Дівчина і збуй
Українська народна казка Покуття
Жили чоловік і жінка. І була в них дівчина. Про ту дівчину довідався збуй. Прийшов у неділю до неї додому. Родичів не було дома, пішли до церкви. Збуй сказав:
— Я буду з тобою женитися. В мене всього багато: золота, срібла.
А вона нічого не казала. Мовчала. Прийшли родичі з церкви, і він їм каже:
— Я хочу з вашою дівчиною женитися. Ви люди бідні, нічого не маєте, а в мене є багато грошей, золота. Пустіть її зо мною до мене додому, би вона подивилася, кілько в мене є майна і грошей. Ви не маєте чого ся бояти. Я вам привезу її назад додому. Лишаю вам грошей, кілько треба.
І поклав на стіл купу грошей. Родичі погодилися і дівчину з ним пустили. Він привів її в ліс і показав той свій двір, ту всю забудову, де жив з рештою збуїв. І сказав:
— Видиш, се все моє. Тоді післав її на кухню.
— Видиш, там стара баба варить. Там пообідаєш.
Вона прийшла до тої баби, дивиться, що там такі великі кітли, один коло другого. А в тих кітлах вода кипить. Дивиться на то та й каже:
— Бабко, нащо тут таких великих кітлів? І вода в них кипить. А баба їй каже:
— Дитино, тут збуї людей кидають і варять, в сих кітлах. Та й ти тут завтра будеш, у сім кітлі.
А дівчина зачала плакати. Баба й каже:
— Не плач, я тебе щось пораджу. Як устанеш раненько, аби-с прийшла д’мені.
Дівчина цілу ніч не спала, лиш плакала, що її мають варити в тім кітлі. А рано встала і пішла д’тій бабі. А вона каже їй:
— Розбирайся наголо.
Дівчина розібралася. А там була керниця та й слупок закопаний коло неї. Баба взяла її вбрання та й натягнула на той слупок її сорочку й спідницю. Зав’язала зверху хустку. Виглядало, що то дівчина там стоїть. Дала їй баба, тій дівчині, у хустині маку та й каже:
— Тепер тікай. Біжи лісом і біжи. Будеш бічи, поки не учуєш стукіт коней. То будуть гнати за тобою збуї. Як учуєш стукіт кінських копит, вилізеш на високий дуб і обсиплеш дуб осим маком.
Дівчина так зробила, зачала утікати лісом. А збуї прийшли з лісу додому та й уже мали сю дівчину варити. Питаються баби:
— Де та дівчина, що ми її вчора сюди привели? А баба каже:
— Пішла до керници води набрати та й стоїть там уже з годину. — І показує на той слуп убраний. А один збуй кричить:
— Гей, ходи сюди, доки ти там будеш стояти?
А то ніхто не рухається. Він самий прибігає до керници і кулаком у слуп як лусне, аж рука задеревіла. Тоді вертається до тих решти та й каже:
— Хлопці, та то слуп у її вбранню. А її нема. Тоді старший збуй каже:
— Сідайте на коней і здоганяйте. Ви мусите її найти.
А се вже під вечір, вже смеркає. Вони сіли на коней і взяли з собою того пса, що нюхом вишукує людей. Пес уперед, а вони за ним. Далі й далі, летять, як скажені, лісом. Пес прибігає під той дуб і нюхає. Але той мак забиває йому нюх. А як нарешті учув слід, то вже ніч зайшла, її не видко вже на дубі. І вернулися вони назад.
Вона злізла з дуба і почала бічи далі. Вибігла на дорогу, а чоловік везе в поле гній. Сидить на фірі і грає на сопівку. Дівчина каже:
— Чоловіче, сховай мене, бо за мною біжать збуї.
Чоловік скинув гній і сказав їй лягати у віз. Прикидав її гноєм і дав їй сопівку в рот, аби вона через неї дихала, мала повітря. А як від’їхали далеко від лісу, чоловік скидає з воза гній і відкриває її. Вона йому дає гроші, бо їй баба, та, що радила, дала грошей на дорогу. І каже дівчина до того чоловіка:
— Завези мене туди, де скляні трунви роблять.
Чоловік завіз її туди, і вона попросила там людей, щоби купили їй гарне убрання. Вбралася вона і сказала зробити скляну трунву, покласти її там і пустити на море. Так і зробили, пустили її на море.
Вона там плавала, а цісарів син приїхав на море ловити рибу. Та й уздрів трунву з дівчиною. Він собі дуже ту дівчину вподобав. Прив’язав трунву до човна і притяг до берега. А потому забрав ту дівчину до себе та й з нею оженився.
Прожили вони рік. А той збуй про се довідався. І знав він уже, що вона в такого й такого цісаря жие. Перебрався на старого діда і прийшов до того цісаря. А в тих молодих людей була вже маленька дитина.
