Українські народні казки

Дочка бідняка
Українська народна казка Буковини

Були собі чоловік і жінка. Мали два сини. Поженилися вони, їден син був багатий, а другий дуже бідний. У багатого було багато худоби, а в бідного — нічого, лиш дитина в сім’ї народилася, дівчинка. Поніс бідний до багатого вечерю і попросив у брата маленької телички. А брат каже:

— Що ти будеш з таким малим телям робити? Воно ж таке негодяще. Я його лучче вижену в поле, най замерзне.

Бідний йому:

— Моя жінка має дівчинку, то їдна грудь буде дівчинці, а друга — теличці. Та й дочекаємся корови.

І багатий брат дав йому то теля. Приніс він його до додому, і жінка його годувала. Дівчинка росла не днями, а минутами. І теличка росла. Дочекалися вони з тої телички корови. І поніс бідний брат братові багатому молока.

— На тобі, братчику, молока від моєї корівки. Спасибі тобі за телятко.

А братова жінка й каже:

— Віддай корову, бо то наша.

— Не дам, — сказав бідняк, — бо я намучився, поки вигодував її. І жінка моя намучилася. Не дам, подавай мене в суд.

Подав його багач в суд. А судив пан. Призвав їх пан до себе і загадав загадки:

— Відгадайте, що саме ситіше, що саме веселіше і що саме солодше. Щоб ви завтра прийшли і мені це сказали. Котрий відгадає, того й буде корова.

Ідуть вони додому — той у свою сторону, а той у свою. Прийшов багач додому, а жінка питає:

— Що пан сказав?

— Сказав відгадати, що саме ситіше, що саме веселіше і саме солодше. Хто відгадає, тому й буде корова. Ти знаєш ці загадки відгадати?

— Знаю. Саме ситіше — то наш кабан, який уже п’ять років у кучі. Понад него ситішого нема. А саме веселіше — то як найкраще шмаття на себе вбрати. А саме солодше — то мед. Понад мед нема солодшого.

А бідний прийшов додому та й плаче. Його дівчинка питає:

— Чого ви, тату, плачете? А він каже:

— Як же мені не плакати, як у нас заберуть корову, бо я не знаю загадок відгадати.

— Не плачте, я відгадаю. Саме ситіше — то земля, бо нам вона всякі плоди дає. А саме веселіше — то весна, бо пташечки щебечуть і травичка зелененька. А самий солодший — сон.

Повставали рано брати і йдуть до пана.

— Відгадуйте загадки, — каже їм пан та й питає перше багача:

— Що саме ситіше?

— Кабан. Він п’ять років у мене в кучі годується.

— А що саме веселіше? — питає пан. А багач каже:

— Як я вберуся в найкраще шмаття і йду межи люди, тоді мені найвеселіше.

— А що саме солодше?

— Цукор солодкий, а понад мед нічого солодшого немає.

— Сідай, — каже пан. — Зараз буде другий відповідати. Що саме ситіше? — питає він бідного брата.

— Земля. Вона сама ситіша, бо дає нам всілякі плоди.

— А саме веселіше?

— Весна.

— А чого ж вона весела? Не стає їсти, не стає палива, не стає сіна худобу дозимувати.

А бідний каже:

— Весела, бо птащечка защебече, травичка зазеленіє.

— А що саме солодше?

— Солодкий сон, бо як я хочу спати, то давайте мені хоч цукерків, хоч цукру, хоч меду — нічого мені не треба, лиш спати.

— Добре, — каже пан. Вдарив його по плечу і каже: — Твоя корова.

Вийшли брати з панського двору і зачали битися. А пан побачив це та й закликає їх назад у свій кабінет.

— Чо’ ж ви б’єтеся? Багач каже:

— Най віддасть мені корову, бо то моя.

— Але ж я відгадав загадки, — каже бідний. А пан питає бідного:

— А звідки ти ці загадки знав? Як це ти так відгадав?

— А в мене є дівчинка, що враз з цею корівкою ссала. То вона мені й сказала.

Тоді багач щось поговорив з паном, і пан каже:

— Що, така хитра в тебе дівчинка?

— Я не знаю, чи хитра вона, чи не хитра. Але так вона мені сказала, то я й вам так сказав.

А пан йому:

— Най вона до мене завтра прийде й не прийде. І приїде й не приїде. І щоб принесла подарунок і не принесла. І щоб була гола й не гола, вбрана й не вбрана.

