Доломанич
Українська народна казка Покуття
Був бідний чоловік, завагітніла в него жінка. Прийшов час дитину родити. Пішов він за бабою-повитухою, прийшла баба, а він вийшов з хати. Баба кличе його до хати. Входи чоловік, а баба каже:
— Йой, дивись, би не розтолочив дитину. Він поступився в другий бік, а вона каже:
— Йой, дивись, аби й тут не розтолочив дитину.
Він далі поступився, пару раз поступався, і все баба кричала, щоб не розтолочив дитину. Він каже ті бабі:
— А кілько тут є тих дітей?
— Радуйся, чоловіче, маєш дванадцять хлопців. Бог їм дав життя, дасть їм і щастя.
І тих дванадцять хлопців росли, вже й до школи пішли. А тому, що послідній вродився, наймолодшому, дали ім’я Доломанич. І мають уже хлопці по шістнадцять рік. Та й каже той наймолодший, Доломанич:
— Хлопці, вже йдем служити, бо скілько будемо коло батьків? Ні за що не будем служити — ні за гроші, ні за збіжжя, але за коней. Щоби ми мали по коневи. Прослужим рік — і аби ґазда дав нам за рік служби кожному коня.
Вони послухали його і всі дванадцять пішли служити. Прийшли на роздоріжжя, а на тім роздоріжжю було дванадцять доріг. Тоді Доломанич кожного направив на дорогу:
— Ти йди цею дорогою, а ти цею...
А він пішов тою дорогою, яка йому лишилася. Зайшов Доломанич тою дорогою аж у ліс. А в лісі прив’язана до дерева лисиця.
— Куди ти йдеш, Доломаничу? — говорить до него людським голосом лисиця.
— Йду, — каже, — служби шукати. Я — бідний хлопець. А вона йому:
— Будь такий добрий, Доломаничу, відпусти мене з цего ланца. Я тобі колись у пригоді стану.
Він узяв розв’язав її, пустив та й іде далі. Ішов він, ішов і найшов у лісі хату. А там баба. Питається вона його:
— Де ти йдеш, Доломаничу?
— Йду шукати служби. Баба каже йому:
— Наймися на службу в мене. Будеш у мене служити три роки. Будеш пасти три кобилі.
— Та най буде.
І залишився Доломанич у тої баби.
Баба дала йому такого сала, що від него дуже дрімається. І пустила йому тих три кобилі, аби гонив у поле пасти. А тих три кобилі — то були доньки тої баби. Вона йому сказала так:
— Як приженеш мені кобили назад до стайні, то будеш у мене служити, а як не приженеш, то я тебе вб’ю.
А він пішов у поле, сів, з’їв того сала та й здрімався. Кобили пасуться, а він спить.
А та лисиця, що він її пустив якось, прибігла до него та й каже:
— Вставай, Доломаничу, бо твої кобили вже повтікали. Ади, вони недалеко. Вони перекинулися на три копиці сіна. На тобі цей прут, іди до того сіна, бий ним і кажи: «Станьте кобилами, як-исте були!». І вони стануть кобилами. Лиш треба добре їх бити.
Пішов він до тих копиць, зачав їх бити, вони стали кобилами — і він їх пригнав додому. Баба вийшла, дивиться — кобили в стайні.
— Ну, — каже, — ти вірний слуга, в мене ще таких слуг не було. Дала йому баба їсти, він поїв, переночував і знов гонить кобили пасти. А вона знов дала йому з собою того сала, що від него дрімається. Він пригнав кобили пасти та й знов поїв того сала, здрімав і спить. А лисиця прибігає до него знов і каже:
— Доломаничу, вставай, бо кобили знов повтікали. Дала йому лисиця прут і каже:
— Вони недалеко, вони на дерева перетворилися, іди бий їх цим прутом, і вони знов стануть кобилами.
Та й пішов він і набив їх прутом, як перше копиці сіна бив, і вони знов стали всі три кобилами. Пригнав їх додому, файно прив’язав. А баба каже:
— Вірний ти слуга. Ще в мене такого слуги не було.
