Українські народні казки

Дівчина і опришки

Українська народна казка Гуцульщини

Був собі бідний хлопець. Ходив він село від села шукати роботи. Ішов він одним селом, нараз виходить господар з подвір’я і питається:

— Куди ти, хлопче, йдеш?

— Ґаздо, шукаю роботи. Я сирота, не маю ні тата, ні мами.

— Ходи, хлопче, до мене робити. Я буду тобі платити. Зрадів хлопець і пішов на службу до того господаря.

Дає йому господар молотити ціпом снопи. І він у нього довгий час це робив. А почерез дорогу жила бідна бабка. І взяла до себе бідну дівчину-сироту. Приходить та бабка до цего господаря і просить:

— Відпустіть мені цего хлопця на пару день змолотити збіжжя. Бо в мене нема кому.

І ґазда відпустив його. Пішов він, працює там. І познайомився він з тою дівчиною-сиротою, і оженився.

Зраділа бабка, що має добру поміч коло хати. Пожила вона трохи і померла, а вони зосталися самі на господарстві. І народилася в них дівчинка.

Пішли вони в поле робити, і в пана загорівся лан пшениці. А їхня хата межувала з пановою землею, і згоріла вона. Дали їм у поле знати: «Ваша хата вже згоріла». Прийшли вони з поля і зачали плакати. Але пан оплатив їм їхню шкоду. І йде він шукати собі нову хату. Ходить село від села і шукає притулку. Натомився та сів край дороги і плаче. Нараз їде чоловік з поля і питає його:

— Чого ти сидиш тут та плачеш?

А він розказав, що згоріла в него хата.

— Ходи зо мною. У нас пан продає хату, бо їде далеко в світ. Договорилися вони, і купив він ту хату. Та повернувся, взяв жінку й дитину й живуть.

А пан через те продав ту хату, що там колись був цвинтар, і там щось пана пужяло *. Вночі з’являлися якісь тіні і лякали. І він не знав, що то таке.

Пішов чоловік на город орати. І там йому заважала деревина. Він викорчував ту деревину і найшов під нею кість. Відніс він ту кість і кинув далеко у фосу *. Лягли вони вночі спати, а до хати приходить вояк на одній нозі і каже:

— Віддай мені ногу. Бо як не віддаш, я тебе замордую. Жінка спала та й не чула цего. А чоловік чув. Устає він рано, бере ту кість з ноги і ложить там, де вона була. Жінка каже:

— Чоловіче, продаймо це. Я не хочу тут жити.

— І я не хочу.

Але не каже він їй про ту ногу.

Нараз його кличуть до ґміни, і каже йому віт:

— Слухай, ґаздо, ти би не продав нам свою хату?

— Продав би, — каже він.

— Прийшли з далекого світу три багатирі і хочуть це в тебе відкупити. Бо там був колись цвинтар і були поховані їх батьки. То, що ти заплатив, вони тобі вертають і ще своїм коштом купують тобі другу хату,

І він продав ту хату. А на дев’ятім селі мельник продавав млин з хатою. І купили вони ту хату, і вже вони там сидять. А дівчина їхня вже велика, коло хати робить. А почерез дорогу церква й цвинтар. І все на тому цвинтарі заросло. До полудня люди ще йдуть туди, а від полудня бояться йти і не хочуть на тому цвинтарі ховати померлих. Заінтересувався цим сам цар. Перебрався він на панича і приходить туди. І каже:

— Хто в дванадцятій годині піде туди і приліпить папірець з моїм підписом на такий то хрест, тому дам сто червоних.

І скрізь він сходив, і всі боялися йти на той цвинтар. Казали, що там є злий дух.

Це було восени. Заходить цар у млин. Там мелють багато людей. Цар сказав:

— Хто цей папір віднесе на цвинтар, тому я даю сто червоних. Усі побоялися. А донька тих людей відкликала його набік і сказала:

— Дайте той папір мені. Я віднесу його, куди ви скажете.

Дав їй цар той папір і дав сто червоних. Вона віднесла ту картку, вертається назад і чує шум. Вона прилягла на землю. А то дванадцять опришків принесли золото. Там був гробовець з діркою, і вони висипали золото в той гробовець. А за якийсь час прийшло ще дванадцять і знов висипали туди золото*. І так приходили вони дванадцять раз по дванадцять. Один опришок каже другому:

— Ану пхай у ту дірку руку. Ще багато треба, щоб яма була повна?

Другий сказав:

— Вже рукою досягаю.

І пішли вони. А дівчина встала і йде додому.

Цар переночував і йде рано на цвинтар дивитися, чи є той папір. Подивився — є! А на другий вечір дає він дівчині знов сто червоних і каже:

— Принеси мені той папір з цвинтаря назад.

І дівчина принесла йому. Він узяв той папір і пішов собі. А вона нікому нічого не каже. Не каже, що бачила і які гроші взяла від пана.

Взяла вона кошіль і йде на цвинтар. Та набрала золота і прикрила в кошику бур’яном. І до трьох днів поносила вона то все золото додому. Зсипала його в мішки і переклала з другими мішками, де була барабуля. І закопала в яму — на споді золото, а зверху барабуля. І все було ша, тихо.

А опришки, дванадцять по дванадцять, ідуть уночі на цвинтар забирати то золото. Бо вони хочуть сідати на корабель і тікати з тим золотом за границю. Прийшли, а золота нема, хтось забрав. Хто ж це міг забрати? І як міг поносити? Радяться вони. Один каже:

— Не пощастило нам. Скільки ми на полі закопали золота, а ґазда виорав поле, і тепер ми не годні його найти.

