Українські народні казки

Дивна сопілка

Українська народна казка Полтавщини

Було це давно. Жили собі чоловік і жінка. Жили вони бідно, але дружно. Була в них дочка — красуня, Килиною звали. Була вона не тільки красивою, але доброю й роботящою. Де вона з’являлася, зараз же починали співати птахи, квіти розквітали, раділи люди.

Так вони і жили, але в їхню хатину прийшло горе — захворіла матінка і померла. Через деякий час батько оженився і взяв мачуху, та ще й з дочкою Хотиною. Навіть ім’я підходило до неї, бо була вона лінива та капризна. Вона всього хотіла, а робити не вміла нічого. А вже як вона зненавиділа Килину, що тільки вони не придумували з мачухою. Всю роботу переклали на її плечі, а Килина все робила з піснею. І ось одного разу пішли вони до лісу по ягоди. Килинка до ягідки збирала, а Хотина побачила, що в сестри повен кошик ягід, глянула на її вродливе обличчя, і ненависть ще більше заворушилась в її серці. Взяла вона і вбила сестру та й закопала біля струмочка. А сама взяла кошик з ягодами і прийшла додому.

Ось батько питає про дочку, а вона каже:

— Вона на мене розгнівалась, що я повен кошик нарвала, пішла і сказала, що додому не повернеться.

Зажурився батько і подумав, що не витримала дочка, пішла та, може, свою долю знайде. Зажурилися птахи, квіти за Килиною.

І ось, одного разу зупинився вівчар біля струмка і задивився на красивий кущ, якого раніше тут не бачив.

Червоні ягоди палахкотіли на кущі, ніби краплі крові. Взяв вівчар і вирізав собі сопілку та й став грати, а сопілка відізвалась ніжно й болісно:

Ой помалу, вівчарику, грай
Та не врази мого серденька вкрай.
Мене сестриця із світу згубила —
Ніж у серденько встромила.

Здивувався вівчар, але не міг відірватися від сопілки, усе ішов і грав. І тут він дійшов до двору, де жили батьки Килинки. Почувши мелодію сопілки, батько кинувся на вулицю і попрохав сопілку, щоб самому заграти. Він взяв сопілку, і знову полинула сумна мелодія:

Ой помалу — малу, мій таточку, грай
Та не врази мого серденька вкрай.
Мене сестриця із світу згубила —
Ніж у серденько встромила.

Захотілось і матусі заграти. Взяла вона сопілочку, піднесла до губ, а сопілка відповіла:

Ой помалу-малу, мачухо, грай
Та не врази мого серденька вкрай.
Мене сестриця із світу згубила —
Ніж у серденько встромила.

А потім сказали, щоб заграла Хотина. Довго вона відмовлялась, а тоді тільки почала грати на сопілці, а сопілочка заплакала, застогнала:

Ой помалу-малу, душогубко, грай
Та не врази мого серденька вкрай.
Мене ти з світу згубила —
Ніж у серденько встромила.

Здогадався батько, що то за дивна сопілка, пішов до того куща і довго любувався ним, промовляючи:

— Моя ти Килинко, моя ти Калинко.

Потім впав біля нього. Поховали батька під кущем, який назвали калиною. Скрізь тепер росте калина по нашій Україні. Любить вона тишу, дзюрчання струмка. І спеку, і втому з вас зніме враз. А вмиєшся водою із струмка, де росте калина, то наче матінка вас рідна ніжно поцілує. І всім допомагає калина людям, і корисні її ягідки. А ще гарні роблять сопілки з калини. А ще, кажуть в народі, що на сопілці може заграти не кожен, лише добра людина.

А Хотину люди прокляли. Де тільки вона з’являлася, птахи переставали співати, сонце ховалось за хмари, висихали струмки. Так Хотина десь і пропала. Ніхто її не ховав і орли рознесли її кістки.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

238 (4949). Дивна сопілка. СУС 780. Записано 2008 року. Ростовська Євдокія Григорівна. Полтавська область, Миргородський район, Бакумівка

Дивна сопілка

Українська народна казка Кіровоградщини

Колись дуже давно у невеличкому царстві жили собі дід і баба. Було в них два сини та дуже великий фруктовий сад. З нього вони збирали великий урожай слив, груш, абрикос і продавали їх на базарі.

Але одної ночі до саду прийшов веприк.

— Хрю-хрю, чий це сад такий гарний? Може, щось у ньому знайду поїсти.

Та й почав ритися. Вирив ямку під яблунею, переночував там, а удосвіта пішов собі геть. На другий день дерево зав’яло.

Батько послав синів, щоб вони спіймали того, хто яблуню підрив. Один син заснув, а інший зарився в гілля з терену. Що задрімає, то вколеться і вже не спить.

Дивиться менший брат, іде веприк. Він вистрелив. А старшому братові заздрісно стало. Він зі зла вбив меншого, відніс на поле і зарив. Прийшов до батька з веприком в руках, а той питає:

— А де менший брат?

А син, відповідає, показуючи на веприка, що це він пошматував брата.

