Дівчина-пташка
Українська народна казка Закарпаття
Колись давно-давно жили чоловік і жона. Більше дітей не мали, лиш одного сина. Коли отець вмирав, передав хлопцеві свою пушку.
— Вона мене добре вислужила та буде служити і тобі. Сокоти її.
Похоронили старого і осталися самі. Пару годів дуже бідували, бо нікому було робити в домі. Іванко ще був слабий і дитинськими руками не міг хліба заробити.
Як минуло йому десять років, нагадався, що нянько лишив пушку. Каже матері:
— Я візьму нянькову пушку і піду на охоту. Застрілю звірку і будемо їсти м’ясо.
Красно вичистив іржаву пушку і рушив по лісові. Іде, іде. Раз видить стаю потяг і між ними прекрасне потя.
Думає собі: «Уб’ю ’го і дістану за нього много грошей».
Прицілився і вистрілив. Потя впало на землю, але не мертве, а поранене.
Підняв прекрасне потя з землі і несе додому. Раз воно проговорило:
— Іване, відкрути мені голову, і я буду твоя жона. Хлопець аж напудився: «Та де я тобі відкручу голову, аби ти здохло. Я тебе хотів би принести живим». Несе потя далі, а воно знову проговорило:
— Іване, відкрути мені голову, і я буду твоя жона.
Йой, та де би я таке зробив?! Я би хотів тебе показати живим своїй мамі. Но потя ще раз дуже попросило:
— Іванку, відкрути мені голову, і я буду твоя жона. І будемо добре жити.
Хлопець з сльозами на очах відкрутив потяті голову. І вчинилася така прекрасна дівка, що не можна і здумати та згадати, хіба у казці сказати.
І вже двоє ідуть додому. Іван мало відстав і дівка сама зайшла до хижі:
— Мамко, я ваша невістка, Іванкова жона. Хочу з вами жити.
— Йой, небого, як ми виживемо? Я не можу нагодувати сина і себе.
— Мамко, мене не треба годувати. Я і вас накормлю і в саме золото одіну.
— Та кой так... живи з нами. І дівча осталося в хижі.
Зробила собі такі кросна, що самі ткали. Лиш вповісти їм:
— Витчіть се та й се!..
Раз дівчина наказала кроснам:
— Витчіть мені такий покровець, аби такого на світі не було.
І за ніч, коли Іван і мати заспали, кросна виткали прекрасний покровець.
Рано дівчина передала Іванові покровець і каже:
— Неси на базар і продай за стілько, скільки будуть давати.
Іван поніс покровець на базар і поклав на стіл. Простий народ подивиться і боїться позвідати, що скільки воно коштує. Раз приходить царський наслідник і каже:
— Що просите за покровець?
— Скільки дасте.
— Даю вам три тисячі.

— Най буде.
Іван набив повні кишені грошей. І відтоді сталися багачами. А дівчина, як Іван і його мати заспали, сіла за кросна і виткала два ще кращі покрівці. Рано передала чоловікові:
— Неси на базар і продай їх за стільки, скільки будуть тобі давати.
Іван знову поніс покрівці на базар і виставив. Проста челядь лиш здалеку придивлялась на оту красоту, доки не з’явився царський наслідник.
— Що просите за покрівці?
— Скільки дасте.
— Дам вам за оба десять тисяч. Вилічив гроші і привіз покрівці цареві. Той аж рот роззявив, коли увидів оту красоту і наказав:
— Мусиш узнати, яка жона тче такі покрівці і де вона живе.
І коли в другий базарний день Іван виставив знову два ще кращі покрівці, наслідник купив їх за двадцять тисяч і каже:
— З котрого ви села?
— З того і того.
— Як твоє прізвище?
— Я той і той.
Наслідник записав собі адрес і передав цареві. Цар дав йому розказ:
— Нараз збирайся в те село і познайомишся з жоною, що виткала сі чудесні покрівці.