Дала йому баба їсти, він переночував, і знов дала вона йому того сала, щоб він спав. І пігнав він кобили пасти. Сів, з’їв трохи того сала та й уже задрімав, і спить. А лисиця прибігає до него:
— Доломаничу, вставай, — бо вже твоїх кобил нема. Але вони, — каже, — не повтікали — баба їх забрала додому. З тих кобил стала квочка з яйцями. Тепер, Доломаничу, трудно їх узяти звідти, бо квочка з курятами в хаті. Але йдем, Доломаничу, обоє до тої баби. Баба буде молитися по вмершому синови, а ти станеш у кутику в хаті. А я побіжу на курник і буду душити кури. Баба вибіжить лисицю нагонити, а ти живенько хапай під постіллю ту насідку з курятами і неси до стайні. Бий прутом і кажи: «Станьте кобилами, як-исте були».
Він так і зробив. Схопив їх, поніс до стайні і бив прутом.
— Станьте кобилами, як-исте були!
Вони стали кобилами, і він прив’язав їх усі три. Це вже третій раз він їх прив’язав. Баба каже:
— В мене ще такого вірного слуги не було. Дуже добрий слуга. Як він прослужив три дни, то це йому за три роки зарахувалося.
Вже службі його конець. Вже баба має йому платити, лисиця й каже:
— Так, Доломаничу, вже твої службі конець, вже баба буде тобі платити. Буде давати срібла, золота і буде питати: «Що хочеш і кілько хочеш?» Аби ти не брав ніякі гроші, ніяке золото й срібло. Аби ти сказав бабі, щоб тобі дала то лоша, що там лежить на гною і вже здихає. Аби брав ти лоша, більше нічого не брав.
Подякував він лисиці, а лисиця йому, та й розійшлися. А баба хоче платити йому за вірну службу.
— Даю тобі, — каже, — срібла, золота, бо дуже добре ти служив мені три роки. В мене ще такого доброго слуги не було.
А він каже:
— Я не хочу ні грошей, ні срібла, ні золота. Дайте мені то лоша, що генди лежить на гною.
А баба каже:
— Нащо тобі то лоша, що здихає? На тобі гроші, на тобі золото, срібло.
А він:
— Не хочу я нічого, най мені буде то лоша.
Узяла баба та й дала йому то лоша. Він подякував бабі, взяв лоша. Баба ще дає йому бротєнку, а він каже:
— Мені не треба.
Зняв він з себе пасок, почепив лошаті на шию і потягнув його. Файний кавалочок уже відійшли вони, а лоша каже йому:
— Доломаничу, подивися, чи не видко баби. Він подивився та й каже:
— Нє, не видко.
Тоді лоша тріпнулося, стряслося, вдарило копитом у землю, і з того лошати зробився кінь що треба, кінь-тотош. Золота грива, золоті підкови — тотош першої кляси, чародійний кінь. Каже він:
— Лізь ми в праве вухо.
Той заліз у праве вухо, лівим виліз. Файно вбраний і файна зброя на нім. Каже кінь:
— Сідай, Доломаничу, на мене, бо твої браття вже чекають на тебе. Сів він і поїхав. Там одинадцять братів чекали, а цей дванадцятий прийшов — і вже їх є дванадцять. Приїхали додому, до тата. Одинадцять синів тато поженив, а Доломанич не жениться. Каже:
— Я ще поїду трохи в світ, подивлюся, як люди жиють.
Та й поїхав Доломанич з дому. Іде він дорогою та й найшов золоту підкову. Говорить до коня:
— Брати цю підкову чи нє? А кінь каже:
— А я знаю? Як хоч’. Але твій вогонь, а мій дим.
— Та беру, — каже Доломанич.
Підоймив він підкову та й ідуть далі. І найшли на дорозі три волоси золотих. Доломанич знов питає коня:
— Брати їх чи не брати? Дивись, яке то файне. Кінь каже:
— Хоч’ — бери, а хоч’ — не бери. Але знай, що твій вогонь, а мій дим.
— Беру, бо то дуже делікатне. Взяв тих три волоси і поїхали далі.
