Українські народні казки

Доля

Українська народна казка Бойківщини

Захотів женитись молодець хороший, та був дуже бідний, не мав жадних грошей. Зайшов він до лісу, став бога молити: «Ох Матінко Божа, що маю робити?! Ох Матінко Божа, що маю ділати? Ніхто мені доню не хоче віддати». Враз горі верх дуба хтось вголос говорить: «Нині твоя доля ще на світ приходить».

Як почув те слово, тяжко зажурився.

«Щоби я так довго ні з ким не женився?

Як нині вродилась, то легко вгадати,

Що шістнадцять років найменше чекати.

Ні, то неможливо так гіренько жити.

Я знайду дитину, мушу її вбити.»

Така йому думка стає перед очі,

А дівча вродилось справді тої ночі.

Дитина маленька нічого не знає,

Що її сужений позбутись гадає.

Вечором закрався там, де її хата,

Пхнув ножик у груди малому дитяти.

Пхнув ножик та й витяг, та й собі думає,

Що вже вбив дитину, та й з хати зникає.

Мама як то вздріла, кров затамувала

Та й скоро дитині доктора призвала.

Вбийцю не зловили, бо він втік із хати,

Пішов світ за очі роботи шукати.

Станув на роботу при копанні соли,

Доробився скоро грошиків доволи.

Минув рік і другий, парубок нібито

За свій страшний злочин забув цілковито.

Працював на соли зо сімнадцять років,

А що вже мав гроші, шепчуть з усіх боків:

«Женися, небоже, що будеш ходити?

В нас тут є пристайка, лиш довги сплатити.»

І вже незадовго весілля зробили,

Як голуби в парі, вбоє собі жили.

Аж раз у неділю жінка шмаття брала

Та й на грудях шрама від рани вказала.

«Що це тобі було?» — став її питати.

Вона йому скоро стала так казати:

«Я не пам’ятаю, лиш казала ненька,

Якийсь драб ударив, як була маленька».

Скоро нагадав він за той голос з дуба.

«Я був тим злочинцем, моя жінко люба».

Упав на коліна, сльозами залився,

До господа бога щиро помолився.

«Ні, я відмолити за це все не можу,

Піду до церковці, дам на службу божу».

І як задумали, так все те зробили,

І в щастю, в здоровлю много літ прожили.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Перегінське, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
20 липня 1994 року
Оповідач: Бендак Павло Михайлович (1898 року народження) Вінницька область

Доля

Українська народна казка Буковини

Оженився їден чоловік. Їдного разу увечері чує — кричить хтось від вікном надворі:

— Ей, хазяїне, як ти хочеш: за молодих літ жити добре чи на старість?

А він подумав: «Треба, щоб на старість добре жив, бо тоді не буду вже годен робити. А тепер ще годен». Та й отвічає:

— Я хочу на старість добре жити. А жінка питає:

— З ким ти, чоловіче, говориш?

— А ти не чула, що хтось питав, коли ми погоджуємося добре жити, — за молодих літ чи на старість? Я йому й сказав, що на старість хочу добре жити.

На другий день загинула в того чоловіка корова. На третій день згинули й коні. Лишився чоловік без нічого. Пішли вони з жінкою на поле жати. І загорілася в них хата. Поки вони прибігли з поля, згоріло все — лиш купа попелу лишилася. І зосталися вони лиш у тому, що на них було. Та й рішили:

— Підем десь наймемся в пана робити.

Зібралися вони в дорогу. Ідуть, скілко йдуть. Назустріч їде бричкою пан. Забачив їх і кричить на кучера:

— Спини коні!

Кучер спинив коні, а пан питає:

— Куди, чоловіче добрий, ідеш? А він бере й каже:

— Таке в мене діло вийшло... Піду десь наймуся.

— Знаєш що, — каже пан, — продай мені жінку. У мене жінки нема, то я візьму її за жінку. А як зостанеться з тобою, то буде страждати і вона, і ти з нею.

Він погодився та й каже:

— Дайте мені за ню п’ять карбованців золотом.

Пан дав йому п’ять золотих карбованців, та нема де йому їх покласти, — усе на нім з білого полотна, і кишень нема. А жінка бере та й дає йому свою хустинку.

— Зав’яжи гроші в хустинку і поклади в пазуху, — каже вона. Пан взяв жінку в бричку та й поїхав, а він іде сам.

Була велика спека. Він побачив став і думає: «Скупаюся». Скинув з себе всю одежу, склав на купу, капелюх поклав зверху, а гроші в вузлику на капелюх. Та й поліз у воду. А відкись взявся орел, вхопив хустинку з грішми і полетів. Виходи чоловік з води, вбирається і йде далі, але вже нема ні жінки, ні грошей.