Наслідник сів на коня і поскакав в Іванове село. Втворив двері і як увидів дівчину, нараз осліп, занімів й оглух. Не може слова проговорити.
Звідають його:
— Що тобі треба? Чого сюди прийшов?
А він мовчить. Дівка розсердилася, набила пана і вигнала із хижі.
Вернувся наслідник в палату, і цар його звідує:
— Но, що ти видів?
— Пресвітлий царю, я від тої краси нараз осліп, оглух і занімів.
Цар зачудувався:
— Но, та мушу я сам подивитися на ту мудру дівку. Дав запрягти три пари коней, сів в кочію — і просто до
Івана.
Заходить до хижі і коли втямив за кроснами прекрасну дівку, одразу осліп, оглух і занімів. Звідають його:
— Що тобі треба? Чого сюди прийшов?
А він мовчить. Дівка розсердилася, набила царя і вигнала геть. Вернувся цар додому, і наслідник звідає:
— Но, що ви виділи, пресвітлий царю?
— Я не видів нич, бо нараз осліп, оглух і занімів.
— Но, тепер мені вірите, що зі мною таке сталося? Цар скреготнув зубами:
— Аж не згубиш Івана, будеш ти коротший на голову. Наслідник іде, журячись. Стрічає сивого діда. Поклонився:
— Добрий день, дідику.
— Доброго здоров’я, синку. Що ти так зажурився?
— Де би я не журився, кой цар розказав згубити Івана, того і того. Кой не згублю ’го, здойме мені голову.
— Но, не журися. Я тобі щось пораджу. Відправ Івана на ведмедяче молоко і його ведмеді роздеруть.
Наслідник врадувався і просто до Івана:
— Так і так. Пресвітлий цар наказав, щоб ти роздобув йому ведмедячого молока. Аж ні, збавить тебе з сього світа.
Засмутився Іван. Не мило йому ні їсти, ні пити. Сидить і бороду поклав на коліна.
Дівка поклала йому на плече свою руку і каже:
— Іванку, що ти так зажурився?
— Як би я не журився, кой цар наказав принести ведмедячого молока. Аж не принесу, згубить мене.
— Іванку, тілько би біди! Не журися. Я тобі надою ведмедячого молока, ще й ведмедча приведу, аби цар тобі повірив.
І пішла в хащу. Свиснула! І нараз збіглися всі звірі.
— Що тобі треба, пресвітла принцесо?
— Ведмедячого молока і одне ведмедча. Ведмедиця дала здоїтися і подарувала ведмедча. Незадовго дівка вернулася з хащі і весело каже Іванові:
— Іванку, тут маєш ведмедяче молоко і мале ведмедча. Іван ото приніс цареві. Цар витріщив очі, як талярі, і довго не міг слова проговорити. Потім прийшов у себе і закликав наслідника:
— Кой Іван годен був дістати ведмедячого молока і привести мале ведмедча, то йому смерті ти не знайдеш. Мушу я тебе скітити!
Наслідник ще більше напудився і йде світом. По дорозі стрітив знову того старого діда.
— Добрий вечір, дідику.
— Доброго здоров’я, синку. Щось ти дуже зажурений.
— Де би не зажурений, кой цар хоче мене згубити, бо Іван приніс ведмедячого молока.
— Но, не журися. Я тобі ще дещо пораджу. Най Іван дістане молоко від змії.
Наслідник зрадувався і бігом до Івана:
— Так і так. Пресвітлий цар наказав тобі принести молоко від змії. Аж ні — будеш коротший на голову!
Засумував Іван. Не мило йому ні їсти, ні пити. Як він дістане молока від страшного змія? Жона звідає його:
— Іванку, чому ти так зажурився?
— Де би я не журився, кой цар наказав принести молока від змії. Аж ні — згубить мене.
— Іванку, тільки би біди! Не журися. Я тобі дістану від змії молока.
І пішла в ліс. Свиснула! І нараз усі змії злізлися до неї:
— Що тобі треба, пресвітла принцесо?