Їдуть вони, їдуть і приїхали в таку державу, де цар Поганин править. Приїхали вони, поздоровкалися, а Поганин питає, чого вони приїхали. Доломанич каже:
— Шукаю роботи. А цар йому так:
— Наймися в мене. Мені бракує, — каже, — слугів. У мене є дванацять конюхів, а ти будеш над ними старший.
— Добре.
І він уже на роботі з тими конюхами. Цар увечір дає своїм слугам свічки, та й дає свічку Доломаничу, а Доломанич не бере, бо йому не треба. Йому світять три волоси золотих і підкова. І так видко в стайні, хоть мак збирай.
Файно ходить він коло коней, і цар любить його, а тих уже не так любить, давніх своїх слуг. Пішли вони до царя та й прискаржують його, що він має золоту підкову й три золотих волоси, а вони не мають. Най цар його спитає, відки він то має, ті волоси й ту підкову. Цар його закликав та й питає:
— Доломаничу, відки ти маєш підкову золоту? А він сказав, що найшов. Цар каже йому так:
— Приведи мені того коня, що підкову загубив, а не приведеш, то тебе вб’ю.
Питається він коня, а кінь йому:
— Доломаничу, мого ступу ніхто не вчує, лишень ти. Як я ступну ногою, аби ти йшов до мене. І я пораджу тебе, як то має бути.
Цар посилає його за тим конем, а його кінь ступнув ногою — і він біжить до свого коня.
— Що є, коню, що скажеш?
— Видиш, я тобі не казав брати підкову. А ти взяв. Іди кажи цареви, би дав шість шкір волових і смоли. І поїдем за тим конем. Я знаю, де той кінь.
Він сказав цареви, цар дав тих шкір і тої смоли, і поїхали за тим конем чародійним. Обшили його коня шкірами і залили смолою. А той чародійний кінь був у стайні в одної баби. Взяв Доломанич того коня, а він був такий злий, що був би його коня з’їв. Усі ті шкіри погриз і ту смолу. Якби не шкіри й не смола, був би його загриз. Та й привели того коня цареви. Цар тішиться, бо такого коня ніхто не має.
А ті конюхи прийшли до царя Поганина та й кажуть:
— Він мяє три волоси золотих і вони йому світять.
Цар його кличе й каже:
— Відки ти маєш тих три волоси золотих?
— Я найшов.
А той цар Поганин був нежонатий.
— Приведи мені, — каже, — ту дівчину, що загубила цих три волоси золотих.
Він питає коня, а кінь йому каже:
— Видиш, Доломаничу, я казав тобі тих три волоси не брати. А ти взяв. Я знаю, в котрій державі та дівчина є. Будем їхати за нею.
Та й поїхали.
А то була така баба чародійна, що мала одну доньку, і треба було ту доньку привести цареви. Вони поїхали туди, бо кінь знав, де вона. Каже він:
— Ти йди до хати, а я стану під вікно, баба там щось робить. Ти відтвори вікно і бабу кинь через вікно до мене. А я її притисну ногами. Тоді хапай дівчину на лужку та й бігом до мене. Та й поїдем, а бабу лишим під вікном.
Як кінь сказав, так він зробив. Бабу викинув через вікно, а сплячу дівчину вхопив з ліжка, та й поїхали. А бабу лишили під вікном. Приїхали до царя, привезли ту дівчину. Цар втішився. Дівчина молода, золотоволоса. А цар — удівець старий. Зробили забаву, зійшлися гості, цар уже буде женитися, буде мати дружину. Каже цар до неї:
— Послухай, душа моя. Треба нам уже поженитися. А дівчина йому:
— Добре, буде свадьба. Але я хочу, би на тій свадьбі була моя мама.
А цар каже:
— А хто ж тобі твою маму привезе сюди? То ж чародійна баба.
— Той, хто мене й коня привіз, той і маму мою привезе. Та й кличе цар знов Доломанича. І каже:
— Іди привези її маму, бо вона каже, що має бути її мама на весіллю.
