Українські народні казки

Дивна сопілка

Українська народна казка Полтавщини

Було це давно. Жили собі чоловік і жінка. Жили вони бідно, але дружно. Була в них дочка — красуня, Килиною звали. Була вона не тільки красивою, але доброю й роботящою. Де вона з’являлася, зараз же починали співати птахи, квіти розквітали, раділи люди.

Так вони і жили, але в їхню хатину прийшло горе — захворіла матінка і померла. Через деякий час батько оженився і взяв мачуху, та ще й з дочкою Хотиною. Навіть ім’я підходило до неї, бо була вона лінива та капризна. Вона всього хотіла, а робити не вміла нічого. А вже як вона зненавиділа Килину, що тільки вони не придумували з мачухою. Всю роботу переклали на її плечі, а Килина все робила з піснею. І ось одного разу пішли вони до лісу по ягоди. Килинка до ягідки збирала, а Хотина побачила, що в сестри повен кошик ягід, глянула на її вродливе обличчя, і ненависть ще більше заворушилась в її серці. Взяла вона і вбила сестру та й закопала біля струмочка. А сама взяла кошик з ягодами і прийшла додому.

Ось батько питає про дочку, а вона каже:

— Вона на мене розгнівалась, що я повен кошик нарвала, пішла і сказала, що додому не повернеться.

Зажурився батько і подумав, що не витримала дочка, пішла та, може, свою долю знайде. Зажурилися птахи, квіти за Килиною.

І ось, одного разу зупинився вівчар біля струмка і задивився на красивий кущ, якого раніше тут не бачив.

Червоні ягоди палахкотіли на кущі, ніби краплі крові. Взяв вівчар і вирізав собі сопілку та й став грати, а сопілка відізвалась ніжно й болісно:

Ой помалу, вівчарику, грай
Та не врази мого серденька вкрай.
Мене сестриця із світу згубила —
Ніж у серденько встромила.

Здивувався вівчар, але не міг відірватися від сопілки, усе ішов і грав. І тут він дійшов до двору, де жили батьки Килинки. Почувши мелодію сопілки, батько кинувся на вулицю і попрохав сопілку, щоб самому заграти. Він взяв сопілку, і знову полинула сумна мелодія:

Ой помалу — малу, мій таточку, грай
Та не врази мого серденька вкрай.
Мене сестриця із світу згубила —
Ніж у серденько встромила.

Захотілось і матусі заграти. Взяла вона сопілочку, піднесла до губ, а сопілка відповіла:

Ой помалу-малу, мачухо, грай
Та не врази мого серденька вкрай.
Мене сестриця із світу згубила —
Ніж у серденько встромила.

А потім сказали, щоб заграла Хотина. Довго вона відмовлялась, а тоді тільки почала грати на сопілці, а сопілочка заплакала, застогнала:

Ой помалу-малу, душогубко, грай
Та не врази мого серденька вкрай.
Мене ти з світу згубила —
Ніж у серденько встромила.

Здогадався батько, що то за дивна сопілка, пішов до того куща і довго любувався ним, промовляючи:

— Моя ти Килинко, моя ти Калинко.

Потім впав біля нього. Поховали батька під кущем, який назвали калиною. Скрізь тепер росте калина по нашій Україні. Любить вона тишу, дзюрчання струмка. І спеку, і втому з вас зніме враз. А вмиєшся водою із струмка, де росте калина, то наче матінка вас рідна ніжно поцілує. І всім допомагає калина людям, і корисні її ягідки. А ще гарні роблять сопілки з калини. А ще, кажуть в народі, що на сопілці може заграти не кожен, лише добра людина.

А Хотину люди прокляли. Де тільки вона з’являлася, птахи переставали співати, сонце ховалось за хмари, висихали струмки. Так Хотина десь і пропала. Ніхто її не ховав і орли рознесли її кістки.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

238 (4949). Дивна сопілка. СУС 780. Записано 2008 року.
Оповідач: Ростовська Євдокія Григорівна (), Бакумівка, Миргородський район, Полтавська область