Українські народні казки

Дубовий Іванко
Українська народна казка Закарпаття

Жив чоловік коло дубової хащі. Туди ходили лісники. І говорили, що в того чоловіка невірна жінка, що вона погано поводиться. А він каже так:

— Як моя жона буде така, як вони говорять, то я її вб’ю.

Прийшов час, і пішла тота жінка в дубля. І довго її не було, і в тім дублю вродився в неї хлопчик Іванко. Взяла вона свячену воду й зробила йому ім’я. І поклала йому хрестик на шию. І написала й поклала йому цидулочку, що він є Дубовий Іванко. І заплакала, і поплекала його, і поклала спати під дуба. А сама пішла плачучи додому.

А дитина спала, доки спала. І мами в неї немає, і нічого в неї не є. А там недалеко медведиця мала мале медвідча. І вчула вона, що там щось є. Прийшла туди, перевертає — дитина. І дала медведиця одну цицьочку свому медвідчаті, а другу йому. І плекала хлопчика. І виплекала. А як підріс, зробила для нього одіж із кожі, сякоє-такоє. І був він як медведик. І хлопець росте, і медвідча росте. І вни ся бавлять двоє. А медведиця каже їм бучки микати. Учить їх. А більше в них роботи не є.

І як виріс хлопець великий, вони розійшлися, і він прийшов у довгані додому, в своє село. І не знав він, що додому прийшов. Та й був він як німий, говорити не міг. А мама звідає:

— А відки ти, що ти за єден?

А він нич не каже. Подивилася мати на знаки на його тілі, а то він, син її. Виріс, не пропав.

Та якось помаленьку він і говорити навчився, і дуже він був сильний. Раз пішов собі в хащу, вимик читавого бучка й приніс до хати. Вийшов вон отець.

— А хто це приніс? — звідає він Іванка.

— Я, — каже ’му, — я.

А отець не вірив. А Іванко як ухопив того бучка, та як ударив ним, та як підняв його корінням горі! А отець напудився й пішов, і ніхто не знав, де він дівся.

А Іванко ще підріс. Він уже міг вимикнути всяке дерево, і глядить він собі цімбору. І найшов собі такого цімбору, що дерево гнув. Звався він Гнидерево. Вже їх є два. Найшли й третього цімбору. Звався він Сучикамінь. Бо камінь сукав. Уже їх є три. І йдуть всі три до царя.

А що нового в царя? Було в нього три доньки, а шаркани їх забрали. Шестиголовий, дванадцятиголовий та вісімнадцятиголовий — три шаркани. І треба найти царські дівки, три цімбори — дубовий Іванко, Гнидерево й Сучикамінь — прийшли до царя та кажуть:

— Ми будем іти ваші доньки глядати.

Цар їм дав барана, би зварили собі м’яса на обід, і пішли вони. Довго йшли, зайшли в ліс і знайшли в лісі хату.

— Тут ми будемо жити.

Зарізали барана, Сучикамінь варить їсти, а тоти два пішли глядати шарканів. Де тоти шаркани пішли?

Варить Сучикамінь, і прийшла до нього баба:

— Йой, любчику, будь добрий, пересади мене через цисю колоду. Пішов пересадив. Та й пересадив через другу. А баба прийшла та й: «Ве-ве-ве-ве».

— А що, бабо?

— Іззябла. А шо, шинку, вариш?

— М’ясо.

— Ти даш мені?

— А нас на то три.

А баба взяла з вогню той котел і висипала йому то на келюх. Спарила келюх і пішла.

Прийшли тоти цімбори, а то не варене. Ова! Та й той не каже нич. На другий день варить Гнидерево. І тому так само було, висипала йому тота баба гаряче на келюх. На третій день остався варити Іванко. Приставив варити, а туй іде баба:

— Будь добрий, шинку, перешади мене через цисю колоду. Він пішов пересадив.

— Перешади через другу.

— Лізь сама, — відповів Іванко. Перелізла баба.

— А шо вариш?

— Тото й тото.

— А даш мені?

— Ні. Я не для тебе варю.

А баба хотіла й з ним вчинити, як з тими двома. Айбо коли баба хапала кітлик, він бабу за ріжки, розколов бучка й бабі в ту розколину голову! Прийшли тоти два.

— Ану, хлопці, покажіть свої келюхи. Перевірив.

— А-а-а, то ви такі? Ви чому не казали мені, що вам баба попарила черева?