Наймився він служити у пана і робив у нього з десять літ. А тоді розрахувався і пішов далі. Та й наймився в того пана, що в него жінку купив. Але не пізнав пана, а пан не пізнав його. Став він робити в пана теслярем. Пан сказав зрубати кругом городу тополі, колоти їх, тесати на штахети і обгороджувати город. Пройшло кілька день, і пан вмер. Стала розпоряджатися паня. Робочі продовжували рубати тополі і в одній з них найшли дупло. А в тім дуплі — хустинка, і в ній п’ять золотих карбованців.

— Це моє, — каже чоловік, — я за ці гроші продав жінку.

Але ніхто йому не вірить. Всі кажуть, що грішми треба ділитися. Дали знати до пані. Приходи паня й питає:

— В чім діло? А він їй:

— Це мої гроші. Я за цих п’ять рублів продав панови жінку, а орел вхопив у мене й поніс. Тепер мої гроші з хустинкою найшлися в цему дуплі.

Паня це вислухала і зрозуміла, що то її чоловік. Бере вона від него той вузлик і подає робочим.

— Нате, діліться, бо він бреше, — я з ним сама розберуся. Бере його в кімнату і каже йому:

— Ти — мій чоловік, а я — твоя жінка.

Взяла його в баню, помила файно, вбрала в хорошу одежу, і став чоловік паном.

Так вони на панському добрі й жили. А тепер чи жиють, чи вмерли, не знаю, бо давно в них не був.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Вашківці, Сокирянського району, Чернівецької області
18 квітня 1979 року
Оповідач: Скаженюк Дьордій Степанович (1907) Вінницька область

Доля

Українська народна казка Буковини

Оженився один чоловік. Одного разу увечері чує він, кричить хтось надворі під вікном:

— Ей, хазяїне, як ти хочеш, за молодих літ добре жити, чи на старість?

Він подумав: «Треба, щоб на старість добре жив, бо тоді не годен буду робити. А тепер я здоровий, то якось проживу». І отвічає:

— Хочу на старість добре жити.

А жінка питає:

— З ким ти там, чоловіче, говориш?

— А ти не чула, що хтось питав, коли ми хочемо добре жити, за молодих літ чи на старість? Я сказав, що на старість хочу добре жити.

На другий день загинула в того чоловіка корова. На третій день загинули й коні. Лишився чоловік без нічого. Пішли вони на поле жати. І загорілася в них хата. Поки прибігли з поля, згоріло все, купа попелу лишилася. Зосталися вони лиш у тому, що на них. «Підемо наймемося десь у пана робити», — вирішили вони і зібралися в дорогу.

Ідуть вони дорогою, а назустріч їде бричкою пан. Забачив пан, що жінка дуже гарна, та й каже кучерові:

— Спини коні.

Кучер спинив коні. Пан питає:

— Куди ви йдете, люди добрі? А чоловік і говорить:

— Погоріли ми. Ідемо десь найматися на роботу.

— Знаєш, що? — каже пан. — Продай мені жінку. Як продаси, то візьму її собі за жінку. А як зостанеться з тобою, то буде страждати і вона, і ти з нею.

Чоловік погодився. Та й каже:

— Дайте мені за неї п’ять карбованців золотом.

Пан дав йому п’ять золотих карбованців. Та й нема де бідному покласти їх, усе на нім із білого полотна і без кишень. Жінка бере та й дає йому свою хустинку.

— Зав’яжи гроші в хустинку та й клади у пазуху, — каже вона.

Посадив пан жінку в бричку та й поїхав, а чоловік лишився. А була тоді велика спека. Забачив він ставок і думає: «Піду скупаюся». Скинув із себе все, склав на купу, зверху поклав капелюх, а гроші в вузлику — на капелюх, і поліз у воду. Аж тут звідкись узявся орел, вхопив хустинку з грішми і полетів. Виходить чоловік з води, вбирається і йде далі. І вже нема ні жінки, ні грошей.

Наймився він в одного пана служити. Прослужив у того пана з десять літ і йде далі. І наймився у того пана, якому жінку продав. Але не впізнав пана, а пан не впізнав його.

Наказав пан рубати тополі, колоти їх, тесати на штахети і обгороджувати город. Минуло кілька днів, і вмер пан. Почала розпоряджатися паня. Наймити рубають тополі. І в одній тополі знайшли вони дупло, а в тім дуплі — хустина і в ній п’ять золотих карбованців.

— Це моє, — каже чоловік, — я за ці гроші продав жінку. Але ніхто йому не вірить. Всі кажуть, що треба поділитися грішми.

Дали про це знати до пані. Приходить вона й питає —

— Що сталося? А він каже:

— Це мої гроші, Я за ці п’ять карбованців продав панові жінку. А орел вхопив їх у мене і поніс. Тепер хустинка з моїми грішми знайшлася в дуплі.