— Зміїного молока і мале змійча.
І змія дала їй молока і мале змійча. Незадовго дівка вернулася з лісу і весело каже:
— Іванку, тут маєш зміїне молоко і мале змійча. Понеси цареві.
Коли ото увидів цар, забув рот прикрити і довго не міг прийти до себе. Потім покликав наслідника:
— Кой Іван годен був дістати зміїного молока і мале змійча, то йому смерті ти не знайдеш. Мусиш ти попрощатися з сим світом.
Наслідник просить-молить царя, аби його ще не губив, він щось придумає.
Іде плачучи і знову стрічає того діда:
— Що ти, сину, так гірко плачеш?
— Де би я не плакав, кой цар хоче мене згубити, бо Іван приніс і зміїного молока.
— Но, не плач. Я ще знаю одну смерть Іванові. Є така гора, котра вдопираться і запираться за одну хвилину. У тій горі е всякі дорогі речі: годинники золоті, персні золоті. Айбо ще такий на світі не народився, аби оте дістав.
Наслідник зрадувався і бігом до Івана.
— Так і так. Пресвітлий цар наказав, аби ти приніс дорогі речі з гори, котра вдопирається і нараз запирається. Аж ні — будеш коротший на голову!
Аж тепер Іван засумував. Де ота гора? І хто може зайти в таку гору?! Но, тут моя загибель. Так журився, що не мило йому дивитися на світ божий.
Жона звідає його:
— Іванку, що ти так зажурився?
— Де би я не журився, кой цар наказав мені принести дорогі речі з тої гори, що втворяється на хвилину і нараз запирається. В сій біді і ти мені не поможеш.
— Та справді, в сій біді я тобі не поможу. Хіба моя мамка поможе.
— А де твоя мамка?
— Не знаю. Я тобі дам такий клубок, що тебе поведе до моєї мамки.
І подала йому клубок:
— Візьми 8а нитку і пусти на землю клубок.
Іван взяв нитку і клубок котиться поперед нього. І покотився в темний ліс. І далеко в лісі була маленька хижка на курячій лапці.
В хижці жила стара баба, жонина мати. Баба накип’ятила води і заставляє Івана «скупатися». Дає йому і рушник,
— Бабко, у мене є свій рушник.
Поникала баба на його рушник і увиділа підпис своєї доньки.
— Звідки у тебе сей рушник?!
— Мені дала моя жона. Баба очі витріщила на нього:
— Та ти мій зять!.. Куда ти держиш путь?
— Я шукаю ту гору, що вдопирається на хвилину і нараз запирається.
— Та, синку, я тобі в сім ділі не поможу. Я про таку гору не чула, не знаю. Може, моя старша сестра знає.
— Та де ваша старша сестра?
— Клубок тебе поведе.
І дала йому клубок. Іван взяв за нитку, а клубок котиться поперед нього все далі і далі. І привів його до бабиної старшої сестри, що жила в малій хижці на курячій лапці.
Іван привітався:
— Добрий вечір, бабко.
— Доброго здоров’я, синку.
А баба уже знала, що хлопця послала її молодша сестра.
— Де ти йдеш, синку?
— В ту гору, що сама вдопирається і запирається. В ній є всякі дорогі речі.
— Я, неборе, у сім ділі тобі не поможу. Хіба поможе тобі мій брат.
— Та де ваш брат?
— Клубок тебе поведе. — І дала йому клубок. Іван взяв за нитку і клубок котиться поперед нього. Привів його до маленької хижки серед темного лісу. В тій хижці жив дуже старий згорблений дідо. Іван поклонився:
— Добрий день, дідику.
— Доброго здоров’я, синку. Звідки ти йдеш?
— Від вашої сестри і моєї мамки за жоною.
— Та куди держиш путь?
— Шукаю гору, що сама вдопирається на хвилину і нараз запирається і в тій горі всякі дорогі речі. Мені цар наказав дістати оті речі. Аж не дістану, згубить мене.
