Українські народні казки

Дудочка та кошик

Українська народна казка Чернігівщини

Достигла в лісі суниця. Взяв тато відерце, мама лукошко, Женя взяла кошик, а малому Павлику дали чашку.

Прийшли вони в ліс і давай ягоди збирати. Знайшла мама для Жені гарну галявинку і каже:

— Ось тобі, доню, гарна місцина. Тут он як ягід багато. Ходи та збирай.

От Женя й заходилася шукати. Та шукала, шукала, нічого не знайшла, з тим і вернулася. Дивиться, а в усіх є суниці. У тата піввідерця, у мами — півлукошка, навіть у маленького Павла в чашці ягоди.

— Мамо, мамо, а чого в усіх є ягоди, а в мене нема?

— А ти гарно дивилася?

— Так, тільки на галявині жодної ягоди нема.

— А під листя ти заглядала?

— Ні. Он Павло теж не заглядає.

— Тому, що він сам ще зростом з суницю, а ти заглядай.

А тато й каже:

— Ягоди ж бо хитрі. Вони завжди ховаються. Дивись, як я шукаю.

Тато присів, заглянув під листя та й почав ягоди шукати і примовляти:

— Одну ягоду беру, на другу дивлюся, третю помічаю, а четверта мерехтить.

— Добре, татку і я так робитиму, — сказала Женя.

Пішла вона на галявину, присіла і заглядає під листя. А там ягід видимо-невидимо, очі розбігаються. Давай дівчина ягоди рвати, в кошик кидати та приказувати:

— Одну ягоду беру, на другу дивлюся, третю помічаю, а четверта мерехтить.

Та скоро Жені набридло так сидіти. «Досить з мене, — подумала собі, — в кошику напевно вже багато ягід». Подивилася, а там всього чотири ягоди. Знову присідає та й приказує:

— Одну ягоду беру, на другу дивлюся, третю помічаю, а четверта мерехтить.

Заглянула в кошик, а там вісім ягід. «Ну, — думає, — так мені збирати не подобається. Краще піду я пошукаю другу галявину».

Пішла Женя шукати місце, де ягоди не ховаються, а самі майорять і в кошик просяться. Ходила, ходила, нічого не знайшла і сіла на пеньок відпочити. Сидить і їсть ті ягоди, які назбирала. Заглянула в кошик, а там пусто. Думає собі: «От якби допоміг мені хтось!». Тільки подумала, як мох заворушився, мурава розвернулася, а з-під пенька виліз невеликий дідусь. Біла одежина, сива борода, капелюх оксамитовий, а поперек нього суха травинка.

— Здрастуй, дівчино! — мовить він.

— Здрастуй, дядьку!

— Я не дядько, я дідусь. Аль не вгадала? Я старик-боровик, корінний лісовик, головний над грибами та ягодами. Чого ниєш? Образив хтось тебе?

— Та ягоди мене образили.

— Як?! Вони ж у мене тихі та сумирні!

— Не хочуть на очі показуватися, під листя ховаються. Нахилятися до них треба. Поки набереш повний кошик, чого доброго, утомитися можна.

Погладив лісовик свою бороду, усміхнувся та й каже:

— Це дрібниці. У мене є дудочка-чарівниця. Як тільки заграє, так ягоди з-під листя і вилазять.

Витяг він дудочку і каже:

— Грай, дудочко!

А ягоди так і вилазять звідусіль.

— Перестань, дудочко!

Дудочка перестала грати, а ягоди заховалися.

— Подаруй її мені, дідусю! — попросила Женя.

— Подарувати не можу, а от обміняти можу. Я тобі дудочку, а ти мені кошик. Дуже вже він гарний у тебе.

— Добре, — зраділа дівчина.

Помінялися вони, прибігла Женя на галявину та й каже:

— Грай, дудочко!

Дудочка заграла, а всі листочки повернулися. Зразу визирнули ще зелені цікаві ягідки, а далі старші. А за ними зовсім спілі. Скоро вся галявина була в суницях.

— Грай, дудочко, швидше! — закричала Женя.

Ягід з’явилося стільки, що листя за ними не видно. Але Женя не стихала.

— Грай, грай, ще швидше!

Ліс переповнився чудовою музикою. Бджоли перестали гудіти, метелик закрив крила на квітці, пташки виглянули з гнізд, гриби піднялися навшпиньки, навіть стара бабка завмерла в повітрі.

«Отепер можна й збирати», — подумала Женя. Потягнулася до найкрасивішої ягоди, та згадала, що залишила свій кошик лісовику. Нема куди ягоди збирати.

— Замовкни, погана дудка! — крикнула сердито.

Побігла до дідуся-боровика та й каже:

— Діду, віддай мені кошика!

— Добре, та ти віддай мені дудку.

Помінялися. Знову побігла Женя на галявину, а там лиш листя, жодної ягоди не видно. Побігла вона до дідуся по дудочку.

— Дідусю, віддай мені дудочку!

— Добре, та ти віддай мені кошик!

— Не дам. Мені ягоди збирати нікуди.

— Тоді і я дудку не дам.

— Ну, як же я буду без дудки ягоди збирати, коли вони всі під листям сидять?

— Ач, яка хитра! І кошик, і дудочку їй подавай. Обійдешся без дудочки.

— Не обійдусь!

— А як же другі обходяться?

— Другі до самої землі нагинаються, одну ягоду беруть, на другу дивляться, третю помічають, а четверта мерехтить. А я так не можу, стомлююся.

— Ах так! — розсердився дідусь. — То ти ще й лінива! Іди звідси, не буде тобі дудочки!

Топнув ногою і зник. Глянула Женя на порожній кошик і згадала, що її чекають. Побігла на галявину, присіла, заглянула під листя. Одну ягоду бере, на другу дивиться, третю помічає, а четверта мерехтить. Скоро набрала повний кошик. Прибігла до тата з мамою та й хвалиться.

— Молодець! — похвалив тато. — Утомилася?

— Ні, мені кошик допомагав.

Пішли вони додому. Тато з повним відерцем, мама з повним лукошком, Женя з повним кошиком, а Павлик з повною чашкою.

А про дудочку Женя нікому не сказала.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

217 (4441). Дудочка та кошик. СУС —. Записала Кушніренко Людмила (11 клас) 2008 року. Федорченко Віра Дмитрівна (1930). Чернігівська область, Менський район, Ліски