Українські народні казки

Дівчина-очеретинка

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жив давно колись у нашому селі хлопець-сирота, звали його Павлусем. Осталася йому в спадщину стара хатка і городу мала латка.

А ще жив у той час на селі багатій Книш. Люди його обходили десятою дорогою, бо ніхто з ним не хотів мати ніяких справ. Якось Книш став під Павлусевою хатою і питає з криком:

— Ти хто такий?

— Я собі Павлусь.

— А нащо тобі хата, та ще й огород?

— У хаті живу, а з городу годуюся.

Книш не довго й думав і сказав:

— Іди до мене конюхом, бо твій город я забираю. Я на цій землі построю велику клуню.

— Хіба у вас, дядьку, мало своєї? Гріх за мене, сироту, будете мати!

— Гріх піде в міх — зверху макогоном. Не хочеш бути конюхом, то забирайся із села.

Бідний Павлусь напік собі коржиків, кинув у торбину пару яблучок і помандрував. На березі річки побачив журавлика. Підійшов, а птах не тікає, взяв у руки, аж у того крило перебите. Він попросив людським голосом:

— Допоможи, хлопче. Уже сім днів сиджу тут голодний, бо рани болять.

Добрий Павлусь помив рани, порвав сорочку й перев’язав їх, зловив у річці рибку й нагодував птицю. Хотів зробити їй і хатку, але тільки підійшов до очерету, як почув:

— Не рви мене, хлопче, бо, може, прийде той, що я його жду.

— А ти хто ж така будеш?

— Дівчина-очеретинка.

— Кого ж ти тут виглядаєш?

— Свого спасителя.

— Ану, покажися.

Голос відповів:

— Два рази я вже показувалася... Та що з того? Як пішли, так і нема по

сьогоднішній день. Ще можу показатись один-єдиний раз.

— Останній раз мені й покажись. Я тебе не обдурю.

— Ну, добре, дивися на вершечок очерету.

Раптом Павлусь побачив перед собою таку красуню-дівчину. Була вона така гарна, як троянда, але дуже-дуже сумна.

— Чому ти така сумна? — спитав він.

— Мене украла від батьків зла відьма. Хотіла, щоб я пішла за її сина-велетня. Я не схотіла і втекла. Сховалася тут, а відьма мене знайшла й обернула в очеретинку. Щоб мене визволити, треба викрасти в неї мій перстеник і покласти його на вершечок очеретинки.

І дівчина зникла. Вона дуже сподобалася Павлусеві. І вирішив їй допомогти. Повернувся до журавля й каже:

— Нам треба розлучитися.

— Куди підеш? — спитав журавель.

— Піду шукати те, про що не можна говорити.

— То хай же тобі щастить!

Ішов він полями, лісами. Якось при дорозі побачив хатку, увійшов. У сінях були три коти, прив’язані до трьох стовпів. Павлусь погладив кожного кота і дав по шматку риби.

— Няв, няв, няв...— озвалися до нього коти.

З хатки почувся якийсь голос:

— Хто там знущається над вами?

— Ніхто. Якийсь хлопець дав нам поїсти.

— Тоді заходь до хати, хлопче!

У хаті Павло нікого не побачив, бо там було темно. Викресав вогню і посвітив. На печі лежала стара-старезна баба.

— Добре, синку, що не минув моєї хатки, бо в мене щось у боку коле. Нема кому водиці принести.

— Водиці? Зараз, бабусю...

— Сам не принесеш, бо заблудишся. Спусти одного кота, він очима буде присвічувати дорогу.

Він вийшов у сіни і спитав:

— Котрий із вас піде зі мною по воду?

— Всі по одному разові,— відповів найстаріший.

І пішли вони. Дорогою Павлусь зацікавився:

— Скажи, котику, чому це ви прив’язані?

— Не можу сказати, стара прожене мене. Спитай другого.

Павлусь зварив кашу, нагодував бабусю і котиків. Переночував і хотів йти далі. А стара не пускає:

— Побудь тут ще трохи, доки не перестануть мені боліти крижі.

Другого дня Павлусь пішов по воду з другим котом.

— Скажи, котику, чому це ви прив’язані? — питає в того.

— Не можу сказати, я боюсь баби.

На третій день Павлусь пішов по воду з третім котом. Напоїв його, погладив, дав рибинки.