Там, де брат зарив брата, виросла калина, на якій зимою і літом були ягоди, листя і цвіт. Їхали тією дорогою чумачки. Вирізали гірку, а з гілки — сопілку, та й почали грати. А сопілка людським голосом співає:

Не край моє серденько, братику!

Старший брат мене вбив, в землю зарив,

За того веприка, що я в саду вбив.

Думав чумак викинути сопілку, але йому завадив інший. Мовляв, поїдемо, попросимося переночувати та й спитаємо, що то за диво.

Приїхали до діда з бабою, попили, поїли та й питають, що воно за диво. Дали синові грати, але він відмовився. Коли батько змусив, він узяв сопілку, а вона до нього людським голосом каже:

Не край моє серденько!

Ти мене вбив, в землю зарив,

За того веприка, що я в саду вбив.

Син зізнався батькові, що зробив. Тоді він вигнав його геть з хати і залишився удвох з дружиною.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

8 (7889). Дивна сопілка. СУС -789*. Записала Щербата Вікторія 2011 року. Зименко Катерина Андріївна (1962). Кіровоградська область, Олександрівський район, Бовтишка

Дивна сопілка

Українська народна казка Кіровоградщини

Жили собі дід та баба. У діда була дочка, і в баби теж. Повиростали дівчата, гарні обидві. Тільки бабина дочка до роботи не дуже охоча. А дідова — ото роботяща дитина, й хвилини не всидить на місці. То шиє, то пере, то за господарством доглядає. А як підуть дівчата на вигін увечері до молоді, то бабина дочка знай танцює та веселиться, а дідова дочка, зморена роботою, погуляє трішки та й іде додому.

Став на дідову дочку парубок Іван із присілка задивлятися. Сподобався він і бабиній дочці. Та Іван на неї уваги не звертає, все біля дідової дочки. То словом зачепить, то на танець запросить. А бабину дочку завидки беруть.

От одного разу пішли дівчата в ліс по гриби та ягоди. Дідова дочка швидко назбирала повний кошик, а бабина ще й не наїлася. От дідова й каже :

— Ходімо додому, я з тобою грибами та ягодами поділюся, щоб вдома не сварилися.

А бабина й каже :

— Давай, сестро, трохи відпочинемо.

Полягали на траві під деревом. Дідова дочка, втомившись, швидко заснула. А бабина взяла ніж та й убила сестру. Викопала яму при дорозі, поховала її, ще й бузиновим гіллям могилу прикрила. Потім пересипала гриби та ягоди у свій кошик і пішла додому.

— Дивіться, скільки я грибів та ягід назбирала,- показала вона дідові та бабі.

А дід і питає :

— А де ж моя дочка?

— А вона в лісі ще залишилася ягоди збирати, бо весь день під деревом пролежала, а тепер боїться з пустим кошиком додому йти.

Ось уже й ніч настала, а дідова дочка так і не повернулася. Пішов дід уранці в ліс її шукати. Гукав, гукав, та ніхто йому не відповідає. Лише пустий кошик знайшов під деревом. Заплакав дід, думаючи, що вовки дочку розірвали.

А бабина дочка геть не сумує. Щовечора на вигін до молоді бігає, щоб Івана побачить. А хлопець і гуляти не йде, все думає про дідову дочку.

Пройшов деякий час. їдуть якось чумаки через ліс та й побачили край дороги невелику могилу, а біля неї кущ калини. Сіли вони під кущем відпочити. Вирізав котрийсь із них із калини сопілку та й став грати. А сопілка заговорила до нього людським голосом :

Ой помалу-малу, чумаченьку, грай

Та не врази мого серденька вкрай.

Мене зла личина згубила,

Ніж у серце встромила,

Бузиною руки накрила.

Здивувалися хлопці сопілчиній мові. Рушили далі. Шлях їхній пролягав через село, де жили дід із бабою. Зупинилися вони коло хати Івана, попросили води напитися та й розказали про дивну сопілку.

— Дайте і мені, браття, заграти,- попросив Іван.

Чумаки і дали хлопцю сопілку. Тільки приклав Іван її до уст, як почув голос своєї дівчини:

Ой помалу-малу, Іваночку, грай

Та не врази мого серденька вкрай.

Мене зла сестриця згубила,

Ніж у серце встромила,

Бузиною руки накрила.

Нічого не сказавши чумакам, побіг Іван до батька дівчини. Розказав йому про дивну сопілку. Тоді дід і каже :

— Ану дай мені, я заграю.

Іван і дав. Тільки доторкнувся дід до сопілки вустами, як вона заговорила до нього голосом доньки :

Ой помалу-малу, таточку, грай

Та не врази мого серденька вкрай.

Мене зла сестриця згубила,

Ніж у серце встромила,

Бузиною руки накрила.

Як почула мову сопілки бабина дочка, то вся аж затрусилася. А дід їй і каже:

— Ану бери й ти заграй.

— Не буду грати, я ж не маленька.

