буде.
І вони попрощалися, і хлопець пішов собі далі. І знов довго йшов, село від села, місто від міста, і зайшов у високі гори. Іде він горами, дивиться, а там дід старенький гору копає і сипле землю відром у прірву. Хлопець питає:
— Діду, що ви робите, нащо ви цю гору копаєте?
А дід питає його:
— Куди ти йдеш?
— Я йду шукати такого краю, де смерть не має стичности з людиною, щоб не вмирати.
А дід каже:
— Добре ти попав. У мене є внука, ти оженишся і будеш моїм зятем. І ми будем копати цю гору і будем жити дві тисячі років.
Він подумав, що дві тисячі років все одно пройдуть, і він помре, і не схотів. Дід сказав:
— То ходи до мене в гості. Я тебе погощу та й собі йди, як не хочеш. Прийшов він до діда в гості, дід його файно вгостив. Подивився він на ту дідову внучку. Вона дуже делікатна дівчина була. Та й каже вона йому:
— Може, ти ще повернешся до нас. Я тобі даю на пам’ятку паличку. Би-с тримав її водно коло себе. Що подумаєш, то будеш мати.
Попрощався він з дідом і внучкою і пішов далі в дорогу. Ішов він і дуже далеко зайшов. І прийшов у парк. Великий був той парк. Дивиться, дуже делікатний будинок стоїть триповерховий. Заходить він у той будинок — у кімнатах нема нікого. Зайшов на другий поверх — також нема нікого. Зайшов на третій поверх, і вийшла назустріч йому жінка. Дуже делікатна, файно вбрана, все блищить на ній. Питає вона:
— Чого ти хочеш, молодий чоловіче?
Він їй зачинає розказувати, куди він іде, що шукає. А вона каже:
— Добре ти попав. Я кравчиня. Одружишся зо мною, будеш жити три тисячі років. Я тебе зараз поведу по кімнатах.
Вона заводить його в одну кімнату і каже:
— Видиш мою підлогу? Вона вся з голок швейних. Голки сторч стоять. І таке у всіх моїх кімнатах. Нім я всіма цими голками перешию і вони поломляться, то перейдуть три тисячі років. Аж тоді буде конець нашого життя.
Він каже:
— Три тисячі років перейдуть, і я все одно помру. І не схотів.
— Іду я далі.
А вона сказала йому:
— Я даю тобі чарівний перстень. Аби ти його поклав на палець
і носив з собою. Як тобі буде прикро, то перекинь його з пальця на палець, і що подумаєш, то тобі й буде.
І він знов дуже довго йшов. І нарешті прийшов до річки, до такої, як у нас Прут. А на тім боці ліс. Він собі думає: «Як перейти цю річку?» І пригадав за перстень. Перекинув його з одного пальця на другий і подумав, щоб був місток, І зробився місток. Переходить він ту річку і заходить у ліс. Свіже повітря, пташки співають — краса. Дивиться він, кінчається ліс і починається сад. Яблука, грушки — всяка садовина. Рай, а не сад. А в кінці того саду прекрасний будинок стоїть, вимуруваний з мармуру. Все блищить. Приходить він ближче д’тому будинкови, а там брама велика і два леви живі стоять. З одного боку й з другого. Як уздріли ті леви чоловіка, то дуже заревіли, зарули. Бо вони ще нікого не виділи, туди ще ніхто не заходив. Виходить молода женщина, служниця, та й каже:
— Що ти хочеш, молодий чоловіче? Ніхто з чоловіків не приходив до нас ніколи.
А він питає:
— Хто ви такі?
— Я служниця нашої пані. Заходьте до покою.
Заходить він у хату. Господиня його привітала і спитала, що він хоче. А він розказує:
— Я шукаю такої країни, де смерть не має стичности до людини. А вона каже:
— Тут вона, ця країна. Це якраз у мене. Річка, яку ти перейшов — це границя смерти. Ви не вмрете ніколи. Ми, — каже, — з вами поберемося і будемо жити вічно.
І вони ся пібрали і зробили велике весілля.
Жили вони удвох, і йому здавалося, що він уже там штири роки жиє. І навтямилося йому, бо там ніякої роботи не було. Він сказав до свої жінки:
— Навтямилося мені. Хотів би я відвідати своїх родичів. А вона каже:
— Чоловічку дорогий, на тім світі, на тім боці річки, вже перейшло штири тисячі років. Штири тисячі років уже ти в мене. Твоїх родичів уже давно нема. Там уже багато поколінь перейшло.
— А я таки йду подивитися, — каже він.
Ішов він довго-довго. Приходить на то подвір’я, де він колись жив, а там уже нічого нема. Питається людей, а люди кажуть:
— Ми таких людей не знаємо. Оден сказав:
— І дід мій не чув про таке.
І подумав він: «Треба йти назад до жінки». І пустився йти. А Смерть з-за куща каже:
— Я вже тебе давно шукаю. Де ти ходиш? Ти ж мій.
А він перекинув перстень з пальця на палець і подумав собі: «Щоб я блискавично був коло мої жінки». А Смерть імилася його якраз коло тої річки, за якою була вже країна вічного життя. Та й тримає його Смерть. А на той берег річки виходить його жінка та й каже до Смерти:
— Слухай, якось договорімся. Ти його не бери, це ж мій чоловік. А Смерть каже:
— Він мій. А жінка:
— Мій!
І сваряться вони, а та його жінка була непроста, вона всілякі штуки вміла виробляти. І перемінила вона чоловіка на кулю, таку, як м’яч. І каже:
— Він зараз високо підлетить. І як упаде на твій бік річки, то буде твій, а як на мій, то буде мій.
Смерть погодилася. Тоді жінка тупнула ногою, і він полетів дуже високо. І впав на другий берег, коло свої жінки. І знов зробився чоловіком. І жиють вони з жінкою до сьогоднішнього дня.