— Скажи, котику, чому це ви на прив’язі?

— Боюся говорити, але тобі скажу. Баба — найстарша відьма. Вночі до неї злітаються всі нечисті сили і радяться, як мають людям шкодити. Сьогодні теж зберуться на збіговисько. А щоб ти не чув, баба заліпить тобі вуха воском. То я про все тобі розповім.

— Скажи мені, котику, чи вони ніколи не говорили про дівчину, що стала очеретинкою?

— Як ні? Баба навіть казала, що вже були два парубки, які хотіли вкрасти в неї перстень. Вона їх обернула у два камені. Там, під хатою, й лежать. Як припече сонечко, баба на них сідає й вигрівається.

— А що треба робити, щоб повернути їм життя?

— Треба скропити камені водою з озерця, з якого ще ніхто не пив.

Павлусь зварив вечерю, нагодував бабу, котів і ліг спати. Стара сказала:

— Цієї ночі буде дуже гриміти. Я тобі заліплю вуха свіжим воском, аби не оглух.

Опівночі до хати почали злітатись всілякі відьми, упирі й чорти.

Набилася їх повна хата. Павлусь вийняв віск з одного вуха і почув:

— Чула, що йде і третій парубок визволяти дівчину з очерету . Але я йому покажу, де чорти зимують. Я перстень заховала в Кам’яній вежі.

Уранці відьма розбудила хлопця і спитала:

— Ти щось чув, хлопче?

— Ні, бабко, я спав, як камінь.

От хлопець почав збиратися в дорогу.

— Я йду з тобою,— сказав третій кіт.— бабу ми обдуримо. Ти зловиш якого-небудь кота і прив’яжеш замість мене. Баба стара й підсліпувата, не скоро замітить.

Він так і зробив.

Довго йшли чи мало, та прийшли у чисте поле. Раптом у повітрі загуло. Котик сказав:

— Це баба вже летить за нами. Видно, упізнала підкинутого кота. Але я хитріший.

Він вигріб яму і сказав:

— Залізай сюди!

Хлопець заліз, сховався разом з котиком. Баба пролетіла і пропала.

Павлусь і котик вибралися з ями і попростували далі. Ішли день, другий, третій, прибули до якоїсь печери. Котик сказав:

— Тут живе ворожбит, який дуже сердитий на відьму. Ти йди до його, а я поти мишей половлю.

Ворожбит був старий і слабий, як муха восени. Лежав і ледве дихав. Побачив Павлуся і каже:

— Добре, що прийшов, хлопче. Принеси водички, бо я не можу встати.

Хлопець приніс води, зварив обід, нагодував старого. Ворожбит розповів:

— Як я був молодий, то всі відьми мене шанували. А коли зістарився, то

спалили мою книгу й покинули мене в цій печері. Мене чекає смерть. Я

тобі, хлопче, видам найбільшу таємницю. Хочеш знайти кам’яну вежу?

Тоді слухай добре. Коло печери, з південного боку, закопані чарівні черевики. Одкопай їх і візьми собі. Як прийдеш до моря, кинь їх у воду — вони стануть човником і повезуть тебе до самої вежі. Там є й озерце, з якого ще ніхто не пив...

Ворожбит не встиг більше сказати. Заплющив очі і помер.

Павлусь поховав ворожбита так, як це має бути. Відтак викопав собі чарівні черевики і вирушив з котиком в дорогу.

Довго йшли чи мало — дійшли до синього моря.

Хлопець кинув черевики у хвилі, і перед ним виріс із води човен. Сіли й попливли. За одну днину допливли до невеликого острова. Коли вийшли на берег, човен знову обернувся на черевики.

На острові ріс густющий ліс. Височезні дерева піднімалися до самого неба. Тоді котик видряпався на верх найвищого дерева і роздивився в усі боки. Крикнув:

— Павлусю, Кам’яна вежа геть близько.

Побігли туди, куди повів кіт. Перед горою залізли в корчі й почали дивитися, з якого боку в неї зайти. Вони мовчали, і вежа мовчала.

Раптом заскреготали залізні ворота й широко одкрилися. З них вийшли дванадцять дівчат з корзинами в руках.

— Добридень, дівчата, — привітався Павлусь, Куди йдете?

— По суниці. А ти хто такий?

— Я прийшов до вас у гості.

