☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Для кого грали музиканти
Українська народна казка Закарпаття

Жили, де не жили, в однім селі на Закарпатті музиканти, цигани. По всій верховині їх ходили запрошувати на свальби. А недалеко від того села була гора. Називалася вона Симерки. Із тих країв прийшли запросити циган-музикантів на свальбу. Заплатили їм і сказали:

— Приходьте.

А в нас давно так було, що свальба починалася ввечері. Зібралися музиканти, скрипаль, басіста й інші, і пішли через гори пішки. То не було давно машин. Ідуть вони, ідуть через високу гору, сіли коло єдної дороги, відпочили, напилися води. Мали з собою хліб і сало, перекусили. Позирають, їде тою дорогою парадний коч. На нім сидять великі пани. Поклонилися пани й питають:

— Куди ви путь тримаєте, музиканти?

— Ідеме, — відповідає, — до єдного села на свальбу.

— Но, — каже, — добре. Але ви не йдіть на ту свальбу, а ходіть з нами. Ми вам заплатиме, даме великі гроші. Великі а великі. Сідайте на коч, поїдете з нами й будете нам грати.

— Е ніт, ми договорилися. Договір дорожче... Ми мусиме там іти.

— Ніт, ви сідайте, ми вам даме золота, великі гроші, даме, що будете хотіти.

Посідали з ними музиканти на коч і поїхали. Привезли їх тоти панове до єдної великої палати в лісі. Позлізали з коча музиканти, завели їх до палати. І стали музиканти грати, а тоти пани танцюють, танцюють, танцюють. А єден музикант і змучився і думає: «Піду я собі провітрюся». Вийшов надвір, а коні суть запряжені в той коч. Каже єден коник:

— Ох, — каже, — ти не знаєш, кому ти граєш. Чи ти знаєш, що ти граєш чортам? Слухай, я з того й того села. Ти піди до мої пані. На оцю жеболовку і з тим іди, бо інакше вона тобі не повірить, що то я її чоловік. Я був піп і од одної вдовиці взяв гроші й службу їй не скінчив. І більше є таких провин, що я гроші брав. Тепер я маю велику кару, я мушу возити чортів. Ти піди до неї й скажи, щоби вона наяла служби, молебені. Молилася за мене, щоби мене висвободити. І щоби давала бідним, би ся молили за мене, бо я велику кару маю, мушу тоти чорти возити.

— А ти, — каже, — піди подивися. Там така вода є. Ти грай, грай коло них, а тоді замочи палець у ту воду й протри очі. І ти увидиш, кому ти граєш. А коли будете йти дому, будуть вам платити, будуть давати золото. Ти золото не бери, бери вугля. Кажи, що ти ковач, тобі треба вугля. Вони не будуть тобі давати, а ти лем вугля бери.

А коли доїдете до єдного місця, вони мене будуть дуже бити кербачами, а я буду припирати. Тоді би-сьте всі скоро з коча скакали, бо вони так завезуть, що вас ніхто більше не увидить. Скоро скочте всі.

І так він і зробив, як сказав коник. Зайшов у тоту палату, побачив воду, замочив палець, протер очі. Йо-йой, видить він, же справді чортам грає. Чорти підуть здоймуть з клинка єдну пані, що ся повісила, танцюють, танцюють з нею. Тоді візьмуть з гордова другу пані, що ся втопила, самогубство вчинила. І танцюють, танцюють.

Коли вже було коло півночі, кажуть:

— Тепер ходіть беріть плату. Даєме вам золото, гроші — що хочете.

Всі музиканти беруть золото, радуються, в мішки собі пакують. А той відмовляється:

— Я не хочу нич, мені лем дайте вугля. Я ковач, мені вугля. Тоти другі сміються:

— Та нащо тобі вугля, та вугля ми тобі дома даме. Бери золото, бери гроші.

— Ніт, я не хочу, лем вугля.

І напаковав той собі вугля. А чорти не хотіли давати вугля, лем золото.

— Ніт, вугля, вугля.

— Ну що, раз тото просить, мусиме дати.

І дали. Всі понесли на коч своє золото, а він вугля. І їдуть. Коли кінь став дуже припирати, чорти дуже били коня, але він усе тихше й тихше йшов. І вони всі поскакали. На тім самім місци, де їх брали чорти на коч.

Поскакали вони і йдуть, і сміються:

— Ей, цімборо, та ти, — каже, — що зробив? Та ти, — каже, — взяв вугля. А ми золото.

Вийшли собі на єдну полянку, сіли, відпочили й стали висипати з мішків і лічити золото, гроші. А той спокійний:

— А я вугля не висипаю й не рахую.

Сиплють тоти з мішків, а в тих, що було золото та гроші, в мішках вугля. А той, що мав вугля, висипав — саме золото. І погнівалися вони на нього.

Прийшли в село. А той був добрий цімборо й поділився з ними тим золотом.

Приходить він і дає жінці:

— Но, жінко, будеме мати золото. Маєме много. Повідає він:

— ...Слухай, я іду до нашої попаді, бо так і так ся стало. Наш піп, — каже, — возить чортів. Він не скончив єдній вдовиці службу. І я мушу йти.

Він узяв тоту жеболовку, що дав йому кінь, приходить до попаді, поздоровився.

— Слухайте, пані, — каже, — я був з вашим чоловіком, з попом. З паном превелебним.

— Та де? — каже. — То не може бути. Мій, — каже, — вже два роки, як умер.

— Я, — каже, — знаю, що вмер, але я був з ним.

— Та де ти був?

І він усе розповів попаді.

— ...Коли не вірите, позирайте, ось ваша жеболовка.

Попадя впізнала жеболовку й повірила тому музикантови. Пішла до церкви і наяла служби, великі молебені. А коли скінчилася служба, видно було, як світла біла мушка переходила через Євангеліє. То означало, що піп уже переходив од чортів до царства. Вже одмолилися за попа.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Туриця, Перечинського району, Закарпатської області 28 березня 1988 року Козак Марія Юріївна (1928 року народження)