І паня впізнала, що це її перший чоловік. Бере вона ту хустину і віддає наймитам:

— Нате, поділіться цими грішми, а з ним я сама розберуся, та повела його до себе й каже:

— Ти мій чоловік, а я — твоя жінка. — Та сказала йому помитися, вбрала файно, і став чоловік паном.

Так вони на панському добрі й жили. А тепер чи живуть, чи вже вмерли, не знаю, бо я в них давно не був.

Походження та примітки

Доля. Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 938В. Записано 18 квітня 1979 року у селі Вашківцях Сокирянського району Чернівецької області від Дьордія Степановича Скаженюка (1907 року народження, молдаванин, родом із села Колінківців Хотинського р-ну. У Вашківцях проживає 30 року Удівець, колгоспний пенсіонер).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.

Доля

Українська народна казка Поділля

Було це недільним ранком. Господиня, святково одягаючись, збиралася до церкви. Вже немолода, статечна, але врода в її обличчя ні в молодості, ні тепер і не заглядала. Зайшов господар — високий, гарний з виду чоловік.

— Настусю, може, тобі потрібні гроші? — ніжно дивлячись на дружину, промовив він. — Чи ще чого? Кажи, голубко...

— Дякую, Петре. Нічого не треба.

Чоловік пішов у справах. Настя залишилася сама. Чомусь лагідно всміхалась, видно було, що її лице світилося щастям. Помітила це й Олена, наймичка, що вже давно жила у них. Була сиротою, по хазяйству помагала, а що була доброю та роботящою, то господарі ставилися до неї, як до дочки, бо ж самим господь дітей не дав.

— Тітонько, я хочу про щось запитати у вас, — зашарілася вона.

— А я знаю, дочко, про що, — усміхнулась господиня. — Тобі цікаво, чому я, негарна з виду, маю такого вродливого та доброго чоловіка?

Німе здивування світилося на обличчі Олени. Вона мовчала.

— Доля в мене, дівчино, гарна. Господь послав, а я дякую йому за неї все своє життя та шаную свою долю.

Прийшовши з церкви додому, тітка гукнула наймичку, що поралася в квітнику.

— Хочеш побачити і мою, і свою долю? — спитала в дівчини.

Та здивувалась, але непереборна цікавість взяла верх.

— Так, — прошепотіла.

Наступного дня встала тітка ранесенько, задовго до схід сонця, зварила обід. Поклала в один полумисок ложку борщу, в інший — ложку каші. Розбудила наймичку та й каже:

— Ти хотіла мою долю побачити? Іди в поле. Постав усе, що я приготувала під полукіпком, сама сховайся за снопами і чекай. Побачиш мою долю.

Так і зробили слухняна дівчина. Прийшла в поле, коли сонечко лише краєм своїм виткнулося з-за обрію, поставила все, як учила тітка, а сама причаїлася. Довго чекати не довелось,

— Ох і натомився я, зранку працюючи, — почула дівчина. — А господиня моя вже й обідати зготувала. А наварила, що й десятьох можна нагодувати.

Виглянула дівчина, а там горобчик. Клюнув кілька разів борщу, каші, подякував гарненько.

— Полечу, — почула дівчина, — бо ж роботи — непочатий край.

Зібрала посуд Олена, прийшла додому і все тітці розказала.

— Ото моя доля, — каже господиня, — а завтра побачиш свою. Тільки встань раненько, звари горщик борщу, горщик каші і зроби все так, як і сьогодні робила.

Дівчина здивувалась, чому не по ложці борщу і каші, а цілий горщик, але не питала. Сама побачить.

Прийшовши раненько в поле, все зробила, як учила тітка. Сама сховалася за снопами та й стала чекати. Уже й сонце високо стало, припікати почало, а нікого нема. Вже й сон зморив дівчину, задрімала.

Аж раптом свист голосний почула, причаїлася. Та кортить же побачити... Виглянула обережненько. Перед нею парубок — кийок у руці, свита наопашки. Не сподобався він дівчині, чогось серденько її стиснуло. Та поглядає нишком. Що ж буде далі? А парубок, простелив свитину, сів і чисто виїв і борщ, і кашу.

— От винесла — як украла, — гукнув він.

Побив горшки, свиснув, плюнув і пішов, навіть не подякувавши. Зі сльозами на очах повернулася дівчина додому.

— Ніколи я не вийду за такого заміж, — сказала спересердя,

— Вийдеш дитино, то твоя доля, — на те їй тітка.

Чимало часу пройшло. Забулося пророцтво. До дівчини посватався парубок. Ось уже й весілля. Добрі люди, в яких служила дівчина віддавали її, як свою дочку: і грошей вділили, і чималий шмат землі. Дякувала Олена своїм господарям і мріяла про щастя.

