☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Дівчина і збуї
Українська народна казка Покуття

Жили чоловік і жінка. Їхня хата була під лісом, далеко від села. Була у них одна дівчина. І як вони їхали на ярмарок, дівчина лишалася дома. Приїздили з ярмарку пізньої ночі. Одного разу вони поїхали на ярмарок, а вночі прийшли до хати збуї і сказали: — Утвори двері!

Дівчина не хотіла утворити. Вони зачали копати під стіною яму, добуватися до хати. Вона вздріла, що вже один лізе до хати, упхав голову в діру. Взяла з клинка на стіні меч, відрубала йому голову, а тулуб затягнула до хати. І так один за другим лізли, а вона всім відтинала голови, а тулуби затягувала. І так зарубала і затягнула до хати одинадцять збуїв. А дванадцятий, найстарший межи ними, упхав у ту діру руку. Вона відрубала йому тим мечем штири пальці на руці. Лиш один палець лишився. І він утік, той збуй.

Родичі приїхали з міста і сказали їй, аби утворила. Але вона зі страху не могла зрушити з місця. То родичі виважили двері і зайшли до хати. Подивилися, а то одинадцять трупів лежать, а вона, як мертва, межи ними стоїть.

Зачекали до ранку, викопали яму і тоти трупи закопали. Вона розказала їм, як все було, та й нічого, жиють собі далі. А через місяців два приїздить до них бричкою пан у рукавицях. Зайшов до хати і витається з ґаздою, але рукавиці з правої руки не скидає, аби вона не пізнала, що пальці врубані. А се той збуй найстарший. І каже він родичам:

— Я хочу женитися з вашою дівкою. У мене є багато грошей. І є в мене шість покоїв. В однім покою саме золото, в другім покою срібло, а в третім — дорогоцінна посудина всіляка. У четвертім покою убрання різне, шовки. У п’ятім — гроші.

А за шестий покій нічого не каже.

—... Як не вірите мені, то най вона зо мною їде та й подивиться. Дівчина каже йому:

— Ти їдь додому, а я скоро за тобою поїду та й подивлюся. І він поїхав.

А в родичів сеї дівчини був наймит, що коло коней ходив, коло худоби. Через дві-три годині після того, як той поїхав, вона сказала наймитови, аби впрягав коні. Він упряг, дівчина сіла в бричку і звеліла:

— Їдемо в ліс туди й туди.

Бо пан розказав їй, в котрім сисе лісі. І вони поїхали в той ліс. Приїхали під високу гору, наймит лишився з кіньми, а вона сховалася за дерево недалеко тої гори.

Дивиться, а збуї ведуть дівчину. Привели під ту гору і кажуть:

— Горо, відчинися.

Гора відчинилася, і вони пішли з тою дівчиною усередину, в ту гору. Вона ще трохи почекала. Вони відти вийшли, але вже сами, без дівчини, та й пішли. Вона приходить під ту гору і каже:

— Горо, відчинися.

Гора відчинилася, вона забігає досередини. Ввійшла до одного покою, а там срібло, ввійшла до другого, а там золото, ввійшла до третього, а там дорога посуда. Ввійшла до четвертого, а там різне вбрання. Ввійшла до п’ятого — повно грошей.

Але хоче вона подивитися й до шостого покою. Що там? Ввійшла до шестого, а там яма, коло ями ковбок, сокира. І повна яма крови і трупів. Вона подивилася і хоче втікати відти, а збуї вже йдуть, вже дуднять. Нема куди втечи. Тоді вона залізла в піч і заткала за собою притулу. Аби не виділи її там, у печи.

Збуї привели до тої ями дівчину, стягають у неї з руки золотий перстень. І не можуть стягнути. Але один каже:

— Озми сокиру та й гримни в той палець. Він і відлетить. А тоді і її зарубаєш.

А той як рубнув, а палець як скочив. Там була дірочка в піч попри притулу. Палець скочив у піч крізь ту дірочку. Шукають вони за тим пальцем з перстенем. Шукають і не можуть найти. Але один каже:

— Що ми будем тратити час, найдем увечір. Ходім далі. Вбили ту дівчину, відрубали їй голову. І пішли.

Збуї лиш вийшли, а вона з печи вилізла і за ними. Хоче знати, що вони мають під горою казати. Бо вона забула, що казати, аби гора втворилася. А перстень взяла з собою. Збуї прийшли під гору і кажуть:

— Горо, відчинися!

Гора відчинилася і вони пішли, збуї. Дівчина підходить під гору і каже то саме:

— Горо, відчинися!

Гора відчинилася, і вона біжить туди, де на ню наймит чекає з кіньми і з бричкою. Прибігла д’наймитови, сіла в бричку й каже:

— Так їдь, аби коні землі не доступали, щоби нас збуї не дігнали. Приїхали додому, і розказала вона родичам, що виділа там.

На другий день приїздить до неї знов той збуй, що вона відрубала йому пальці. Як приїхав, тато зразу пішов і сказав жандарам, щоб зараз були, бо збуй у него є. А дівчина зачала того збуя угощувати. Дала йому їсти і з ним балакає. Заговорює його, поки жандарі не прийдуть. Він її питається:

— Чого ти не приїхала тоді до мене? А вона йому каже:

— Я в тебе була, я виділа все. Все, що ти казав, правда, але я була і в шестім покою. А ти за шестий нічо’ мені не казав. А що в тебе в шестім покою? Яма, сокира, ковбок, трупи, кров.

А він їй каже:

— Неправда.

— Як неправда? — каже вона.

І тоді показує вона йому палець з перстенем.

— Я ж виділа на свої очі то все. І тоді каже вона:

— Жандари, заходіть до хати!

Жандари заскочили в хату, зв’язали його і забрали. А дівчина зосталася з родичами.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Торговиця, Городенківського району, Івано-Франківської області 2 вересня 1987 року Гринюк Євдокія Михайлівна (1917 року народження)