Дівчина та живани

Українська народна казка Закарпаття

Був єден мельник, мав много гріхів. Пішов десь мельник з мельничкою в гості, а вдома зоставили дівку. І прийшло ввечір дванадцять живанів. А дівка замклася в хижі. Живани підобралися попід підвалину й зачали по єдному лізти в хижу. А вона взяла топор та кожному голову відтяла. Одинадцять знищила й тулуби затягнула до хижі, а дванадцятий, командир їхній, голову в ту діру посунув, а вона му вухо одтяла. І він утік, той дванадцятий.

Прийшли батько та мати, а дівка каже їм:

— Прийшли дванадцять розбійників, а я взяла топор і кожному голову одтяла. А грошей у них не було.

А той розбійник без єдного вуха зась позбирав дванадцять. І прийшли вони в неділю до тої дівки свататися. Ґазди поставили для них пиття всіляке, зарізали бика, напекли м’яса. Розбійники сидять за столом, п’ють паленку, вина, коньяк. І кожний майшлю має.

— Ми, — каже, — любиме вашу дочку, бо вона красива а й честь має.

А вухо поранене він завив, жеби не видко. Батько відповідає:

— Нам не виходить весілля робити.

— О, — каже, — ми свадьбу зробиме. Най дівка прийде до нас на обзорини. Іди, — говорить, — через то поле й там будеш нас чекати, на тім пішнику. Там буде пішник іти направо й наліво. Там нас чекай.

А вони мали в лісі такі твердині й там проживали. У земли. І там поміщали награбовані гроші та одежу. Пішла дівчина на пішник, чекає — їх нет. Казали на таку й таку годину прийти та не прийшли. І пішла вона помалу тим пішником, що йшов наліво. Пішла згори вниз, а там автоматичні двері з каменя. Такий знак був на плиті. Як ступиш на той знак, кам’яні двері отворяються.

І вона там зайшла. І як увиділа, що там є! На стінах кров. Одежа з жінок і з дівок лежала на лавках. Пішла в другу кімнату, а там руки, ноги поодрізовані. Ще був там золотий посуд. Пішла ще в єдну кімнату, а там лавки, столи, вшитко золоте. Постелі золоті. А в єдній кімнаті стояла бочка золота. Пішла в сему кімнату — там срібло. Їх було дванадцять, і кожний живан мав свою бочку.

Попозирала вона тото вшитко й пішла в дванадцяту кімнату, а там наметали голів, трупів із жон і дівок, єдно на другого наметали. І була там піч велика, де вони тото палили.

І почула дівчина, що вже йдуть живани. Вона виметала тих мертвих, сама пішла межи них й тими мертвими закрилася. Приходять живани.

— Ей, казала дівка, же прийде, а не прийшла. За наших єдинадцять братів вона повинна піти.

А дівчина вшитко слухає.

Уночі вилізла вона з-під тих трупів, отворила єдну кімнату й помалу двері закрила. Та відкрила другу, третю й всі тихо відкрила. Та взялася за двері дванадцятої кімнати й загриміла. Єден живан почув і крикнув:

— Вставайте, браття! Хтось тут є, хтось гримить!

Вони схопилися, але доки поодягалися, доки позбирали пушки, а вона тим часом двері отворила й зачала тікати. І виділа, же не встигне втікнути од них, і вилізла на єдну густу ялицю, на самий вершок.

А він, той найстарший живан, став під тою ялицею курити.

— Ой, — каже, — кіби ми її найшли, нараз розстріляли би.

І бахнув з пушки горі ялицею. І в палець мізинний попала куля, і потекла кров, почала долі ялицею капати. І побігли розбійники, пішли блудом. А вона злізла з ялиці й тікає лісом. Настав ранок. А там єден чоловік корита робив, волох. А то давно волохи робили такі великі корита. Прибігла до нього дівка й просить:

— Сховайте мене під корито, бо за мною розбійники женуться. Сховав її волох під корито. А розбійники прибігли до того волоха:

— Не виділи ви дівчину, жеби йшла?

— Я, — каже, — вже роблю ту більше, як рік — і нікого не видів. А вони лем корито раз! Відкрили, а там ще єдно корито. А дівчина під тим коритом. Розбійники спіднє корито вже не відкривають, лишили його. Та й побігли. А вона вилізла з-під корита й тікає далі.

А там єден чоловік віз сіно. Вона його здогонила, того чоловіка, і мовить:

— Сховайте мене в сіно, вспід, бо мене живани хотять убити. Я вам, — говорить, — вшитко розкажу, бо я була по їхніх кімнатах і вшитко виділа.

Чоловік вибрав у сіні глибоку яму, вона сховалася там, і він її сіном заметав.

Догонили живани того чоловіка:

— Не виділи-сьте ту якусь дівку, аби йшла туди?

— Ні, не видів я нікого.

Вилізли на сіно, попозирали, зметали мало сіна — не є. Пішли.

Прибула вона дому та розказала вітцеви свому й матері, де вона була і що виділа. І кілько кімнат вона перейшла. І як живани полягали спати, а вона почала втікати. І як її волох під корито сховав, а ще єден чоловік закрив сіном — вшитко розказала.

Дівчина знала, же живани прийдуть зась. І закликали шандармерію і з области військо. І хижу довкола оставили військом. Поховалося військо з пушками, а живани ввечері прийшли, їдять, п’ють, гостяться. А вона в шифані була.

І був приказ від їхнього командира, би кожен казку казав, яку хто знає. Кілько їх було, кожний сказав, яку казку знає. А дівчина вийшла з шифана, так, що вони не виділи. Та приходить ід’ним і зачинає казати казку, яку знає.

— Я, — каже, — повім вам казку про живанів.

І зачинає казати свою казку. І говорить, як то вшитко було. Як вона в їх кімнати зайшла, як прикрилася мертвими, як почала втікати і вилізла на ялицю. А старший живан кричить:

— Це неправда! Ти брешеш!

А вона показує золотий перстень з єдного графа дівки. Живани її вбили, а вона з мертвої стягнула перстень та заховала в пазуху.

— Я там була та цей перстень з руки мертвої дівчини зняла.

А живан тоді дістав пістолета й хотів у ню стріляти. А шандари довкола заскочили, у двері, у вікна. І як стали стріляти, вистріляли всіх до єдного. Та пішли в ліс, під ту гору, забрали срібло й золото.

А дівка ще й ниська жиє.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Полянська Гута, Перечинського району, Закарпатської області
24 липня 1991 року
Оповідач: Штулер Михайло Йосипович (1910 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.