Та не так склалося, як гадалося. Недовго був добрим до неї чоловік. Пиячити став, а то й руки простягав до дружини, не шанував її, а ледачим був, що й світ такого не бачив. Гірка доля спіткала Олену, щодень сльозами вмивалася. Згадала вона тітку, яка ставилась до неї, як до рідної. І так закортіло піти до тітки, про долю свою гірку розказати...

— Не журися, дитино, — співчутливо озвалась тітка Настя. — Така твоя доля. Краще стане, коли діти виростуть, допомога буде. Вони — твоє щастя.

Так і сталося. Діти підросли. Чоловік недобрий помер. А Олені тітка Настя помагала у скруті. За це Олена її доглянула до смерті. Незабаром сама стала бабусею.

І якби хто уважніше придивлявся, то часто бачив би на її обличчі тиху щасливу посмішку.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

111 (6511). Доля. СУС —. Записано 2009 року. Пасішнюк Ольга Якимівна (1913). Вінницька область, Калинівський район, Сальник

Доля

Українська народна казка Поділля

У нашому селі жили дуже бідні люди. Якось до них прийшов циган, який просився переночувати. Господар сказав, що у нього вагітна дружина та багато дітей. Тому в хаті і так нема де подітись. А у нього на обійсті під повіткою, біля вікна, стояв віз. Циган і впросився заночувати там.

Тієї ж ночі жінка народила хлопчика. До вікна прилетіли два голуби і стали вирішувати його долю. Один голуб каже:

— Хай він буде розумним, красивим і працелюбним.

Другий каже:

— Коли хлопець одружиться, то в день його весілля, він втопиться у криниці.

А циган сидить на возі та все чує. Коли птахи летіли, то сказали:

— Якщо той, хто це все чув, комусь розкаже, то закам’яніє.

Наступного ранку, циган пішов привітати господарів. Вони були бідні, тому ніхто не хотів йти до них за кума. От подружжя й взяло собі за кума цигана. Він казав, щоб,коли хлопець одружуватиметься, обов’язково дали йому знати.

Ріс хлопець працелюбним. Йому виповнилося 20 років і настав день його весілля.

От батьки й повідомили цигана про гарну подію. Він зарізав бика, здер з нього шкуру, взяв трохи цвяхів і пішов на весілля. Прийшовши туди, взяв шкуру, закрив нею криницю і забив цвяхами.

Молодята пішли до церкви вінчатися. Довелося чекати попа. Молодий вийшов із церкви подивитися на дощ, що пустився. Коли повернувся піп, то молодий десь подівся. Всі почали його скрізь шукати, але ніде не могли

« Ну, — думає циган, — піду я до криниці. Він там не може утопитися».

Коли йшов дощ, на шкуру накапало трішки води і утворилась маленька калюжа. Там і лежав головою вниз хлопець. Циган не повірив своїм очам. Але кожна людина має свою долю і її не обминеш.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

165 (6431). Доля. СУС 934А. Записано 2009 року. Редіна Ніна Іванівна (1949). Вінницька область, Літинський район, Бірків

Доля

Українська народна казка Полтавщини

Жили собі два брати, один — багатий, а другий — бідний. Якось вийшов бідний на поле братове і бачить, що полем ходить якась дівка, збирає колосся і в’яже. Бідний брат питає:

— Хто ти така?

— Я доля твого брата.

— А де ж моя доля?

— Вона лежить під вербою.

— А що мені зробити, аби й моя доля була такою роботящою?

— Я тобі скажу. Візьми доброго ціпка, підійди до неї і бий, скільки можеш. А при цьому кажи: «Ось тобі за те, що не йдеш працювати».

Бідний брат так і зробив, після цього в нього все пішло на лад. А потім став багатшим за свого брата.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

239 (4950). Доля. СУС —. Записала Киченко Наталя 2008 року. Дем’яненко Галина Юхимівна (1924). Полтавська область, Миргородський район, Бакумівка

Доля

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили собі два брати. Як помер батько, то землю розділив синам порівну. Стали вони господарювати. У старшого брата все йде на лад: сам працює і діти та дружина допомагають. Дивись, уже він і нову хату звів, худобу розводить. Живуть не багато, але й не бідно, економно ставляться до кожної копійчини, харчуються вдоволь, але просто, по-селянському.

А молодший брат хоч і трудився від зорі до зорі, але ніяк не міг звести кінці з кінцями. Усе йшло якось наперекосяк: то худоба не плодиться, то кінь здохне. Як на лихо, літо посушливе, урожаю немає.

Одного разу сів бідняк край столу та й думає: «А піду-но по світу, кращої долі пошукаю».

