Дружні звірі
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили собі дід з бабою. В хліві у них було добряче господарство. А найбільше дідусь чекав доки виросте свинка. І ось свинка вже поспіла, та якраз під свято. Каже дід бабі:

— Давай, бабо, добряче посвяткуємо, Новий же рік, то давай заріжемо свинку.

Баба згодилася.

— Давай, ох і смачно буде!

Нагострив дід ножі, та й полягали спати. А свиня підслухала, що їй лихо буде й каже друзям-тваринам:

— Друзі! Я в небезпеці! Допоможіть!

Прокидається дід раненько, до хліва, а там пусто, в хліві нікого: ні свині, ні барана, ні півня, ні бичка!

— Ой лишенько! — заволала баба. — Це ж вони повтікали. Що ж ти діду наробив? Це ж вони, мабуть, злякалися, та й повтікали до лісу. Що ж будемо робити?

— А що тут робити, якщо вони такі дружні та кмітливі. Обійдемося й без м’яса, нам не звикати.

Так дружні звірі врятували свиню.

Дружні звірі
Українська народна казка Чернігівщини

В одного злого хазяїна був віл. Він був вельми роботящий, але хазяїн це не цінував. Вола тримали у холодному хліві, давали погану їжу. Віл довго терпів, та коли наступила зима люта, холод, він не витримав і вирішив піти від хазяїна.

Ішов віл, ішов і зустрів барана.

— Куди йдеш? — питає віл.

— Від зими холодної тікаю, літа красного шукаю.

— Ходімо зі мною, веселіше буде.

От пішли вони вдвох. Ідуть, ідуть, а назустріч їм свиня хрюкає.

— Куди йдеш? — запитав віл.

— Від зими холодної тікаю, літа красного шукаю.

— Ходімо з нами, веселіше буде.

Погодилася свиня, пішли вони разом. Ідуть, а назустріч півень. Вони його з собою забрали. А потім і гусака. От пішли вп’ятьох. Каже віл своїм друзям:

— Давайте, хату шукати, щоб було де погрітися, а то морози великі.

— Мені не треба хати, у мене кожух теплий, — каже баран.

— І я морозу не боюся, я у землю зариюся, — каже свиня.

— А нас пух гріє, — кажуть гусак і півень.

Прийшлося волові самому шукати. Ходив, бродив, аж дивиться: хата стоїть та й стіг сіна біля неї. Заліз він у хату, а там нема нікого. От поселився віл у хатці і живе собі в теплі.

Чує вранці, що хтось у двері стукає. Відкрив, а там баран. Замерз, аж трясеться.

— Пусти погрітися, — каже.

— Ти ж казав, що в тебе шуба тепла. Не пущу!

— Якщо не пустиш, я рогами колоду в стіні виверну.

Подумав віл і пустив барана. Тут чує, свиня прибігла.

— Пусти погрітися! — кричить.

— Ти ж казала, що у землю зариєшся. Не пущу!

— Ах, не пустиш? Тоді я твою хату підрию!

Шкода стало волові хати, пустив і свиню. Пройшов час, плентаються і гусак з півнем.

— Пусти погрітися, — кажуть.

— Ви ж казали, що вас пух гріє. Не пущу!

— Якщо не пустиш, я увесь мох в стінах хати повищипую, — каже гусак.

— А я всю стелю наверху ногами згребу, — каже півень.

Що робити? Мусив і цих пустити. Стали вони жити всі разом.

Якось бігла повз хату лисиця, чує — півень співає. Пішла вона до ведмедя та до вовка і каже:

— Знайшла я нам хороший обід.

А віл подивився у вікно, побачив, що звірі йдуть до хати. Всі перелякалися, а віл каже:

— Не бійтеся, ми їх проженемо. Адже тепер ми всі разом і один за одного постоїмо.

Так і повиганяли усіх, а самі стали жити-поживати да горя не знати.