Дочка мельника

Українська народна казка Закарпаття

В одному селі жив дуже багатий мельник. Жона його померла й осталися три синове та єдна дочка. Мельник кожного дня ходив у корчму. В єден прекрасний день сидить він у корчмі, і приходить до нього парадний леґінь. Він заплатив мельникови випити та, коли мельник дуже напився, той леґінь говорить йому:

— Слухайте, бачі, у вас є красна донька. Ви могли би її за мене заміж дати?

Мельникови леґінь полюбився, і сказав він йому:

— Добре, приходи ввечері. А леґінь відповідає:

— Я можу прийти, але тилько в дванадцять годин. Бо в мене дуже много роботи. Але як я прийду? До хижі я не можу зайти, поки не познайомлюся з дівчиною. Як я подуркаю в облак, виженіть її вон.

Тої самої ночі у дванадцять годин приходить много народу у млин молоти зерно. Донька то вчула, що народ прийшов. А няньо їй наказав:

— Ганько, іди пусти люди у млин.

Дівчина встала, найшла в відрови воду, умилася, а той самий леґінь зйойкав і пішов заметав колодами на лотоках воду.

Рано мельник устає, позирає на лотоки — вода не йде. Вийшов вон, позирає — колодами заметано, а на найвищій колоді сидить той самий леґінь. Мельник до нього підійшов, уклонився йому та каже:

— Чого ти заметав лотоки?

— Я тому заметав, що ти воду не сховав, коли Ганька виходила надвір.

— Но добре, — каже мельник, — я воду сховаю, тилько мені розкидай лотоки.

На другий вечір той самий народ прийшов молоти. В самі дванадцять годин мельник будить доньку:

— Ганько, устань, іди пусти народ до млина.

Ганька була дуже слухнява, устала, почала глядати воду. Але няньо відро з водою заховав. Вона найшла помиї та вмилася тими помиями. Той же самий леґінь зйойкав і заметав лотоки колодами аж до самої ріки.

А коли Ганька вийшла надвір, увиділа, ніякого народу не є. Вернулася до хижі і говорить няньови:

— Няньку, до млина ніякого народу не є.

Рано мельник устав — води на лотоках ані єдної цятки не є. Проходить до ярка — все колодами закидано. Іде він, іде, дивиться — на самім кінци на колоді сидить уже не той леґінь, а справжній чорт. Мельник говорить:

— Слухай, розмеч мені ярок, жеби вода пішла на млин, я сховаю всю воду.

І чорт йому розкидав і на другу ніч прийшов знов леґіньом. І в дванадцять годин дуже мало народу прийшло молоти. А мельник тото все знав, же чорт хоче женитися на його доньці. Ганька в той час твердо заснула та нич не чула. Няньо її розбудив і каже:

— Ганько, іди пусти народ до млина.

— Ей, няньку, вже два рази ходила-м, а там ніякого народу не було. То вам ся причуло.

Але в ту минуту, як вона то сказала, почула сильний крик людей. Устала, почала глядати воду. Мельник усю воду поховав, і ніяк вона не могла найти води. Тоді вона почала дуже плакати й наплакала много сліз, і тими сльозами вмилася. Чорт дуже заревів і пішов весь ярок закидав. Більше він до мельника не приходив.

Рано мельник устає, дивиться — ані цятки води не є. Тоді звертається він до Ганьки:

— Ганько, збирайся, підеме ярок розмітувати, бо якийсь чорт воду загатив.

Приходять вони до тої колоди, де сидів чорт, зав’язує отець доньці очі хустиною. Зв’язав їй руки та каже:

— Клади на оту ковбицю руки.

Коли вона поклала, отець сокирою руки їй відтяв. І її там лишив.

Вона, бідная, не могла нич і зробити. Очі зав’язані, руки обрубані та зв’язані. І пустилася дівчина іти лісами, їсти вона не могла. Зайшла у зруб, а там росла малина. І вона почала об’їдати, як коза, малину. Не виділа нич, тилько що запахла їй малина.

Кормилася тилько ягодами.

В єден красний день царський син іде на полювання. Заходить він у той самий зруб, позирає, там олениця об’їдає малини. Він прикинув пушку та хотів стріляти. Але подумав собі, що не потрафить, і підходить ближче. Підійшов на тридцять метрів, дивиться, а то дівчина об’їдає малини. Підходить до неї. У дівчини все шаття пірване. Дивиться царевич, у неї очі зав’язані. Руки зв’язані мотузом. Він знімає з себе бунду та її закриває. Розв’язує їй очі, розв’язує їй руки й говорить:

— Будеш, дівчино, моєю жоною.

Вона йому одказує:

— Як я можу бути вашою жоною, коли в мене немає рук? Мій нянько мені одрубав.

— Ти все-таки будеш моєю жоною. І її забрав до себе.

