Українські народні казки

Дівко, вийди з хати

Українська народна казка Гуцульщини

Жила в одній хаті баба, і була в неї дівчина. Жили вони бідно, дівчина була не дуже файна. А то були м’ясниці *, та й ходили хлопці в старости. Того вечора чути, ходять сватають дівок підряд. А тут не приходить, тілько проходять попри хату. Ввечір мама сиділа на печі, а дівчина пряде куделю та й говорить:

— Мамо, чого то скрізь ходять хлопці в старости, а до нас би не прийшов ніякий дідько?

Та й на тім бесіда закінчилася. А на другий вечір мама знов полізла на піч, а дівчина сіла прясти. І приходить до них невеличкий хлопець. Прийшов і поковтав * по-паноцьки. Зайшов, сів. Дівчина пряде, та все пустить веретено. А той хлопець махом здоймає веретено і подає їй в руки. Та й далі тихо сидить. Дівчина питає в него:

— Як вам ім’я?

Він не каже. Говорить всяке, а ім’я не каже:

— А з котрого ви села?

Він не розказує, з котрого села. Вона далі всяке в него питає, він щось-то розказує, по слову говорить, а на її питання не відповідає. На другий вечір знов так — спізна приходить той хлопець. Як вона пустить веретено, він махом схоплює його і подає їй. Та й далі вона питає:

— Відки ви? Як вам ім’я? А він не каже їй.

На третій день дівчина спудилася та й каже мамі:

— Це щось неясне. Я йду до ворожки. Це якесь нефайне. Прийшла до ворожки та й каже:

— Що це є, що вже два вечори приходить до нас якийсь парубок? Невідомий, невеличкий і ковтає ногами. Я питаюся, як його ім’я, з котрого він села — нічого би не випитався в него. Я такого хлопця ніде не виділа.

— А ти що говорила перед тим увечері?

— Та й, — каже, — говорила, що дівчат сватають, до ґаздів старости приходять, а до нас не прийшов би ніякий дідько.

— Ну, — каже, — все. Неважне це діло. Іди додому. Якщо прийде вечером, то пускай навмисно веретено попід ноги і здоймай його сама. І мацай його ноги. Як будуть у него ноги кінські, то це чорт, а як людські, то таки якийсь хлопець.

На третій вечір він знов прийшов. Вона пряде, пускає веретено і махом мацає його ноги. Помацала, а ноги кінські. Вона спудилася та й зачала говорити до него остріше:

— Чого ви тут приходите? І чого не кажете, як вам ім’я і з котрого ви села? Яка у вас претензія до нас, як ви не признаєтеся, хто ви такий?

Він осердився, не говорить нічого. Уздрів: вона потямила, що він чорт.

А ворожка казала: «Прийдеш та й повідомиш, як то буде». І рано вона знов до тої ворожки пішла. Та й каже:

— Я пускала веретено і намацала кінські ноги. Ворожка каже:

— Все ясно. Це є чорт. Бери тоти пряшники, що ти спряла від того вечора, як це зачалося, і аби тими пряшниками, тими першими, обснувала хату три нитці навколо. І він не переступить ті три нитці, що ти ними обснуєш хату. А все інше переступить, навіть пліт дротяний до самого неба.

І обснувала вона на другий вечір хату, як сказала ворожка. А він приходить знов. Лиш дійшов до тих ниток та й каже:

— Гов, дівко, пусти в хату! А вона каже:

— Не пущу.

— Ще раз тобі повторюю, третій раз говорити не буду. Пусти в хату. Як не пустиш, то вмре тобі назавтра мама.

Вона його в хату таки не пускала. Та й до рана таки мама вмерла. Мама вмерла, зробили похорон, все попорядкували — уже все. А він ввечір знов приходить. Приходить та й каже:

— Дівко, пусти в хату!

— Ні, — каже, — не пущу таки.

— Далі тобі повторюю: пусти в хату. Бо я третій раз говорити не буду.

— Ні, не пущу таки.

— Пусти, бо, — каже, — вмреш назавтра.

— Байка.

