Доля Знайди-водоплива
Українська народна казка Покуття
Був ґазда і мав осмеро дітей. А дев’яте мало ся народити.
А пан їхав з фірманом і запізнився. Була ніч. Дивиться пан, в одній хаті є світло. Каже він фірманови: — Повертай до цеї хати. Підійшли вони до тої хати і забубнили у вікно. Ґазда отворив, вийшов надвір, і зайшли вони до хати. Пан каже ґазді:
— Можемо ми у вас переночувати? Ґазда відповідає:
— Можете. В другі хаті.
Ляг пан з фірманом. І чує, прилетів ангел і питає ґазди, чи є вже дитина. Ґазда відповідає:
— Нема ще.
Прилетів ангел другий раз і знов так само питає ґазди, чи є дитина. І знов ґазда каже, що нема. Питає ангел за третім разом, і ґазда каже:
— Є. Народився хлопець. Ангел відповідає:
— Цей хлопець має женитися на панській доньці і жити на панськім маєтку. На маєтку того пана, що ночує у нас у другі хаті.
А пан це все чув, бо в той час він не спав. І собі думає: «Я встану рано, як ґазда прокинеться, і цего хлопця відкуплю». Устав він рано, входить до хати й каже:
— Цего хлопця я хочу купити. Продайте. Ґазда порадився з жінкою та каже їй:
— Є в нас осмеро дітей, а дев’яте най пан бере. І погоджується продати панови хлопця.
— Кілко ви, — каже, — за него хочете? Ґазда каже:
— Тисячу злотих.
Заплатив пан, жінка завила дитину в якусь хустку, і пан узяв її на бричку, і вони з фірманом поїхали.
Їдуть вони попід діброву. А там був на два метри грубий дуплавий дуб. Він вибутнів, був усередині порожній. Пан сказав фірманови:
— Віднеси цего хлопця під той дуб. І там ворони його з’їдять. Фірман узяв і відніс дитину під того дуба. Та й поїхали вони. А вівчарі пасли там вівці і чують, щось кричить. Оден каже:
— То ворона.
— Нє, — каже другий. — То щось так гей дитина плаче. Пішов оден подивитися.
— То хлопець малий, — каже. — Дитина.
Вівчари взяли його і дали йому ім’я Знайда. І доїли вівчари вівці і годували його молоком десять років. А в десять років їхав пан з фірманом до млина бсипку молоти. І треба було панови два барани купити. Дивиться, хлопці пасуть вівці. Він повертає до тих вівчарів і каже їм:
— Хлопці, продайте два барани. А вівчари кажуть:
— Знайда, йди заверни тих два великих барани.
Пана заінтересувало ім’я Знайда, та й питає він хлопців:
— Що це за ім’я таке — Знайда? Відповідають вони панови:
— Ми найшли цего хлопця під дубом дуплавим. Уже десять років він у нас.
Пан думає: «Це той самий хлопець, що ми кинули під дубом». Та й каже вівчарам:
— Хлопці, продайте мені цего хлопця. Що ви за него хочете?
— Він чемний у нас. Дасте дві тисячі злотих, то ми продамо.
Пан заплатив вівчарям дві тисячі злотих і купив хлопця. І каже до фірмана:
— Їдьмо в місто. І зіб’єм на цего хлопця пачку.
Приїхали в місто, купили пачку і того хлопця забили живого в пачку. І поїхали. А там була вода велика. І вони кинули хлопця в пачці з мосту в воду. Думали: «Втопиться».
Та пачка пливла по воді й не топилася. І запливла аж до млина й заперла воду. Камінь лиш ток-ток і став. Мельники — вони знають свою роботу — побігли, подивилися й кажуть:
— Воду заперло. Якась пачка тут є.
Витягли ту пачку, взяли до млина, відважили сокирою дошку, дивляться, а там живий хлопець. Не втопився.
— Хлопець! Яке йому ім’я дати?
І дали йому ім’я Водоплив, бо він по воді до них приплив. І робить він у тому млині десять років. Такий чемний хлопець, так увихається. Уже йому двадцять років. Лиш неграмотний.
А той пан зібрався і їде з фірманом до млина. Знов осипки треба їм молоти. Приїхали і кажуть старшому мельникови:
— Ми скоро змелем? Мельник каже:
— Зараз будете молоти. Водоплив, іди, — каже, — натягни пасок на зюбир.
А панови відразу ковтнуло в голову.
— Що це, — каже, — за ім’я — Водоплив? А старший мельник каже:
— Ми найшли його в пачці, що по воді пливла. Уже десять років, як найшли.
Пан собі думає: «Ага, далі росте цей хлопець на мій маєток. Напишу, — думає, — йому картку і пішлю до пані. Напишу, щоб відразу його з револьвера забила». І написав на картці: «Наколи цей хлопець прийде до тебе, відразу його з револьвера забий, бо він росте на наш маєток і ожениться з нашою дочкою». Старший мельник дає хлопцеви ту картку й каже:
— Підеш до панової жінки і віднесеш їй цю картку.
Хлопець узяв картку в пазуху і пішов. І по дорозі завернув до корчми. А жид у корчмі питає:
— Куди, хлопче, біжиш?
— Пан сказав нікому не казати.
— Маєш карточку?
— Маю, але не покажу.
Не хотів він показати. А жид дав хлопцеви погар горівки. Хлопець випив, закусив і тоді показав жидови картку. А жид прочитав її, перервав і пише другу. І пише зовсім інше: «Наколи цей хлопець прийде до тебе, роби весілля, віддавай за него нашу дочку. І зроби це в короткім часі, нім я приїду з млина».
Хлопець приходить до тої пані і подав картку. І вона віддає за него доньку. Скликала своїх фірманів, форналів і в короткім часі зробила весілля.
А в пані худоба, вівці, пси. Водоплив усе годує, бо він має дар до цего, особливо до овець. Пані каже:
— Чемний у нас зять буде.
Увечір ляг Водоплив спати, переночував, а рано встає та й знов до роботи, бо не з панів він, а з селян. Пані думає собі: «Добрий зять». А на другий день приїхав пан. Та й питає пані:
— Як? Що? Де та моя картка? А вона каже:
— Є. Але такий чемний зять у нас.
— Де тота картка? — знов питає пан.
Вона показує, а пан читає і думає: «Що це є? Казав його знищити, а тут написано, щоб у короткім часі робити весілля». І далі думає пан його знищити. Скликав десять слуг і сказав:
— Би ви перед самим ґанком викопали яму, на п’ять метрів широку і на п’ять глибоку. І як хто досвіта впаде в ту яму, би-сте прикидали його. Хоть буде казати: «Я ваш пан», би-сте казали, що не знаєте ніякого пана, і прикидали.
А Водоплив каже досвіта, свої жінці:
— Я встаю подивлюся до овець. А жінка каже:
— Тепер є тато. Вони старші, вони сами подивляться, а ти спи.
І він обернувся на другий бік і спить. І надвір не виходив.
А пан не спить. Хоче видіти, чи вже прикидали того в ямі. Устав пан і хоче йти подивитися. Через оден покій тихо переходить, через другий. Та вийшов, зашпортався і впав у яму. А слуги прикидають його.
Він каже:
— Не прикидайте, бо я ваш пан.
— Не знаєм ніякого пана, — кажуть йому. І прикидали його. А Водоплив жив собі на панськім маєтку.