Для кого грали музиканти
Українська народна казка Закарпаття
Жили, де не жили, в однім селі на Закарпатті музиканти, цигани. По всій верховині їх ходили запрошувати на свальби. А недалеко від того села була гора. Називалася вона Симерки. Із тих країв прийшли запросити циган-музикантів на свальбу. Заплатили їм і сказали:
— Приходьте.
А в нас давно так було, що свальба починалася ввечері. Зібралися музиканти, скрипаль, басіста й інші, і пішли через гори пішки. То не було давно машин. Ідуть вони, ідуть через високу гору, сіли коло єдної дороги, відпочили, напилися води. Мали з собою хліб і сало, перекусили. Позирають, їде тою дорогою парадний коч. На нім сидять великі пани. Поклонилися пани й питають:
— Куди ви путь тримаєте, музиканти?
— Ідеме, — відповідає, — до єдного села на свальбу.
— Но, — каже, — добре. Але ви не йдіть на ту свальбу, а ходіть з нами. Ми вам заплатиме, даме великі гроші. Великі а великі. Сідайте на коч, поїдете з нами й будете нам грати.
— Е ніт, ми договорилися. Договір дорожче... Ми мусиме там іти.
— Ніт, ви сідайте, ми вам даме золота, великі гроші, даме, що будете хотіти.
Посідали з ними музиканти на коч і поїхали. Привезли їх тоти панове до єдної великої палати в лісі. Позлізали з коча музиканти, завели їх до палати. І стали музиканти грати, а тоти пани танцюють, танцюють, танцюють. А єден музикант і змучився і думає: «Піду я собі провітрюся». Вийшов надвір, а коні суть запряжені в той коч. Каже єден коник:
— Ох, — каже, — ти не знаєш, кому ти граєш. Чи ти знаєш, що ти граєш чортам? Слухай, я з того й того села. Ти піди до мої пані. На оцю жеболовку і з тим іди, бо інакше вона тобі не повірить, що то я її чоловік. Я був піп і од одної вдовиці взяв гроші й службу їй не скінчив. І більше є таких провин, що я гроші брав. Тепер я маю велику кару, я мушу возити чортів. Ти піди до неї й скажи, щоби вона наяла служби, молебені. Молилася за мене, щоби мене висвободити. І щоби давала бідним, би ся молили за мене, бо я велику кару маю, мушу тоти чорти возити.
— А ти, — каже, — піди подивися. Там така вода є. Ти грай, грай коло них, а тоді замочи палець у ту воду й протри очі. І ти увидиш, кому ти граєш. А коли будете йти дому, будуть вам платити, будуть давати золото. Ти золото не бери, бери вугля. Кажи, що ти ковач, тобі треба вугля. Вони не будуть тобі давати, а ти лем вугля бери.
А коли доїдете до єдного місця, вони мене будуть дуже бити кербачами, а я буду припирати. Тоді би-сьте всі скоро з коча скакали, бо вони так завезуть, що вас ніхто більше не увидить. Скоро скочте всі.
І так він і зробив, як сказав коник. Зайшов у тоту палату, побачив воду, замочив палець, протер очі. Йо-йой, видить він, же справді чортам грає. Чорти підуть здоймуть з клинка єдну пані, що ся повісила, танцюють, танцюють з нею. Тоді візьмуть з гордова другу пані, що ся втопила, самогубство вчинила. І танцюють, танцюють.
Коли вже було коло півночі, кажуть:
— Тепер ходіть беріть плату. Даєме вам золото, гроші — що хочете.
Всі музиканти беруть золото, радуються, в мішки собі пакують. А той відмовляється:
— Я не хочу нич, мені лем дайте вугля. Я ковач, мені вугля. Тоти другі сміються:
— Та нащо тобі вугля, та вугля ми тобі дома даме. Бери золото, бери гроші.
— Ніт, я не хочу, лем вугля.
І напаковав той собі вугля. А чорти не хотіли давати вугля, лем золото.
— Ніт, вугля, вугля.
— Ну що, раз тото просить, мусиме дати.
І дали. Всі понесли на коч своє золото, а він вугля. І їдуть. Коли кінь став дуже припирати, чорти дуже били коня, але він усе тихше й тихше йшов. І вони всі поскакали. На тім самім місци, де їх брали чорти на коч.
Поскакали вони і йдуть, і сміються:
— Ей, цімборо, та ти, — каже, — що зробив? Та ти, — каже, — взяв вугля. А ми золото.
Вийшли собі на єдну полянку, сіли, відпочили й стали висипати з мішків і лічити золото, гроші. А той спокійний:
— А я вугля не висипаю й не рахую.
Сиплють тоти з мішків, а в тих, що було золото та гроші, в мішках вугля. А той, що мав вугля, висипав — саме золото. І погнівалися вони на нього.
Прийшли в село. А той був добрий цімборо й поділився з ними тим золотом.
Приходить він і дає жінці:
— Но, жінко, будеме мати золото. Маєме много. Повідає він:
— ...Слухай, я іду до нашої попаді, бо так і так ся стало. Наш піп, — каже, — возить чортів. Він не скончив єдній вдовиці службу. І я мушу йти.
Він узяв тоту жеболовку, що дав йому кінь, приходить до попаді, поздоровився.
— Слухайте, пані, — каже, — я був з вашим чоловіком, з попом. З паном превелебним.
— Та де? — каже. — То не може бути. Мій, — каже, — вже два роки, як умер.
— Я, — каже, — знаю, що вмер, але я був з ним.
— Та де ти був?
І він усе розповів попаді.
— ...Коли не вірите, позирайте, ось ваша жеболовка.
Попадя впізнала жеболовку й повірила тому музикантови. Пішла до церкви і наяла служби, великі молебені. А коли скінчилася служба, видно було, як світла біла мушка переходила через Євангеліє. То означало, що піп уже переходив од чортів до царства. Вже одмолилися за попа.