Вийшов з дому, йде дорогою. Бачить, багатий будинок, посеред двору немовля лежить, а поруч чорт сидить та й колиску гойдає. От, думає, багатому й чорт дитину колише.

Їде собі далі. Дивиться, по полю жінка ходить, бур’ян вириває та на межі в копи складає.

— Хто ти? — питає чоловік.

— Я доля.

— Чия?

— Скоробагатька. Допомагаю йому, щоб добрий урожай був.

— А де ж мені свою долю шукати? — питає бідняк.

— Іди прямо й прямо та й шукай, може, знайдеш.

Пішов чоловік далі. Кого не питав, де не шукав, а її немає. І вирішив повернутися додому. Чи довго йшов, чи ні, не знати. А тільки дійшов до поля, де ходила багатого доля, а вона йому назустріч.

— Ой, чоловіче добрий, візьми мене з собою, буду тобі вірою і правдою служити.

— А що ж сталося? — питає бідняк, — Чому ж ти зраджуєш свого хазяїна?

— Не зраджую я його, — каже вона, — То він мене кривдить, ображає, більшого багатства вимагає. Не в силах його більше терпіти, відвернулася я від нього.

— Добре, — каже бідний, — ходімо зі мною, я тебе не скривджу.

І усміхнулася молодшому братові, нарешті, доля, бо хто зазнав горя, той знає ціну щастя — долі.

Ось така казка. Тобі квочка, а мені грошей бочка.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

142 (7295). Доля. СУС —. Записано 2009 року. Бараненко Марія Семенівна (1924). Дніпропетровська область, Синельниківський район, Славгород

Доля

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Чи то казку розповідаю, чи бувальщину. А ти слухай і не перебивай. Діло було в глухому російському селі. Вертався мужик додому з полювання. Темнота, хоч око виколи. Бачить, на околиці села в пустій покинутій хаті світло горить.

«Дай, — думає, — загляну. Кому в таку пору не спиться?». Підійшов, заглянув у вікно. Бачить, стоїть посеред кімнати стіл, на столі свічки горять, за столом сидять якісь люди, всі одягнені в білий одяг. Сидять і про щось розмовляють поміж собою. Цікаво стало мужику. Про що вони розмовляють? Чому зібрались всі в розваленій хаті?

— В селі хлопчик народився, — говорить один. — Скільки жити йому дано?

Другий відповідає:

— Хай живе поки, а коли буде женитися в день свадьби в колодязі утопиться.

Почув це мужик, злякався, побіг подалі від тієї хати. Тільки на поріг, а жінка йому говорить:

— У Михайлових син народився.

Мужик оторопів, всю ніч не спав, а вранці пішов до сусідів і напросився у хрещені. Дуже йому хотілося відвести біду від дитини.

Пройшло 20 років. Виріс хлопчик. Ось і весілля, а хрещений на сміх людям колодязь дошками забиває. Гуляє свадьба. А хлопець підійшов до колодязя, притулився до дошок і помер. Зрозумів мужик, що з чужою долею зустрівся він тоді у старій хатині.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

202 (7447). Доля. СУС 934А. Записала Заєць Віта 2009 року. Заякін Віталій Іванович. Дніпропетровська область, Васильківський район, Великоолександрівка

Доля

Українська народна казка Поділля

Жив собі багатий чоловік, мав одного сина. От поїхали вони шукати невістку. Приїхали в одне село, люди порадили женитись на дочці багача. Зайшли на його двір. Батьків дівчини не було вдома, а молодята доти познайомились. Коли прийшли батьки дівчини, то почалася суперечка. Батьки молодого не хочуть хлопця оставити в приймах, а батьки молодої не хочуть віддавати дочку у друге село.

Порішили купити кусок поля, хату, посередині між селами, щоб обом батькам було близько до дітей. Відбулося багате весілля. Після того повели молодих спати у комору. Там лежало щось лихе і голе, та й питає молодих:

— Як вам лучче: на старість кістки, а замолоду м’ясо чи замолоду кістки, а на старості м’ясце?

А молода була розумна та й каже:

— Ми молоді і кості погриземо, а на старості хай буде м’ясце.

Голе десь зникло.

А молоді побудували хату, накупили худоби. Але як вони прожили рік, то згоріло все хазяйство. Приїхали батьки і ті, і ті, та й кажуть:

— Що ж, діти, така ваша доля, вже і ми збідніли.

Купили їм батьки корову, коні. Пожили молоді ще рік і знов згоріло все хазяйство. Дали батьки їм по сто золотих і діти пішли у світ. Йшли та йшли. Захотілося їм пити. Приходять до кринички, напилися води. Приїжджає пан напувати коня, ( а жінка була дуже гарна ) та й каже:

— Чоловіче, чи вона твоя жінка чи сестра, продай мені її.

Жінка каже:

— Що ж, як нам така біда, то й продай мене, бери багато грошей.