— Ми гостей не приймаємо, нам вони заборонені. Як наш господар-велетень побачить тебе, більше не будеш ні до кого в гості ходити.

— А ви що за одні?

— Ми — полонянки господаря-велета.

— А він не боїться пускати вас по ягоди самих?

— Не боїться, бо із цього острова не можна втекти. Є лише один-єдиний човен, якого приймає це море.

— А де той човен?

— У ворожбита, що доживає віку в якійсь печері. Того човна не наздожене ніяка сила.

Павлусь збирав з дівчатами суниці й розповідав, як гарно жити там, де є багато людей і де нема таких диких нетрів. Потім запитав:

— А ви не знаєте, де ховає господар-велетень золотий перстень?

— У золотій шкатулці. А ключик від неї — в його лівому вусі. Але якщо ти забереш перстень, то заплатиш за нього життям. Господар прокинеться і зразу вб’є тебе.

— А що ж мені бідному робити, аби перстень забрать?

— Треба спочатку взяти ключик з його лівого вуха, а потім підпалити книгу життя господаря-велетня, яка лежить у нього на столі.

Дівчата назбирали повні кошики ягід. Коли повернулися, то брама отворилася, хлопець сховався між дівчат і зайшов з ними всередину.

Господар-велетень спав у величезній залі. А хропів так, що аж вежа хилиталась. Павлусь тихенько підійшов до його. Витягнув золотий ключик з лівого вуха, потім узяв кресало і викресав вогню. Роздмухав піч й підпалив на столі книгу життя господаря-велетня.

Чорний страшний дим піднявся в залі. Господар корчився спочатку, а потім почав кудись пропадати. Зникали ноги, тулуб, руки, шия... Частинка книги не догоріла, впала на долівку і погасла. Тоді очі велета піднялися і почали блукати по залі. Павлусь вийшов з темного кутка, підійшов до золотої шкатулки, одімкнув і забрав перстень. Господареві очі весь час пливли за ним, але хлопець не боявся. Він одчинив двері й вигукнув:

— Егей, дівчата! Принесіть якийсь глечик, аби набрав води з озерця, з якого ще ніхто не пив.

— Ось тобі й глечик,— сказали ті.

Котик повів його до озерця. Набрали води. Тоді котик сказав:

— Треба тікати, доки баба не дізналася про смерть свого сина. Вона може біди нам наробити.

Прийшли перед страшну залізну браму.

— Постукай, Павлусю, три рази золотим ключиком, — каже кіт.

Він постукав. Брама отворилася. Павлусь, котик і дівчата побігли до моря. За ними пливли очі господаря-велетня.

Павлусь кинув чарівні черевики в море. З води виріс човен. Всі сіли в нього і попливли. Хлопець оглянувся. На березі блищали очі господаря-велетня. З них текли сльози, великі і круглі, як яблука, і падали в море.

Коли допливли до другого берега, дівчата повибігали на зелене поле. Хлопець сховав чарівні черевики в пазуху й сказав:

— Ну, дівчата, тепер ідіть додому, бо у нас з котиком — своя дорога.

Дівчата подякували хлопцеві і розійшлися. Павлусь подався до відьминої хати. Полив два камінці водою з озерця, з якого ще ніхто не пив. Два парубки ніби зі сну прокинулися.

— Ох і довго ми спали,—кажуть.

— Ого, були б ви спали, поки світу й сонця, якби я вас не розбудив водичкою з цього глечика. Ідіть, хлопці, додому. Відьма, як бачу, вже не має ніякої сили.

Ті й пішли. А Павлусь з котиком подалися в очерети що на березі річки. Павлусь вийняв перстень і поклав його на вершок очеретини.

Вона захиталася, і на її місці раптом постала дівчина —красива, як весняна ружа. Павлусь подивився й каже:

— Я не зможу ні дня прожить без тебе. Будь моєю дружиною.

Дівчина дала йому золотий перстень, і вони пішли до її батьків по благословення. А вони були прості собі й добрі люди, які виплакали очі за своєю єдиною донькою. Дуже зраділи й зробили їм бучне весілля.

І котик все життя був з ними — пряв золоте прядиво і казки розповідав. Одну з них я підслухала й вам оце переказала.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

14 (5469). Дівчина-очеретинка. СУС —, новотвір. Записано 2008 року. Підгрушня Мотрона Юхимівна (1928). Черкаська область, Городищенський район, Вільшане