Українські народні казки

Діамантові сльози

Українська народна казка Полтавщини

В далекому тридев’ятому царстві, в далекому господарстві жив злий змій. Кожного року він вимагав від селян сплачувати йому данину. Кожен платив по-різному: хто віддавав свої пожитки, а хто дітей. Але на той час не знайшлося такого сміливця, який би мав силу здолати те зло, і люди змушені були все це терпіти.

І от одного разу прийшла черга ще однієї сім’ї сплачувати подать змієві. Батьки були у розпачі, адже були такими бідними, що часом не могли навіть себе прогодувати. Та мали вони у сім’ї єдиного сина, який був завжди добрим, співчутливим, турботливим. Але не захотіли його віддавати, адже не уявляли свого життя без нього. Та коли ця чутка дійшла до злого змія, він дуже розгнівався, бо ще не траплялися на його шляху такі сміливці, які б відмовили йому у сплаті податі, і сказав:

— Я проклинаю матір цього хлопця. Відтепер вона не матиме більше сліз, а на заміну ним з її очей будуть падати діаманти!

Так і сталося. Згодом, кожного разу, коли мати була у розпачі і давала волю сльозам, то натомість з її очей котилися діаманти. Це диво побачив її син і відтоді дуже змінився, став повною протилежністю тому, яким був раніше. Тепер він взагалі не приділяв увагу своїй матері, став черствим та грубим з нею і постійно змушував її плакати. Мати дивувалася із несподіваних змін і плакала від розпачу, а син тим часом жадібно збирав діаманти.

Так тривало кілька років. Хлопець став ще жадібнішим, ще черствішим, ще гірше було ставлення стало до матері. Але вона все одно любила його, дбала про нього, хоча нічого взамін від нього не отримувала. Згодом син назбирав стільки коштовних каменів, що вони перестали вміщатися в їх убогій хатині і вирішив збудувати собі палац. На будівництво пішло кілька місяців, але палац вийшов на диво розкішним: стіни були оздоблені коштовним камінням, підлога була покрита дорогими заморськими килимами, а кімнат було понад тисячу. Поряд з цим, хлопець не забув і про свою стареньку на той час матір.

Для неї він у своєму розкішному палаці збудував маленьку кімнатку-темницю, яка була без вікон. Туди він і поселив свою бідну, нещасну матусю. Кожного дня він навідувався до неї, відносив їй їжу, а натомість забирав коштовні камені яких з кожним днем все було більше і більше.

Так пройшло кілька років, син одружився і у нього народився син, якого він дуже любив і не міг уявити без нього свого життя. Хлопчик підростав і був напрочуд розумним, добрим, скромним. Дізналася про це і його бабуся, яка була заперта у своїй темниці, та ще дужче заплакала від того, що не має можливості потішитися своїм внуком, приголубити його, попестити, але десь далеко в душі мріяла і вірила про зустріч з ним.

І диво сталося. Одного разу, хлопчик помітив, що батько постійно навідується у темницю, але нікого туди не пускає і ключі завжди тримає при собі, і вирішив будь-якою ціною дізнатися таємницю, що схована за стальними дверима і велетенським замком.

Так і сталося.

Одного дня, коли батько відпочивав у своїх пишних палатах, хлопчина проник туди і викрав ключі від тієї кімнати, яка була покрита великою таємницею і куди постійно заманювала його дитяча цікавість. Хлопчина швиденько відімкнув двері і заціпенів від здивування. Там він побачив стареньку, сивочолу бабусю, яка сиділа у куточку і гірко ридала, а навколо неї лежали діаманти.

Хлопчина відразу кинувся до неї, міцно обійняв, та почав заспокоювати її після чого й дізнався ту страшну таємницю, яка вже багато років не давала йому спокою. Та тут трапилось ось що.

До кімнати нагодився батько, який помітив зникнення ключів, і завмер від подиву і несподіванки. Він викрикнув:

— Що ти тут робиш? Ану, геть звідси!

Та хлопчина міцно обійнявши бабусю, відповів:

— Тепер я теж тут буду жити з нею і не дозволю тобі знущатися над нею.

Слова сина дуже вразили батька і він отямився від чарів, які діяли на нього всі ці роки і зрозумів свою величезну вину.

Син упав на коліна перед своєю матусею, гірко плакав і просив у неї вибачення, цілуючи та обіймаючи її. І мама на радощах почала посміхатися, її очі засвітилися, і вона обняла його і все пробачила.

З того часу вони покинули свій пишний палац, а собі збудували невеликий будинок, куди переїхали всією дружньою родиною. Відтоді син ніколи не ображав матір, ніколи не давав їй сумувати і ніколи не доводив свою матусю до сліз. Вони стали найщасливішою сім’єю. А лихий Змій дізнавшись про це десь безслідно зник. Він зрозумів, що його чари безсилі проти любові, радості та щастя. І всі його полонені повернулися знову до своїх домівок де жили у мирі та злагоді.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

171 (7079). Діамантові сльози. СУС-. Записала Чуб Діана Юрівна 2009 року.
Оповідач: Бойко Лідія Мусіївна, Синялівщина, Чорнухівський район, Полтавська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.