Він так і зробив, взяв за неї сто рублів. Дала жінка йому половину персня свого і половину хустинки, може, й зустрінуться колись. Пан повіз жінку, а чоловік плакав на березі. Плакав, плакав і заснув. А перстень і хустинка лежали, сто рублів положив у жилетку.

Прокинувся, нічого немає, ні грошей, ні персня, ні хустини. Летів боцюн, забрав і поніс на кубло.

Вирішив чоловік йти шукати роботи. Так і вивчився на плотника. Прийшов у те село, де жив пан, який забрав жінку. Панові треба було робити моста через річку. Чоловік згодився на таке діло. Пан зібрав людей і дав на допомогу чоловікові.

Приїхали вони в ліс вибирати дерево на моста. Як зрізали дерево, то впало кубло, а в кублі жилетка. Всі кричать:

— То моя, то моя!

А чоловік питає:

— Хто скаже, що в жилетці?

Ніхто не знав.

— В ній сто рублів, половина персня і половина хустинки.

І дійсно так і було.

Дізналася про це пані. А тоді якраз помер старий пан. Прийшов чоловік до села. Порівняли перстень і хустинку, все сходиться. Зустрілися та й залишилися разом. А жінка каже:

— Правду казало голе. Тепер ми, на старості, будемо їсти м’ясце.

І зажили вони щасливо.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

63 (6017). Доля. СУС 938В. Записала Семенюк Зоя Степанівна 2008 року. Мотозюк Степан Павлович (1922). Хмельницька область, Красилівський район, Попівці

Доля

Українська народна казка Кіровоградщини

Молоді люди одружилися. От вони живуть разом. Одного дня хтось постукав до них у двері. Чоловік каже:

— Це доля.

Доля говорить:

— Коли вам краще пережити горе: замолоду чи на старості літ?

Чоловік каже:

— Піду спитаю жінку.

Жінка сказала, що в молодості.

От полягали вони спати, просинаються вранці, а в них усе згоріло. Зібралися вони і пішли. Йшли, йшли, потомилися, лягли і заснули. Просинаються, нема дитини. Шукали, шукали і не знайшли.

От ідуть вони дорогою. Тут назустріч чоловік кіньми їде та й говорить:

— Продай мені свою жінку.

— Як я буду без жінки? Це — все, що у мене залишилось.

— Продай, я тобі багато грошей дам, — сказав чоловік.

От він і продав жінку. Забрав у вузол гроші та й пішов. Утомився і ліг у полі спати. Проснувся, а грошей немає. От він іде, аж тут лісоруби рубають дерева. От він і проситься:

— Візьміть мене на роботу. У мене нікого й нічого немає, а треба якось жити.

Взяли його на роботу. Тут він чує, що пастухи, які пасли скотину, кажуть:

— Вовчий недогризку, заверни скотину!

Чоловік почув ці слова і питає пастухів:

— Чому ви так на нього кажете?

— Тому, що його вовк приніс у село.

Впізнав чоловік свого сина і забрав.

Згодом у лісі зрізали дерево, а в ньому було велике дупло. В тому дуплі чоловік упізнав свій вузол з грішми. Забрав собі, а згодом почув, що лісник, який купив його жінку, помер. Забрав чоловік свою жінку і дитину, і стали вони жити-поживати і добро наживати.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

4 (7885). Доля. СУС 938В. Записала Мовчан Альона 2011 року. Ковтун Надія Кирилівна (1935). Кіровоградська область, Олександрівський район, Олександрівка

Доля

Українська народна казка Кіровоградщини

Одного разу, а було це глибокої осені, їхав купець, і ніч застала його в дорозі. І вирішив заїхати в село, щоб там заночувати. Їхав він через цю балку, аж дивиться, стара жінка ніби щось перекладає з місця на місце. Він запитав, що вона там робить.

— Долю шукаю, — відповіла жінка, — ось і твоя доля.

Засміявся купець і запитав у жінки, де можна заночувати.

— Он, дивись, у хатині світло горить, там заночуєш, там і твоя доля, — відповіла жінка.

Приїхав він до тієї хати, зайшов. У хаті була жінка і її хвора донька, яка весь час стогнала. Купець запитав у жінки, що з її донькою. Та відповіла, що донька тяжко хвора і жити їй залишилось недовго.

Жінка вийшла з хати і пішла порати худобу, а купець залишився один з донькою. Та так його дойняв її стогін, що він не втримав, взяв ніж та й перерізав їй горло. А потім, злякавшись, що таке накоїв, швидко вискочив з хати, сів на коня та й поїхав.

Він так поспішав, що забув торбу з грішми. Мати повернулася до хати, а дочка заговорила:

— Мамо, мене лікар вилікував!