Але дід на неї так гримнув, що вона змушена була взяти сопілку до рук. Тільки торкнулася вона губами до неї, як почувся сумний голос дідової дочки:

Ой помалу-малу, сестро, грай

Та не врази мого серденька вкрай.

Ти мене із світу згубила,

Ніж у серце встромила,

Бузиною руки накрила.

Тоді всі зрозуміли, що сталося. Вигнав дід бабину дочку з дому. Баба, від сорому перед людьми, слідом за нею пішла. Недовго прожив дід після цього. Помер з горя.

А Іван щодня ходив на могилу до дівчини. А одного разу пішов і не повернувся. Де подівся, ніхто не знає. Через деякий час біля могили дівчини, поруч з калиною, виріс явір, стрункий та високий. Так і ростуть вони, притулившись одне до одного.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

51 (7934). Дивна сопілка. СУС 780. Записала Шаталова Т. Л. 2010 року. Верещака Марода Степанівна (1902). Кіровоградська область, Онуфріївський район, Онуфріївка

Дивна сопілка

Українська народна казка Кіровоградщини

Був собі чоловік та жінка, і мали вони двох синів. Був у них такий садок, що як уродить рясно та продадуть садовину, то цілий рік з того живуть. Аж от унадився в той садок веприк з лісу. Риє та й риє щоночі, а вдосвіта тікає, ніяк його не встерегти. Найкращі дерева підрив та й став садок всихати. От батько й каже до синів:

— Дослідіть мені, що воно садок риє. А котрий із вас допантрає, тому й садок буде по моїй смерті.

Пішли хлопці вночі пантрувати, позасідали в садку й ждуть. То старший посидів, посидів та й заснув. А менший нарубав терну й обложився навколо. Ото як почне його сон змагати, то він кинеться, вколеться на шпичку терну та й прокинеться. Так цілу ніч не заснув.

Аж то перед світом чує, щось хропе та ломиться в садок. Дивиться хлопець, а то веприк з лісу. Полум’ям дише, іклами землю пише, копитами загрібає, хвостом слід замітає. Стрілив хлопець та й забив веприка враз. Тільки менший брат стрілив, то старший прокинувся. Бачить, веприк вже забитий. Так йому заздрісно стало, що вже тепер на меншого сина батько садок запише, що узяв та й забив свого брата з рушниці. Поховав його в полі при дорозі, а сам поніс веприка додому.

— А де ж брат? — питає батько.

— Брата, — каже син, — оцей веприк розірвав. То я веприка застрілив, а братового тіла не знайшов.

Заплакали старі, батько в плач, мати — вголос. Став їх старший син потішати. Та так придобрився, що батько йому ще за життя і хату, й обійстя віддав, аби він їх старих до смерті тримав.

А над забитим братом в полі при дорозі виросла калина. Та така хороша, що аж очі бере, літо й зиму на ній і лист і цвіт, і ягідки, все разом.

Їдуть якось тим шляхом чумаки та дивуються:

— Що то воно за калина така дивна?

А один вирізав гілку, зробив сопілку, сів собі на воза та й грає. А сопілка людським голосом співає, словами промовляє:

Помалу-малу, чумаче, грай!

Та не врази ж мого серденька вкрай.

Брат мене вбив, у землю зарив.

За того веприка, що в саду рив.

Злякався чумак, хотів ту сопілку викинути, а товариші кажуть:

— Не кидай, треба людей попитати. Може, хтось скаже, про що вона співає.

Доїхали до села, до крайньої хати, попросилися на ніч. Там їх прийняли та й вечеряти запросили. Сидять вони, вечеряють та про те диво розказують, що яка то дивна у них сопілка з тієї калини, що росте при дорозі.

— Ось нате, господарю, хоч самі заграйте.

Узяв старий сопілку, заграв, а вона до нього людським голосом співає, словами промовляє:

Помалу-малу, батеньку, грай!

Та не врази ж мого серденька вкрай.

Брат мене вбив, у землю зарив.

За того веприка, що в саду рив.

— Що воно таке? — каже господар. — Ану, ще ти, стара, заграй.

Узяла жінка сопілку, а вона й до неї:

Помалу-малу, матінко, грай!

Та не врази ж мого серденька вкрай.

Брат мене вбив, у землю зарив.

За того веприка, що в саду рив.

Тоді старий до сина:

— Тепер ти грай.

Той не хоче.

— Чи я малий, у дудочку грати?

Та батько таки змусив. Тільки-но молодий господар сопілку до губ притулив, а вона як заквилить:

Помалу-малу, братику, грай!

Та не врази ж мого серденька вкрай.

Ти ж мене вбив, у землю зарив.

За того веприка, що в саду рив.

Тут батько до сина:

— Признавайся, ти брата вбив?

Той признався, бо вже не було куди діватися. Прогнав його батько геть з очей, а сам зостався з старою сиротами вік доживати.

А калина та, мабуть, і досі цвіте.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

186 (8081). Дивна сопілка. СУС — 780*. Записала Льошенко Аліна 2010 року. Сусло Галина Іванівна (1946). Кіровоградська область, Ульянівський район, Кам’яна Криниця