Другий каже:

— Ми ховали під воду. Була повінь, замутило, пропало. Третій каже:

— І тут нам не пішло рукою.

І радяться вони: хто би це міг узяти? Сказав старший опришок:

— Далеко наш скарб не пішов. Він десь тут близько. Треба йти розвідувати.

Перебираються опришки на жебраків і йдуть по хатах розвідувати. А одні набрали млива і йдуть молоти у млин. І дивляться вони на ту дівчину, призирають за нею. А дівчина була така хитра. Вона нарушила собі зуб. Каже, що її зуби болять, щоб її нічого не питати. І того ніхто не знає, що вона зробила. Ні мама, ні тато її не знають.

Шукали, шукали опришки і не могли свого золота найти. Прийшла весна, вона яму розкрила, вибрала то золото і виправила його за границю. І сказала вона своїм батькам:

— Ви старі й слабі. Продаваймо цей млин і їдьмо в світ. Дідич їхнього села купує в них млин. Забирають вони ці гроші

і поїхали в світ.

І опришки теж поїхали за границю, бо тут їм не було спасенія. Інші опришки за границею прийняли їх у свою компанію.

Дівчина з татом і мамою купили за границею хату і жиють собі там. Вона іде до того уряду і просить дозволу відкрити магазин і торгувати золотими річами. їй дозволили. Навибирала вона з того золота файних золотих речей, розіклала їх і продає.

І учули ті опришки, що відкрився склеп з золотими річами. І деякі з опришків, що приїхали з-за границі, зайшли в той склеп. І пізнали річи, що вони їх крали. І кажуть один до одного:

— Це було в моїх руках, а це було в твоїх руках. Яким способом воно тут уздрілося?

Дали вони знати своїм товаришам, і багато опришків попізнавали свої річи. Все це було те, що вони крали. Радуються вони. Але що робити? Старший каже:

— Нас наб’ється повний склеп, і один з рушницею має в склепі заховатися.

Надійшло в магазин дуже багато людей. Це були самі опришки. І в той час один заховався під прилавок. Дзвінок на стіні задзвонив на обід. Усі вийшли, а той захований остався. А вона пішла собі в другу кімнату обідати. Нараз чує, щось гримнуло. Вона була озброєна. Відкрила двері, а він по підлозі підсувається під її двері. І вона вбила його з пістолета. Та йде на постерунок і мильдує. Прийшли шандарі, списали протокол, і дівчині нема нічого, бо це злодій.

Учули опришки, що дівчина вбила їх товариша, але мовчать, бояться, аби їх не виловили. І поховали того опришка як незнаного чоловіка. А опришки вже пізнали її і радяться: «Що з цею дівчиною робити? Це та сама, що в млині була. Це її робота».

І обрадилися вони. Один опришок познайомився з нею і став їй ніби другом. І має вона за него віддатися. Він бере своїх опришків, перебраних на тата й маму, і йдуть до її родини. Договорилися вони і беруть дівчину до себе на обзорини. «Ходи подивитися, які ми ґазди».

Вона погодилася і пішла з ними. Недалеко від’їхали вони, під’їхала машина, її взяли в машину, а фіра осталася. Везуть її через місто, минають місто, а за містом міст, а за мостом було опришківське гніздо. Там їх було багато соток. І ніхто їх не міг виловити. І вони вже там крали більш як двіста років.

Завезли її в підземне сховище, а там ціле місто. І беруть її на допит.

— Звідки ти, дівчино? Вона не каже.

— Відки в тебе золото?

Вона не каже. Кажуть опришки:

— У вас був у тій державі млин. Ти наше золото забрала з гробівця?

А вона нічого не каже, мовчить. Пужяють її, а не хочуть убити, бо шкода їм золота. Підвели її до пивниці, що в ній вони убивали людей. І сказали:

— Якщо ти не скажеш, де наше золото, так тобі врубаємо голову з плеч.

Вона не каже нічого. І її лишили в пивниці, де лежали трупи. Під великою осторогою, щоб вона не втекла.

А в того старшого опришка була донька. І вона пішла подивитися на ту дівчину. І з нею познайомилася. І сказала дівчина, що сиділа в пивниці:

— Слухай, дай мені свого вбрання, а я тобі даю свого. Обмінялися вони вбранням, і та залишилася в пивниці, а ця вийшла на подвір’я. І сказала шоферу, щоби відвіз її до великого склепу. У місті стали коло того склепу, вона зайшла в склеп, вийшла другими дверима і втекла. Шофер чекає — її як нема, так нема.

Кинулися опришки в підвал — тої дівчини нема, а є старшого опришка донька.

— Що ти зробила?! — питають її, а вона мовчить.

Рухнулися вони шукати її — не найшли. І загризлися опришки, що вона їх видасть. Скрізь шукали, а її як нема, так нема. А вона пішла і замильдувала на постерунок. І шандарі те все обскочили і забрали. І напустили в їхні схрони води, і опришків більше нема.

І на цьому казці конець.

Походження та примітки

* Пу́жяти — лякати.

* Фо́са — рів, рівчак, канава.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Старі Кути, Косівського району, Івано-Франківської області
8 квітня 1984 року
Оповідач: Федюк Ярослав Федорович (1920 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.