Ввечір збуй, що перебрався на діда, сказав слугам, аби його пустили до молодої пані, аби він на ню подивився, яка вона. Слуги не хотіли пустити його до неї, але закликали пані і сказали їй:
— Осей дід просить нас, аби він на вас подивився. А вона каже:
— Най заходить. Я дам йому щось з’їсти.
«Дід» зайшов до кухні, вона дала йому вечеряти. А він проситься, аби переночувати. Постелили йому в кухни і він ляг там спати. А вона пішла до покою, бо там маленька дитина.
А вночі, як усі поснули, він устав, зайшов потихеньку до покою, дитину зарізав, а кров’ю з дитини обмастив мамі писок.
Рано всі повставали — дитина нежива, а в мами цілий писок обмащений кров’ю. Усі позбігалися, дивуються, що се є. Там багато людей зібралося. Питаються:
— Що ся зробила?!
А той збуй, той «дід», каже:
— Я чув, як дитина плакала вночі. Вона дитину заїла.
І всі повірили в се. Тоді її чоловік, цісарів син, скликає багато людей на суд. Як її за таке засудити? Багато народу зібралося, бо має бути цісарській невістці суд. За то, що дитину знищила. Одні кажуть:
— Повісити її. Другі кажуть:
— Пилою перерізати її наполовину.
Треті кажуть, щоби стріляти в ню. А той «дід», збуй, і собі каже:
— А я скажу не так. Най вона бере залізний візок і тягне на ту високу гору. Там її покласти на той візок і пустити надолину. І нім вона з’їде згори надолину, то лиш кісточки з неї лишаться.
А гора була така висока, що верха не видко було. Вона взяла візок і тягне на ту високу гору, а за нею іде той «дід». Має він пустити її згори надолину. А надолині всі люди чекають, поки той візок не злетить з гори.
А як вийшли «дід» і вона на гору, «дід» сказав їй сісти на візок.
— Я не знаю, куди ногами сідати, а куди головою. А він їй:
— Я тобі покажу, — каже він.
— Покажіть.
«Дід» сів у візок, а вона візок торкнула, і він полетів надолину з тим «дідом». І як злетів надолину, то не мож було знати, що там у нім. Лиш купа м’яса була. А вона з гори вклонилася всім людям і пішла собі в другий бік. А з долини не видно було, хто то там і що, лиш видно людину.
І ходила вона село від села, місто від міста і просилася у найми. Прийшла до одного пана і там наймилася кухаркою. Варити їсти панам.
А той пан собі скликав усіх панів і дідичів на полювання. Та й закликав і цісаревого сина, її чоловіка. Пополювали вони і з’їхалися всі до сего пана додому. Він зачав їх угощувати, дав їм обід. На столах було все золоте й срібне: ножі, видельці, ложки. Пообідали вони та й зачали співати, та як пани співають.
А жінка, що варила їсти, збирала зі столів посудину. І потихоньку упхала свому чоловікови в кишеню золоті ложку й видельці. Так, що він не чув. Як зачали уставати з-за стола і розходитися додому, вона стала на порозі й каже:
— Панове, мені забракувало видельців і ложки. Хто з вас узяв? Усі гості здивувалися і кажуть:
— Не може таке бути, щоби хтось з нас сисе взяв. А той її чоловік вихоплюється словом і каже:
— Я того, хто взяв, суджу на кару смерти. А вона йому:
— Най хтось один стає на поріг і всіх обшукує. Будемо видіти, в кого буде.
Зачали шукати і находять видельця й ложку у цісаревого сина, її чоловіка, в кишені. Та й кажуть йому:
— Ну що? Ти сам присудив собі кару смерти. А він проситься в людей:
— Я не брав. Я невинуватий. За що мене карати?
— Ні, таки треба карати! — кричать усі. А вона каже:
— Шановні гості! А може бути таке, щоб рідна мама свою дитину з’їла?
А всі закричали:
— Ні, не може таке бути! То неправда! А він каже:
— Як не може бути, як у мене моя жінка з’їла дитину? Вона каже йому:
— Та й ти віриш, що се правда? А він їй:
— Вірю, бо в мене се було.
Вона вже догадалася, що той дід був перебраний збуй. Та й каже йому:
— Аби-с знав, се неправда, що ти украв ложку та й видельці. Так само, як неправда, що я з’їла свою дитину.
Він застовпів, бо знає, що його жінка страчена. Каже:
— Я видів, як моя жінка була страчена. І розказує то все. А вона каже:
— Нє. Той візок надолині з тим м’ясом — то був візок з м’ясом діда, що йшов за мною. А то й не дід був, то був збуй, що давно хотів мене зварити в кітлі.
І розказала вона всім людям, як то все сталося.
— Той, — каже, — «дід» зарізав дитину, намастив мене кров’ю і сказав, що я дитину з’їла.
Тоді її чоловік каже:
— То прости мені, моя дружино. Вертайся додому і будемо до кінця життя разом.
А вона сказала:
— Не вернуся, бо у тебе лиш замисли, а розмислів нема. Ти хотів мене стратити. Їдь собі додому. Ти не мій, а я — не твоя.