Як її мама умерла, в неї було три братове. Вона варила їсти. Мельник уночі приходив і просив доньки їсти. Але хлопці все вечерю його поїдали. Ганька говорила:

— Вечерю вашу поїли хлопці. А він говорить:

— А бодай би ся стали гавранами.

І в ту хвилину вони поставали гавранами та полетіли.

А в царського сина служила одна циганка. Тота циганка мала доньку. І вона хотіла, аби царський син женився на її доньці. Та в єден прекрасний час він дістає повістку йти до війська. У той час його жона Ганька була тяжка. І родила вона сина, який мав на чолі сонце. Циганка бере того сина та мече в море. А старший брат її, гавран, прилітає, хапле дитину й відлітає. Циганка вертається та кладе Ганьці псятко. І пише чоловікови, що «ваша жона народила псятко».

Він приходить дому, позирає — так є. Та думає він собі: «Що бог дає, то принимаєме». А жона знов тяжка. А він знов пішов до війська, родить вона другого сина. Той син мав на чолі місяць. Циганка бере того хлопчика й мече в море. А середущий брат-гавран прилітає та хапле хлопчика. І відлітає. Циганка вертається та кладе до жінки мачятко. І пише царському синови: «Ваша жона породила мачя». Царський син приходить дому та дивиться — так і є, жона мала мачя. А він нічого не робив, бо дуже любив її. Сказав:

— Що бог дає, то принимати.

Зостається його жона знов тяжка, а сам він пішов до війська.

Родить його жона третього хлопчика. Хлопчик мав на чолі звізду. Циганка бере того хлопчика й несе до моря. А самоменший брат-гавран прилітає та хлопчика забирає. Циганка вертається дому й кладе коло жінки царського сина мишенята. І пише у вояки: «Ваша жона не то, щоби діти родила, а родить мишенята. Звіренята родить.»

Царський син розгнівався, прийшов додому, повів циганці, щоби вона зв’язала тото все, що жона народила, у хустку і вигнала з тим

Ганьку геть із царства. Небога Ганька сильно зйойкала, нич йому не казала, забралася та пішла з тими звіренятами.

Коли вона підходила до моря, налетіли три гаврани, і в кожного — хлопчик. У одного на чолі сонце, у другого місяць, у третього звізда. Присіли вони до Ганьки та стали хлопцями.

— Дорога сестро, бери своїх синів. Циганка метала їх у море, а ми їх врятували.

Узяла вона хлопчиків своїх. А дітей треба покупати. Приходить вона до моря, взяла старшого хлопчика помити, намочила у воді свої обрубані руки, і їй виросли руки. Тоді вона гарно обмила всіх. А братове їй принесли шаттячко для хлопчиків. Обмила вона їх, оділа. І кажуть їй браття:

— Ходи, сестро, з нами.

Приходять вони в єден ліс. Там була хатина, в яку приходили на вадаску. Стали вони там жити. Браття ходять звірину ловлять, сестра їм їсти варить.

В єден прекрасний день царський син вибрався на вадаску. Та він заблудився й не міг ніяк вийти з того лісу. І коли його застала ніч, царевич дивиться з одної гори — на другій горі світло. І він іде до того світла. Приходить він під облак, позирає: у хижі така жінка, як його була. Але його була без рук, а ця з руками. Та він не мав де дітися й припросився на ніч.

Зварила вона вечерю, дає царевичеви їсти. І вона його впізнала. Прийшли додому брати та спиталися сестри:

— Хто то?

Сестра не повіла, же то її царевич. Повечеряли вони й лягли спати. Царевич не спить, цілу ніч думає, мучиться. І верг руку долу. А мама говорить:

— Янчу, іди підойми нянькови руку.

Коли хлопчик пішов до постелі, царевич притиснув руку. Хлопчик говорить:

— Мамко, я не годен нянькови підняти руку. Тоді каже вона до середущого:

— Васильку, іди поможи Янчови підняти нянькови руку. Василько став із Янчом піднімати, і не можуть ніяк підняти. Тоді мама каже найменшому синови:

— Юрцю, іди поможи підняти няньови руку.

А царевич сильно притис руку, і хлопчики не могли підняти. Тоді підходить мама допомочи хлопчикам підняти руку няньови. А він піднімається й обнімає жінку свою та хлопців. І говорить:

— Дорога ти моя жінко. Скажи мені, як усе то сталося.

І вона йому все розказала. Як циганка од неї брала хлопчиків і коло неї клала звірят, і як вона ізв’язала звірята й дала їй, щоби вона йшла світом.

— А мої брати мені хлопчиків принесли та сказали мені, як цигани метали їх у море.

Рано повставали, і царевич забрав усіх — свою жінку, хлопчиків і братів жінки — у свій царський двір. І приказав викликати циганку, накласти великий огень і кинути циганку та циганську дочку в той огень.

І так вони всі разом стали жити в тім царстві.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Туриця, Перечинського району, Закарпатської області
28 березня 1988 року
Оповідач: Коба Михайло Андрійович (1929 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також