Українські народні казки

Добрий брат і лихі брати

Українська народна казка Гуцульщини

Був собі старий дідо та й мав штири сини. Та й дідо робив, затий годен був, а відтак заслаб та й закликав своїх синів усіх штирьох. Та й сказав: — Я під тою грушкою, що на нашій землі, закопав великий скарб.

Три сини зразу взяли лопати в руки і зачали копати. Копали один день, другий, третій. А найменший син копати не йшов. Був коло тата, подавав йому харчі, закроплював водою. А ті прийдуть увечір такі змучені, нужденні. І питає тато:

— Не найшли нічого?

Але одного разу дідові дуже зле стало. Та й каже він:

— Діти мої, я хотів знати, яке в кого сумління. Виростив я вас всіх штирьох, але сумління є лиш в одного з вас. Насправді я ніякого скарбу не ховав. Я просто хотів перед смертю вас випробувати, хотів знати, які ви діти.

І, вмираючи, дідо дав наймолодшому синови свою паличку. Дідо дуже вірив у бога, і так твердо вірив, що паличка велику силу мала. Навіть коли бурі були, то люди йшли до цего діда, і дідо відвертав тою паличкою бурю.

Одного разу пішов наймолодший брат зі своєю паличкою від хати. Пішов десь найматися. І не було його купу рік. За цей час брати його поженилися і вже великі діти мали. А він служив у одного попа, і той піп не мав дітей, тож лишив йому після себе великий маєток і багато золотих монет. І він хату продав, худобу роздав бідним, лишився тільки один кіт. От він і думає: «Най іде цей кіт зо мною. Може, мені колись у пригоді стане». Взяв тоти монети та й ту паличку, та й кота і йде додому. Вже постарілий.

Ішов він, ішов, а то дуже дощі були. Він сів під одну смереку — щось там йому не йшло сидіти. Відтак сів під другу — знов недобре. Сів під третю і зразу заснув. І так твердо заснув, що якби не кіт, то був би ся втопив, бо надійшла величезна вода. Але кіт увидів, що дуже велика вода пливе, і зачав нявкати і дряпати його по руках. Він устав, подивився — пливе велика вода, а на тій воді — жінка. І ще жива. Він узяв свою паличку, махнув над тою водою три рази і враз відвернув її.

Жінка вийшла з води, впала на коліна, кинулася йому в ноги та й каже:

— Ти мене врятував від смерті. Що хочеш, буду тобі робити і буду тобі до смерти служити.

А він на те:

— Ні, слугів я не хочу. Але би-с хотіла, взяв би тебе за жінку.

І пішли вони т’хаті. Прийшли, а брати дома, всі вже жонаті. А він проситься, аби вони його приймали, каже, що він їхній брат. А вони його не хотіли приймати, бо боялися, що треба буде татовим маєтком ділитися.

А він сказав:

— Як ви мене цураєтеся, то прийміть мене, аби я тут хоч переночував ніч.

І середущий брат сказав:

— Йо, переночуєш.

Але діти додивилися, що він має в торбі золоті гроші. І запитали, що це. А він сказав їм, що це монети, які він заслужив у попа. Діти розказали про золоті монети татови. Тато радиться з братами:

— Треба його вбити та й собі золото забрати.

Але жінка його підслухала і все йому розказала. А він каже:

— Нічого, най вони радяться.

Пішли вони обоє ввечір спати. І там, де вони мали спати, наклали каміння, а самі перебралися в друге місце. Приходять усі три брати з сокирами, з довбнями. І так тото ліжко товкли, що повпрівали. Каміння потовкли чисто. І пустилися шукати тої торби з грошима — не найшли. Подивилися під ліжко, а там щось світить. То кіт світив очима, а вони думали, що то монети. А кіт як спхикав та як скочив, а вони в двері. А найменший брат усе чув і двері з того боку запер. І вони зачали там перепитися і зачали межи собою битися. Били того, що їх там спровадив. Вже зачали його до смерти бити. Тоді найменший брат утворяє двері і каже:

— Виходіть. Він вас пусто не вів. Золоті монети в мене є і все в мене є. Цей кіт — мій вірний товариш. І будьте ви прокляті, ви більше мені не брати.

І взяв він свою жінку й кота і пішов у друге село. Там купили вони маєток і жили собі. А до тих братів більше ніколи найменший брат не признавався.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Нижній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
14 лютого 1984 року
Оповідач: Драгомирецька Марія Михайлівна (1954 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.