В неї в горлі був нарив, і коли він розрізав, то полегшив дихання. Дівчині стало набагато краще.

Проходив час, дівчина зовсім одужала, стала дуже гарною. Вони з матір’ю все чекали, коли ж той «лікар» повернеться за своєю торбою. Але час проходив, а ніхто не з’являвся.

Коли дівчина заглянула до торби, то побачила, що в ній багато грошей. Вона їх тихенько взяла, поїхала до міста та й купила там будинок, до якого вони з матір’ю переїхали.

Одного разу дівчина сфотографувалася і її фото розмістили на вітрині фотоательє. Проїжджав там той купець і побачив те фото. Зайшов до фотографа і попросив її адресу. Той йому дав. Купець поїхав туди, щоб з нею познайомитися.

Коли він під’їхав, то відразу впізнав жінку, яка стояла на подвір’ї. Це була мати тої хворої дівчини. З хати вийшла і сама дівчина. Тоді купець згадав слова тієї жінки, яку він зустрів у балці.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

99 (7981). Доля. СУС —, багато варіантів.Записала Дяченко З. А. 2010 року. Царенко Людмила Федотівна. Кіровоградська область, Олександрійський район, Трипчина

Доля

Українська народна казка Кіровоградщини

Давно це було. Тоді як хтось був у дорозі чи пішки, чи на воді, то де б його не застала ніч, там і проситься до людей переночувати. Ніхто не відкаже, пустять у хату, пригостять, чим Бог послав та й постелять чи на полу, чи на лаві, або десь на сіні.

Так ото ішов одним селом подорожній. Уже заходила піч, і він підійшов до крайньої хати. Бачить, на призьбі чоловік сидить.

— Пустіть переночувати, — попросив подорожній.

— Та я б із радістю, от тільки жінка моя в хаті от-от дитину має народити.

— Та мені де-небудь би перепочити.

— То йди в повітку або полізь краще на горище, там сіно. Даруй, чоловіче, бо в хату не можна.

Поліз той перехожий на горище, умостився та вже був і задрімав. Аж щось зашуміло, залопотіло над ним та й сіло на бантині. А той чоловік притаївся та й прислухається. Чує якісь два голоси. Один питає:

— Ще не родила?

— Ще ні.

Потім знову:

— Ще не родила?

— Та оце тільки що.

— А кого?

— Хлопчика.

— А яка ж у його судьба буде?

— А така, — каже другий голос, — короткий вік буде у нього. 0то як сповниться йому вісімнадцять літ, то буде жениться, але в день свого весілля втопиться в криниці.

Щось наче змахнуло крилами і полетіло собі.

А чоловік уже сяк-так передрімав до ранку, заходить у хату, а й справді й хлопчик народився. От поснідав той чоловік, подякував за гостину, поздоровив матір із сином, а тоді й каже:

— Я першим зайшов у вашу хату після народження дитини. Візьміть мене за хрещеного батька.

То так вони й зробили. Охрестили дитину, а хрещений батько й каже;

— Як буде ваш син женитися, покличте мене на весілля. А живу я недалеко, у сусідньому селі.

Та як прощався, то все прохав, щоб позвали його на весілля. І позвали його. Прийшов він та й каже:

— Он у вас коло хати криниця, цямрини низькі. То давайте заб’ємо криницю дошками, бо, знаєте, весілля, щоб ніхто часом не впав та не втопився.

Сам і забив. А за хрещеником дивиться, пильнує його. От уже вийшли дружки і бояри надвір, а за ними й молоді. А хрещений батько очей з молодого не спускає. Дивиться, а той іде прямо до криниці. Постояв трохи, а тоді схилився над нею, сперся на дошки та й помер.

Отака-то в нього була доля: в молодому віці померти. Недарма ж кажуть, що долі не обминеш.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

158 (8042). Доля. СУС 934А. Записано 2010 року. Левченко Любов Григорівна (1935). Кіровоградська область, Новоархангельський район, Іванівка

Доля

Українська народна казка Чернігівщини

Було дві жінки: одна гарна, як рожа, а друга така погана, що гидко й

подивитись. От вони й полаялись між собою.

— Подивись, — каже гарна, — на себе, яка ти гидка! Як глянеш, то аж печінки

верне.

А гидка на те:

— Я, хоч і не гарна, зате моя доля гарна! А ти хоч і красива, та доля твоя погана. І якби ти про це знала, то не пишалася б собою. Хочеш, я тобі покажу наші долі. Давай, підемо додому, наваримо вечеряти, тоді й побачимо свої долі.

Швиденько все приготували та й прийшли на перехресну дорогу. Поставила

коло хреста погана жінка маленькі горщечки, розв’язала їх, зверху поклала

чистеньку ложечку, відійшла од хреста та й каже:

— Доле, доле! Йди до мене вечеряти!