Дід каже:
— Синку, я тобі дам товкан сметани і підеш до тієї гори і будеш сметану колотити. І з’явиться тобі жона, котра вдопре гору. І ти візьмеш собі дорогі речі, які захочеш.
Іван прийшов до гори і попав колотити сметану. Не довго колотив, і з’явилася йому жона і вдоперла гору і говорить:
— Іванку, швидко набери собі, що тобі любиться і нараз вертайся!
Іван побіг туди і набрав золотих годинників, золотих перснів, жуковин і швидко вернувся. Жона заперла гору і пропала з очей.
Іван дорогі речі поклав у кишені і рушив у зворотний путь.
Іде, іде, іде. В дорозі убила його ніч серед густого лісу. Іде далі і натрапив на величезну хижу. Вдопер двері, ходить по комнатах — нема нікого! Раз чує: хтось іде! Спрятався під стіл і чекає. Зайшли опришки. Старший приступив до стола і загойкав:
— Столику, дай нам їсти, пити!
І на столі з’явилася всяка їда, всякі напитки, що лиш душа забагне. Опришки посідали довкола стола, наїлися, напилися і пішли собі по роботі.
Тоді Іван виліз з-під стола і думає собі: «Ба, чи мене послухав би сей столик?» і загойкав так, як старший опришок:
— Столику, дай мені їсти-пити!
І нараз на столі з’явилася всяка їда й всяке питво, що лиш душа забагне.
Іван наївся досита, напився, айбо на столі осталося ще дуже много їди і питва. Іван зафіглював:
— Неборе столику, мій цімборе! Хто се все поїсть і вип’є? їж сам і пий!..
Не встиг сказати сі слова, а столик зачав собі горнути. І все з’їв і випив. І проговорив:
— Скільки я прожив років на світі, скілько я людей накормив, напоїв, а мене ще ніхто не припрошував. Ти перший мене припросив. За це ти будеш мій ґазда, а я буду твій слуга. Сідай на мене і я тебе понесу, куди хочеш.
Іван сів, і столик піднявся у повітря. Летять, летять, прилетіли до моря. Іван журиться, як перейти море.
— Не журися, я тебе перенесу і через море.
На другім боці сіли на землю біля рибалок. Іван загойкав:
— Столику, дай нам їсти, пити!
Наїлися, напилися. І рибалкам дуже полюбився столик:
— Продай нам сей столик. Ми тобі дамо таку пищалку, що як заграєш — вийде полк війська.
Іван не хоче.
— Продай та дамо тобі ще таке яблуко, що ним можна убити, кого хочеш.
Столик пошептав Іванові:
— Продай мене, а я далі втечу за тобою.
Іван дав рибалкам столик, а вони йому — пищалку і яблуко.
Іде далі, іде, іде... Оглянувся, а столик за ним:
— Я уже тут! Сідай на мене!
Іван сів і як стріла полетів попід хмари. За пару хвилин уже був дома.
Приземлився у своїм селі, дивиться: хижа, хлів, обшаря — все згоріло. Цар усе спалив. На дереві сидить потя і сумно ціпає. Іван подивився на потя і пожалів його і оно злетіло з дерева і сіло йому на руку. І вчинилося прекрасне дівча. Позирать Іван — а ото його жона!
Обняла його, обцілувала і розповіла все, що сталося, як він пішов світом. Поганий цар все спалив. Мати згоріла, бо не могла втекти. Лиш вона вчинилася пташкою і врятувалася від смерті.
Іван об’явив війну цареві. Як цар мобілізував всю свою армію, Іван вийняв пищалку і заграв. І почало військо сипатися, як листя з дерева. Цар напудився і хотів миритися, але Іван махнув яблуком і цар загинув.
І жив Іван з жоною щасливо довгі роки. Вони жили-поживали і дітей наживали.
Казка небилиця, вигнила би панам потилиця.