Українські народні казки

Дроздобородько
Українська народна казка Бойківщини

Був один король. Мав доньку. І, знаєте, до доньки приходили всякі хлопці, сватати її. А вона кожному доганяла, кожному ґандж знайшла. Той нефайний, той горбатий, той ніс завеликий має, а той очі, той такий, той сякий — кожному найшла ґандж.

І прийшов один молодий король сватати її. А вона подивилася та й каже:

— Е-е-е, якийсь такий... та як Дроздобородько.

Почув він то і подумав: «Чекай, я тобі покажу Дроздобородька». А її тато як почув, що вона і тому доганяє, так до неї сказав:

— Ти вже не одному женихови ґандж ізнайшла. Кілько женихів ти мала, кожному ти ґандж знайшла, кожного висміяла. А тепер я тобі скажу: хто прийде в неділю найраніше, за того виходь заміж, який би він не був. Чи він буде багач, чи бідний, чи при короні — який би не був.

А той Дроздобородько прибрався на цигана. Встав у неділю ранесенько, приходить до того короля і просить милостині. Він найраніше прийшов, і король каже:

— Прийшов циган. Забирай, собі, що хочеш, і йди з тим циганом. Я свого слова не касую. Як сказав, так і буде. Ти над кожним глумилася, то йди. Що-сь вибрала, то маєш.

Рада-не-рада, забирає вона якісь там хустинки, бере своє вбрання і йде з тим циганом. Мандрує з циганом, ідуть вони через пасовисько, а там багато худоби пасеться. Вона питається цигана:

— Чиє то стадо худоби?

— Чиє? То, — каже, — короля Дроздобородька.

Вона собі подумала: «Йой, та той король мене сватав. Я за нього не хотіла йти, а тепер мушу йти за такого цигана». І далі йде з циганом. Ідуть вони, а в горах так багато коней пасеться. Вона питається:

— А чиїх то стільки коней?

— Та чиїх! Короля Дроздобородька.

Вона думає: «Що я наробила! Чому я не пішла за того короля заміж?» Та й іде за циганом далі. Ідуть вони, а там великі лани пшениці. І багато людей роблять коло тої пшениці. Вона й питається:

— Чиє то поле з такою пшеницею?

— Та чиє! Короля Дроздобородька.

Не має вона вже що казати. Ідуть вони далі, дивляться, палаци величезні. І всілякі дерева ростуть коло них.

— А чиї то, — питається, — такі палаци?

— Чиї! Короля Дроздобородька.

І вона розплакалася. «Чого я така дурна була?! Та не ліпше мені було в тих палацах жити, як із циганом у якійсь колибі?» Йдуть вони та й ідуть. І натомилася вже вона. Питається:

— Далеко ще до того місця, де ти жиєш?

— Та ні, недалеко.

Привів він її під колибу. Стіни попідпирані, одне вікно.

— Отут, — каже, — мій дім. Я тут живу, і ти тут будеш жити. Запровадив він її в ту хату. Дивиться вона — нічого нема. Якісь дві дошки збиті, трохи соломи.

— Тут будемо, — каже, — спати. Ось бачиш, у нас є стіл і скриня. Вона на то подивилася та й розплакалася.

— Що я зробила! Чого я така дурна була?! Та не ліпше було піти за того короля Дроздобородька? Але що зробиш, уже пропало.

А циган говорить:

— Ну що ж, треба вже тобі братися до якоїсь роботи.

— Та що я? Я не вмію нічого робити.

— Ну а як же жити? Ти будеш робити якусь роботу, а я піду десь заворожу, десь вижебраю, та й будем жити.

Дав він їй веретено й прядиво та й каже:

— Бери тото і будеш прясти нитку.

Вона взяла, крутить то, крутить, але пальці її делікатні, кров тече. Він собі пішов, а вона коло того всього учиться. Раз попустить грубо, раз тонко, раз урветься. Вона коло того сидить та й плаче. Увечір він приходить.

— Ну, спряла?

— Та що...

— Ой, — каже, — яка ти нездала! До чого ти потрібна? Робити не вмієш. Як з тобою жити? Я, — каже, — вижебрав кавалок хліба, хоть і сухого та нездалого. Бери гризи.

Гризе вона той хліб і нич не каже...

На другий день каже він їй знов щось робити.

— Знаєш що? Може, будеш торгувати? Я тобі постараю горшків, мисок глиняних. Підеш на базар і будеш продавати.

Він їй то все постачав, і сидить вона коло того на базарі цілий день. Та нема з того нічого. Питає він увечір:

— Чи продала?

— Та ні.

— А де ти сіла?

— Та там...

— Яка ти дурна, — каже, — не розумієш, де сісти. І як з тобою жити!

— Та я сиділа в кутику, на краю сиділа.

— Та хто ж так сидить? На краю? Там треба сісти, де людей більше. Та й так до неї гостро.

На третій день пішла вона на базар і розложила ті горшки посеред базару. Сидить вона, а тут над’їхав на коні якийсь п’яний воєнний. І просто на її горшки їде. Заїхав та ще й коня розвернув, усе покришив. Та й пропали горшки. А ввечір циган прийшов та й каже:

— Яка ти нездала! Робити — ні, торгувати — ні. Ну що ж ми будем робити? До чого ти здатна? Ну, — каже, — чекай, піду я до царя. В нього син жениться. Може, би тебе там за кухарку взяли? Та будеш там начиння мити, воду носити — таке-о. Та й там тобі якусь плату дадуть.

— Та я такого ніколи не робила.

— Не робила, а тепер будеш робити. Та й каже він кухаркам:

— Ви кажіть їй чи води принести, чи начиння помити — отаку чорну роботу робити.

Вона собі думає: «Якби мої родичі увиділи, що я в такім становищі, вони би зараз повмирали з жалю». На четвертий день він їй каже:

— Знов там треба помічника. Я договорився, що ти будеш там. Йди, але зроби так, щоб і для мене щось принесла.

— Та що я...

— Возьми з собою такий жбаночок і там набери щось такого рідкого для мене. Наллєш собі, прив’яжеш, спереду фартушком закриєш та й додому принесеш.

Вона вже помагає в тій кухни. Поробила день та й треба вже додому йти. Вона взяла той жбаночок, налляла страви. А тут починається весілля, з’їжджаються гості, музика грає. А де ж молода?

— Зараз, — кажуть, — буде й молода. Приїде зараз і молода.

І вже запросив він її родичів, а вона нічого не знає. Починається весілля, а молодий каже:

— Зараз моя молода приїде, а я хочу собі з кухарками погуляти. І першу бере її. Він знає, що там у жбанку є рідина, бере її за руку гуляти. Вона проситься, каже, що не вміє танцювати. А він бере її, музики грають, він її крутить. А там уся юшка виливається. Все в неї спереду вже мокре. Гості сміються. А вона з того встиду мало не вмре.

Погуляв він, погуляв з нею, а тоді бере за руку і веде до покою. Виймає всякі сукні.

— Знімай ті свої лахи і вбирайся в це. Вона вбралася, а він каже:

— Видиш? Я є той самий, що до тебе приходив свататися, а ти мене висміяла, казала, що я Дроздобородько. І я той, що горщики тобі на базарі поламав. І я циган, твій чоловік. А тепер усе те минуло, і будем починати весілля.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Красне, Турківського району, Львівської області
14 листопада 1989 року
Оповідач: Малетич Ярослав Романович (1903)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.