Бідний іде додому й плаче. Що ж робити? А багач зостався в пана і сказав йому, щоб, як буде дівчинка йти, спустили на неї пси.

— Чо’ ви, тату, плачете? — питає дівчина.

— Бо я не можу зробити то, що сказав пан, і не можу того зрозуміти. Пан сказав, щоб ти завтра до него прийшла й не прийшла. І щоб приїхала й не приїхала. І щоб була гола й не гола, вбрана й не вбрана. І принесла панови подарунок і не принесла.

Послухала дівчина, що сказав тато, пішла до свої тьоті і попросила кіточку. Та й поклала її в мішок. Одягає на себе сак, той, що рибу ловлять. Лови горобця. А тоді бере пса і йде до пана.

А пан уже виглядає її коло брами. І слуги тримають напоготові псів. А дівчина то пройде ступінь, то собакою проїде. Пан сміється. Слуги пустили псів, а вона кинула кіточку — і всі побігли за кіточкою.

— А що, прийшла ти до мене? — питає пан.

— Не прийшла.

— А ти гола?

— Ні, вбрана, — каже вона, бо на ній сак є.

— Ти приїхала?

— А ти подарунок мені привезла?

— Або привезла, або й не привезла. Нате вам подарунок.

Пан простягнув руку за подарунком, а вона подала горобця і розтулила руку — горобець полетів.

— Почекай, — сказав їй пан.

Почекала вона, а пан пішов у хату і виноси їй фляшку з діркою.

— Як ти така хитра, то на залатай мені цю фляшку. А вона йому:

— Виверніть її, то я залатаю, бо на лице ніхто нічого не латає. Пан думає: «Хитра. Як би я вженився на ній?» І знов посилає за її татом, а кухарю наказав, щоб зарубав і засмажив курку, і щоб зварив двадцять яєць.

— В тебе дуже хитра дочка. То най ця квочка висиди з цих яєць курчат.

Прийшов чоловік додому і плаче.

— Що робити? — каже дочці. — Курка засмажена, яйця варені, як же з них курчат висидіти?

— Тату, не журіться. Моліться богу й лягайте спати. Полягали спати, а рано курку з’їли. Та й каже дівчина татові:

— Ідіть до пана і скажіть, най вирубає ліс, повикорчовує пеньки, виоре і посіє просо, бо курчата на вечір їсти схотять.

Сказав чоловік то панові, а пан каже:

— Того я не годен зробити. Все! Я хочу на вашій дочці женитися. І поженилися вони. Пан судив людей, а жінка йому помагала, бо вона була хитріша за него. Поїхав пан до свого тата в гості, а їй перед тим сказав:

— Ти без мене нікого не суди, бо мені сором буде.

А в той день приїхали у село гончарі з горшками. Переночували в селі, а рано побачили коло свого воза маленьке лоша. І зачали гончарі межи собою сваритися, бо кожний казав, що лоша — його.

— Мої горшки мали лоша, — каже їден.

— Мій віз мав лоша, — каже другий.

— Нє, то моя кобила мала, — каже третій. Сваряться вони, а люди кажуть:

— Ідіть до пана, пан вас розсуди.

Прийшли вони, а пана нема дома. Жінка й каже:

— Ви дурні. Ти сідай на свої горшки, ти — на віз, а ти — на кобилу. До кого лоша піде, того й буде.

Той сів на горшки, а лоша на него й не дивиться. Другий сів на віз — то саме. А третій сів на кобилу, і лоша пішло за ним.

Приїхав пан і питає, чи нікого не було. А вона й каже, як розсудила гончарів.

— Ти нащо мене оганьбила?! — крикнув пан. — Іди собі, щоб я тебе більше ніколи не видів. Бери собі, що тобі миле, і забирайся.

А вона стала й подумала: «Що брати? Беру його самого». Пан заснув, а вона взяла його сонного на віз і везе до свого тата. Принесла до хати, кинула на лужко, і він пробудився.

— Де це я?

— Я тебе взяла з собою. Ти сказав, щоб я взяла, що мені миле та любе. А я подумала, що найбільше ти мені любий та милий. І взяла тебе.

Він устав, поцілував її та й каже:

— Ідем додому. Ніколи ми вже з тобою не розійдемося.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Ломачинці, Сокирянського району, Чернівецької області
24 березня 1979 року
Оповідач: Нагірняк Аксенія Василівна (1912)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.