☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Доля Миколи і його сім’ї
Українська народна казка Покуття

В одній годині вродилося вночі двоє дітей, хлопець і дівчина. Родичі хлопчика жили на селі. Тато його був посмітяшник, що сміття возив. А дівчини тато мав сім склепів та й сім продавців. Тому хлопчикови зближається вже сім років. Каже йому тато:

— Поки я буду на тебе робити?

Упрягає мама коня, хлопець сідає на візочок і приїздить у місто, де ті склепи. А те дівча, що народилося з ним в одну годину, виходить та й каже:

— Як тебе звати?

— Микола.

— Відвези мене до мого палацу.

— Я ж не знаю, де твій палац.

Сідає з ним дівчина на той візок і їдуть до неї додому. Питається вона Миколи:

— Кого ти маєш дома?

— Не маю, — каже, — нікого. Лиш сей кінь і я. Я круглий сирота. А дівчина витягла сто ринських і дала хлопчикови.

Приїздить хлопець додому і дає ті гроші дєдєви. А дєдя питається:

— Ти відки сі гроші маєш? Ти вкрав сі гроші. Мене мали люди за люди, а ти злодій?

Силяє хлопця до ніжки стола і б’є.

— Більше такого не буде, — сказав хлопець.

Другий день упрягли йому знов коня в той візок, і поїхав він до тої дівчини, до палацу. Дівчина сіла з ним, і поїхали в місто. Завела його в корчму, покормила. Вийшли вони з тої корчми, посідали й балакають собі обоє. А тоді обернули коня і поїхали знов до неї до палацу. Дала йому дівчина знов сто ринських.

Приїздить він додому і знов віддає дєдєви ті гроші. А дєдя знов силяє його до ніжки стола і б’є. Набив і нагнав.

— Іди собі, мені тебе не треба.

Пішов хлопець до тої дівчини, до палацу. А дівчина вже чекала його.

— Де твій кінь? — питає вона.

— Ой, я, — каже, — їхав через міст, а міст був дірявий, і кінь ноги поламав. Тепер я вже круглий сирота, бо й коня нема, — каже він до дівчини.

Тоді дівчина свому дєдєви:

— Сей хлопець сирота. Може, би він був у нас в саду, коло садівника?

І взяли його в той сад.

Дівчинка іде вже в школу, а хлопчик не йде, бо служить. Наймит. Дівчинка підходить до него і дає йому карток, і він малює що-небудь. Змалював хлопець той палац. А вона все свому дєдєви каже:

— Пустіть його до школи хоть на рік.

І пустили хлопця до школи. Дівчина вже в п’ятому класі, а хлопець так знає читати, писати і всі рахунки, як і вона. Здогонив хлопець дівчину в п’ятому класі, і вони вже ходять разом до одного класу.

Усі виходять на перерву, а хлопець лишається і пише собі. А дівчина розбила і перевернула йому на стіл чорнило. Учитель прийшов та й питає:

— Хто се зробив, Миколо?

— Я зробив, але я не хотів.

Він не сказав, що то вона зробила. Але він добре вчився, то йому й нічого не було.

А як дізнався дєдя тої дівчини, що він уже в школі здогонив дівчину, то стяг хлопця з школи. Не пустив. І хлопець далі в саду. А дівчина приходить з школи, дає йому папери, і вони собі підраховують, і обоє вчаться. Малює хлопець всілякі картини, маляр з него зробився.

А в її тата було сім склепів та й сім тих, що підраховували. Вони рахували і не могли підрахувати. А сей хлопець сказав:

— Я від шестої вечора до четвертої ранку все підрахую. І рано, в четвертій годині, він постукав до дверей:

— Можна?

Зайшов і сказав, що все підрахував.

А тоти, що він їм підрахував, на него накидаються. Бо їх було кілька, а тепер він оден міг забрати їх роботу. Тато дівчини закликав його до себе, дає йому валізку грошей і каже:

— Їдь або в Сибір, або в Америку. А він йому:

— Я завтра скажу вам, куди поїхати маю.