Та й пішов собі. А дівчина рано таки вмерла. Зробили похорон, комашню *. А пліт з тих ниток стоїть. Та й понесли ті пряшники до гробу і тими нитками гріб заснували. Щоби чорт не міг дійти до гробу.

Відтак на тім гробі виросла косичка *. Дуже файна, квітуча. А оден шофер не раз їхав тою дорогою та й ту косичку замітив. Так файно світить вона. Шофер мав гадку, що то буде лиш одного вечора так світити або два-три вечори. Але кілько вечорів він їхав — все світила косичка. Він собі подумав: «Я мушу стати і ту косичку зірвати. Вона буде стояти в мене на столі і світити в хаті». Та й став машиною, та й пішов, та й косичку зірвав. Приніс додому та й поклав собі на столі в горщику. Та й то стояло.

Та й до того часу ніхто шоферови нічого не кивав * на столі. А відтоді став хтось з’їдати йому їду на столі. Принесе він додому щось їсти, попоїсть, а решту лишить. Ляже спати, а рано встає — тої їди вже нема. Рано принесе собі шофер їди, а решту лишає. Та й дивиться, як то він лишає на столі. Чи то щось киватиме, чи ні? Приходить він увечір, а то щось кивало, щось їло! Агій, що це таке є? Чи хтось ключ підібрав та ходить у його хату їсти, чи якась змія виплодилася в хаті? Що то може бути? Йому стало від того пудно *.

Думає він: «Ляжу ввечір та й не буду спати. Маю голову накрити і хитро дивитися. Хто прийде їсти?» І так він і зробив: ляг, але не спить. Дивиться на стіл. Що то буде?

А з тої косички зробилася дівчина та сіла за стіл і їсть. Така файна, що аж сіяє. Бере вона того, того та й їсть. А він розкрився та й каже:

— Оп, я вижу тебе, тепер ти не втечеш! Вона каже:

— Нічого, що не втечу. Хоть не втечу, а твоя й так не буду.

— Ей будеш.

— Нє, не буду.

Та й зачала вона розказувати, як то зайшло та й як то є. Та й як вона вмерла. Якби ступила надвір ногою, то має бути у гробі. Ступить ногою почерез поріг, та й щезник * забере її, та й уже.

— Ти надвір не будеш ходити, ти будеш таки в домі. Я буду все в хату носити, та й ти в хаті будеш кутатися, а надвір не будеш ходити. Ти будеш зо мною жити.

Та й так було, та й жили вони так десять років. А в десять років женився його брат, що жив зовсім недалеко. Та й каже чоловік:

— Це недалеко. Десять років я ходив на весілля самий, а тепер уже підемо на весілля обоє. Бо мене кортить піти з тобою. Усі люди знають, що я маю жінку, а я ніде з жінкою не ходив. Тут нічого не станеться, бо це зовсім близенько.

— Е ні, як я піду з тобою, то я вже додому не прийду. Бо щезник мене забере. Переступлю почерез поріг і не вернуся, та й уже.

— Та ми вже десять років прожили, та й нічого не приходило, та й тебе не брало. Та й того таки не буде, я не вірю в то. Вже то все перейшло.

Та й він не дався говорити.

Пішли вони на то весілля, увійшли в хату, а він приходить. І два рази крикнув:

— Дівко, вийди з хати, бо я третій раз говорити не буду!

Та й прийшов і вхопив її. І здавалося, що всі дахи злетіли. Вхопив її та й поніс. Загутіли * вітри, все!

Походження та примітки

* М’ясни́ці — період після посту, коли можна їсти м’ясо, одружуватись.

* Ко́втати — вдаряти; тут: тупати.

* Кома́шня — поминки.

* Коси́чка, коси́ця — квітка.

* Кива́ти — чіпати.

* Пу́дно — лячно, страшно.

* Ще́зник — чорт.

* Загуті́ти — зашуміти, застугоніти.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Снідавка (хутори), Косівського району, Івано-Франківської області
15 грудня 1985 року
Оповідач: Копчук Анна Дмитрівна (1924 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також