Тричі покликала вона і прийшов парубок та такий гарний, що

надивитись на нього не можна. Попробував він приготовлену страву,

завернув у рушничок гроші і зник. Забрала погана жінка горщечки, рушничок з грошима й каже:

— Клич тепер ти свою долю вечеряти.

Гарна поставила свої величезні горшки, розв’язала їх, відійшла від хреста та й

гукає:

— Доле, доле! Йди до мене вечеряти!

Не встигла вона крикнути третій раз, як піднявся вітер, схопилася буря, все

засипало піском. Таке творилося, що не доведи Господи! Аж ось і доля гарної

жінки, препогана, обідрана, кудлата та ще й з хвостом. Виїла все з горшків,

перекинула їх, побила і пішла собі.

Зібрали обидві жінки свої горшки та ложки і пішли додому. Ідуть дорогою, а

погана й каже:

— Ну що, побачила свою долю?

— Побачила.

— Гарна?

— Така гарна, як ти.

— Сподобалась вона тобі?

— Та ні. Не говори про неї ніколи.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

139 (4240). Доля. СУС —. Записано 2008 року. Кузякіна Євгенія Петрівна (1934). Чернігівська область, Козелецький район, Новики

Доля

Українська народна казка Чернігівщини

Ішли солдати походом на війну. Зупинилися в якомусь селі на постій. Розквартирували солдат по хатах ночувати по троє, п’ятеро, семеро. Тільки молодому солдату Степану одному випало ночувати в хаті. Прикро стало йому, що не разом із товаришами він, а сам. Це ж там, певно, весело їм, жарти сипляться, а йому сумуй. Ще й дитина в господарів плаче, не втихає. Крутився-крутився на полу, а тоді за люльку та й надвір вийшов. Набив тютюну, закурив.

Аж чує за тином щось шамкає. Виглянув, а там якась баба стара стоїть. Побачила солдата і просить, щоб через перелаз її пересадив. Допоміг Степан тій бабі у двір перелізти. Подякувала вона та й мовить далі:

— Що, служивий, засумував? Зустрівся з долею і не знаєш про це.

Здивувався солдат: про яку долю мовить стара? А баба продовжує:

— Ота дитина, то твоя доля. Оженишся на ній колись.

Сказала і зникла. Задумався Степан. Виходить, оте крикливе пискля буде колись йому жінкою, вреднющою і галасливою. „Ні, цього не буде”, — вирішив. І тут наче йому щось уступило в голову, затьмарило розум. Навшпиньки зайшов до хати, побачив, що господарі сплять, узяв ножа і, підійшовши до колиски, полоснув по горлу немовля.

Тут ніби полуда з очей упала. Глянув, що наробив, і з жаху ледь не закричав. Ухопив свою сумку і тікати геть. Довго біг, потім ішов, тоді упав знесилений. Скільки лежав, скільки потім ішов і куди, нічого не пам’ятає. Довго жив самітником у лісі, згодом зустрівся з людьми і став у хазяїна за наймита. А тоді пристав до якогось солдатського загону і пішов воювати. І не було відважнішого, безстрашнішого воїна за нього. Бо кидався він під кулі, щоб смерть його забрала, та кулі обминали його. І багнет ні разу не влучив, і снаряди мимо пролітали.

Не один рік тяглася війна, а коли кінчилася, повертався Степан додому живий і здоровий, ні разу не поранений. І так уже вийшло, що дорога йому лежала через те село, де колись учинив він страшний гріх. Підійшов він, запилений, утомлений, до криниці. А там дівчина якась воду набирає. Дала йому з відра напитися, злила на руки, щоб умився. І так глянула на нього любо, так мило усміхнулася, що Степанові щось у грудях потепліло. А той камінь, сірий і важкий, що давив його весь час, наче полегшав. Аж зітхнув. Розпитав у дівчини, де вона живе, хто батьки. А вона повідала, що віднедавна сирота, бо померли і батько, і мати. Постояли ще, поговорили. І не захотів Степан іти далі. Залишився в тому селі і через якийсь час одружився з тією дівчиною.

А на другий день після весілля запитав у молодої дружини, що то за рубець у неї на шиї. І почув розповідь про те, як поранив її ще немовлям солдат, який був у них на постої. Аж здригнувся Степан і згадав і ту ніч, і слова баби, що у хаті його доля. „А й справді доля», — подумав. Нічого не сказав жінці і жили вони довго, і дружно, і в злагоді великій, як ніхто інший.

Недарма кажуть, що свою долю і конем не об’їдеш.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

258 (4530). Доля. СУС —. Варіанти 472, 745. Записано 2008 року. Чабан Тетяна Григорівна (1936). Чернігівська область, Прилуцький район, Міновиця