Побіг уночі до свого тата і спитався, куди їхати. Прийшов до дєді тої дівчини і каже:

— Їду в Америку.

А дівчина підслухається. Хлопець зібрався, і дівчина збирається так само. Але вона не каже хлопцеви, що й вона їде. Пан дав йому течку грошей, він вийшов та й пішов. А дівчина — за ним. Але трохи далі.

Він пішов на станцію і сів у поїзд. Поїзд завищав, і хлопець поїхав. А дівчина лишилася — він і не обзирався назад.

Приїхав у Америку і зайшов до якоїсь там баби. Таку квартиру найшов собі. Розказує ті бабі, що від сім рік з дівчиною любився, вона лишилася, а він поїхав.

І малює той хлопець у баби картинки, а баба носить до міста і продає.

А дівчина зібрала грошей та поїхала й собі до Америки. Приїхала, іде вулицями міста і приколює на стінах свої фотокартки — може, Микола надійде, би пізнав її. А Микола якраз ішов тою вулицею і попав на ту фотокартку.

— Оце, — каже, — та дівчина, що я з нею любився.

І чекав він, поки вони, нарешті, не зустрілися. Зайшли до тої баби, що він був на квартирі.

— Осе, бабко, та дівчина, що я вам говорив.

І поженилися вони. Він далі малює всілякі картини, а баба носить до міста продавати. У них уже й хлопчик найшовся.

А колись було таке чорне військо. Той чорний приїхав до молодого маляра і каже:

— Мені треба палац відмалювати.

Вони й погодилися відмалювати там стіни. А він каже:

— Жінко, давай нам щось попоїсти.

Жінка винесла. Той чорний подивився на неї та й подумав собі: «О, се буде моя жінка». І поїхав той чорний додому. А тоді прислав до сего Миколи своє військо, і Миколу вбили, а хлопчика й жінку забрали.

Привезли їх до води. Там є корабель. Жінку вони взяли, а хлопчика лишили на березі. А той, що там ходить і кораблі присилює, сего хлопчика вздрів, завів до хати. А його жінка каже:

— Нащо тобі дітей? Кинь його в воду та й утопи. Той вивів його, а хлопець каже:

— Діду, де би я переночував? Я завтра піду, лиш аби у вас переночував.

Привів його дід назад і заховав під велику бочку, бо баба злосна була, хотіла його втопити. А рано дід взяв з хати для хлопця кусок хліба, аби баба не виділа. Випустив його з-під бочки, і він пішов з тим дідом до моря, де кораблі присилають. Той хлопчик сидить на березі, а оден шіфкапітан над’їхав, зійшов на берег та й каже:

— Продай мені сего хлопця. А дід йому:

— Купи.

І купив той шіфкапітан хлопця, і хлопець на шифі їде.

А баба, що Микола жив у неї, пошукує. І жандарі їздять та шукають жінку й хлопчика. А хлопець у шифі сидить і щось малює собі — він від тата навчився. Жандарі хлопця на шифі віднайшли і забрали до тої баби. І він собі в баби, в ті книжки дивиться татові і малює собі, підучується.

А той чорний, що вбив його тата, приїхав знов, аби хлопчик ішов палац відмальовувати. Бо баба носила картини продавати, та й він видів. Хлопець уже мав шістнадцять років. Пішов він до того чорного відмальовувати палац. Прийшов туди, а там його мама була. І він мами не пізнав, а мама його не пізнала. Розклала вона його книжку з тими малюнками, та й пізнала, бо їх її чоловік малював. Злапала тоді його та й каже:

— Ти мій син, а я твоя мама. А осей твого тата вбив. — І з того туску вона вмерла.

Він того чорного шаблею зарубав, а сам вернувся до баби. Та й на тім скінчилося.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Торговиця, Городенківського району, Івано-Франківської області 4 вересня 1987 року Новосильський Іван Васильович (1911 року народження)