А баба просить:

— Хлопчики, хлопчики, пустіть ня живу. Я знаю, що ви глядаєте, і я вас поведу, де оті шаркани.

Іванко взяв бабу за ріжки, веде. Прийшли, а там така діра велика. А там долі, у присподні, тунель і файно, світло там. Попід то ходити мож. Та й що робити? Як там іти? Відпустили вони бабу й зробили таку велику колиску. Поставили козли, накрутили мотузи.

— Хто йде долі? — звідає Іванко. Ні єден не хоче йти. Іванко каже:

— Я йду.

І побожив він їх: би вони не лишили його там і не пішли, доки він не вийде.

І спустили вони його на ровінь. І потряс Іванко мотузом, що вже він долі. І прийшов він туди, де старша дівочка царська. Її вкрала шістьголова шаркань.

— Йо-о-ой, як ви, чоловічку, сюди прийшли? Зараз прийде шаркань та й з’їсть вас.

— Я на то й прийшов, щоб зустріти шаркань. Приходить шаркань.

— Будеме боротися?

— Будеме.

— Дай нам вина такого а такого, — каже шаркань до царської доньки.

А там було вино в бочках май сильне та май слабе. І як шаркань з ким билася, то вона все давала шаркані май сильного вина, а противнику шаркані май слабого. А тепер вона дала май сильного Іванкови, і переборов він шаркань, відрубав їй голови. Все! І з кожної голови язика відтяв. І собі забрав.

Іде він далі, глядає, де є середуща царська донька. І найшов він її, і зробив то саме, стратив шаркань дванадцятиголову. А тоді знайшов вісімнадцятиголового шаркана й того стратив. Ледве стратив. Но а тепер що? Веде він їх усіх трьох геть, додому. Прийшли на ту гору, де їм треба виходити вон. Хто йде перший? І пішли дівки горі: перша, за нею друга, а за нею третя. Ті два підоймили їх. А потому має він іти. А він узяв такого каменя тяжкого, як він сам, і поставив у тоту колиску. Чи витягнуть вони? І потягнули вони, а то серед діри урвалося і впав камінь. І ті з царськими доньками пішли собі. Як тепер відти вийти?

Іванко сидить та плаче. І туй раз огняний дощ! А потя, таке величке, прилетіло до нього, і він його під петечок спрятав. А як вогняний дощ перестав, він пустив його, і потя побігло. Бігло й найшло матір.

— А де ти було? Усі діти в мене горять, а ти осталося.

— Туй є чоловічок. Він мене прикрив. А сам не може відти вийти.

— Де? Ану покажи його!

Прийшло тото потя великоє, мати того меншого потяти.

— Що ти хоч за то, що моє дитя вирятував?

— Я нич не хочу од вас, лиш аби-сте витягнули мене горі.

— Паруй дванадцять бочок м’яса й дванадцять бочок води. І сядеш з ними на мене, і я тя повезу. Як буде синя гаря бити в мене з рота, кидай мені в рот м’ясо, а як буде черлена гаря бити, давай воду.

Напарував він м’яса й води, і полетіли вони. Сидить він на тому потяті та то м’ясо мече йому в рот, то воду дає. Вже підходять під верх, треба м’яса, а не є. А він відтяв собі литку й вер потяті в писок, і вилетіли вони.

— А відки ти напослідку такоє доброє м’ясо взяв? Він сказав, що відтяв собі литку.

— Коби я була знала, що ти такий добрий на смак, я би була тебе відти не попровадила.

І вона харкнула, та литка вилетіла з неї й приросла там, де треба, на нозі.

А тоти царські дівки йому й свої жеболовки дали, як він їх визволив. А тепер приходить до того царя, що його доньки визволив. І такий він цуравий. А тоти два його цімбори, тоти хлопці, такі вже графове.

А він, такий цуравий, буде в царя двір замітати. А його дівочка, тота менша, плаче. Приходить вона до нього, а Іванко каже:

— Не плачте, а слухайте, що я буду казати. То я вас визволив, а не вони. Ви мене спізнаєте?

А дівочка побігла д’вітцю.

— Няню, туй той чоловік, що нас визволив!

Перевірили — вшитко правда. Іванко визволив, а не вони. І виметав їх цар, а все царівство передав йому, і було в них мирне та веселе життя.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Вучкове, Міжгірського району, Закарпатської області
31 липня 2002 року
Оповідач: Юрик Дмитро Іванович (1911 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.