Іде він до свого коня та й радиться: що робити? То ж чародійна баба. Кінь каже:
— Будем їхати, але дуже трудно буде взяти ту бабу. Та якось озмем її. Кажи цареви, би дав нам того коня, що ми привели, і би дав залізний віз. Щоб дерев’яного й трішечки не було, все має бути з заліза, бо якби було дерев’яне, то так воно під тою бабою й поломиться.
Цар дав залізний віз і того коня, що вони привели, того тотоша, і поїхали вони за бабою. Приїхали туди, до тої баби, а там конець хати був дуб, котрий, може, за сто років мав. А кінь-тотош перетворився на чоловіка, такого, як цей хлопець, приходить до того дуба і рубає його. А баба то вчула. Хлопець сховався, а тотош під дубом. Баба вибігла надвір та й стала кричати:
— Чого ти мені рубаєш дуба?! А тотош каже:
— Бабко, ти пам’ятаєш того Доломанича, що вкрав у тебе дочку?
— Пам’ятаю, — каже. — Аби я його вздріла на очі, я би йому життя взяла.
— Ти, бабко, не сварися зо мною. Поможи мені живенько зрубати це дерево. І зробимо з него бочку, запхаємо туди Доломанича і повезем його в море.
Баба зраділа, думає, що це буде добре, що треба Доломанича знищити, бо він у неї дочку й коня вкрав. І винесла з хати сокиру. А топорище в ній було, може, на п’ять-шість метрів довге; вона раз махнула і зрубала того дуба. Помогла хлопцеви. Розпиляли його, та й хлопець, що з коня перекинувся, робить бочку. Каже, що то на Доломанича. Зробив бочку, з одного боку дно забив добре. А ще треба друге дно закладати в бочку. Хлопець каже:
— Бабко, залазьте в бочку і спробуйте, чи добра вона, чи Доломанич не поломить її.
А баба взяла та й залізла. Хлопець каже:
— Бабко, ану порухайтеся, спробуйте, чи добра бочка, чи Доломанич не поломить її.
Баба там повернулася, покивалася добре.
— Добра, моцна, — каже, — бочка.
А він уже друге дно забиває. Забив та й каже:
— Бабко, знай, що та бочка на тебе, не на Доломанича. Хлопець знов перекидається на коня-тотоша, виходить Доломанич. Запрягли двох коней у залізний віз та й їдуть до царя. Приїхали, молода втішилася та й цар втішився.
Але цар старий. А Доломанич файний хлопець та й молодий. Та й дівчина хоче Доломанича. Цар і каже:
— Ну, вже й мама є, вже будем робити весілля. А вона каже цареви так:
— Скажи подоїти всі корови і всі кобили, а молоко зілляти в великий котел і зварити, — і най Доломанич скупається в тім молоці, — тоді буде свадьба.
Доломанич каже:
— Нащо мені купатися? Я й так молодий.
Але мусить купатися, бо молода загадала, та й так має бути. І нічого йому не поможе, пішов він до свого коня до стайні та й йому це розказує. А кінь каже:
— Не бійся. Озми до того молока мене. Ти розбирайся, а я обійду три рази чавун і на молоко дуну. І тоді ти скакай у молоко і не бійся ніц.
Він так і зробив. Прийшли оба до того чавуна. Молоко кипить, аж перевертається, а кінь обійшов три рази то молоко і раз дунув, форкнув на то молоко, і воно захололо. Доломанич скочив у молоко й купається. А цар і молода стоять і дивляться. Скупався він, вискочив з того молока, файно обполокався. Та й вискочив з води такий файний, файніший, як був. Багато кращий зробився. Люди кажуть:
— Ну й файна пара, цей хлопець і ця дівчина. Цар каже:
— Та вже будемо лагодитися на весілля. А вона каже:
— Видиш, який він файний, і ти такий будеш, як скупаєшся в молоці.
Тоді цар сказав:
— Іду я до свого коня. Аби так робив, як цей.
Вивів свого коня та й розібрався. Кінь три рази обійшов чавун. Але той кінь не був чародійний, а простий. Цар скочив купатися. Та й так скупався, що зварився в молоці.
А дівчина підійшла до Доломанича і каже:
— Ти — мій чоловік, а я — твоя жінка.
Зробили весілля, поженилися та й жили. Та й Доломанич був цар.