Українські народні казки

Дівчина-троянда
Українська народна казка Бойківщини

Були дідо та баба, мали одну доньку. Ходила вона на вечорниці, пряла куделю. І не було в неї хлопця. Інші дівчата мали хлопців, танцювали, співали, а вона не мала з ким. Вийшла надвір опівночі і говорить:

— Господи, коби був який сліпий або кривий, лиш аби хлопець! На другий вечір приходить на ті вечорниці хлопець — файний, високий — і сідає коло неї. Обіймає її, підоймає веретено, як упаде. Раз упало веретено, вона зігнулася, підоймила, увиділа, що в него курячі ноги, та й напудилася. Прийшла домів сумна й плаче. Другий день прийшла до неї жебрачка та й каже:

— Що ти, донько, плачеш? А вона розказує:

— Не мала хлопця і попросила бога в таку лиху годину, що прийшов хлопець, але з курячими ногами. А я боюся та й плачу.

Жебрачка й каже:

— То велика історія. Треба дома напрясти лівою рукою клубок ниток, всилити нитку в голку і взяти з собою той клубок з голкою в кишеню на вечорниці. Як він буде виходити, вийдеш з ним, застромиш йому голку за плечі, обплутаєш голку ниткою, та най з клубочка торочиться за ним нитка. А за тою ниткою підеш за ним і ввидиш, що то за хлопець.

Прийшла вона другий день, мала той клубок з нитками. Він подарував їй перстень. А як відходив, вона забила йому голку за плечі і розторочувала нитки. За ниткою зайшла аж до церкви. Церква була відчинена і світилося світло. Вона побачила, що він вийняв з гробу умерлого, розрізав його і їв. Заївся кров’ю і робив з кісток перстені. Як вона то увиділа, стягла з руки перстень і кинула на землю. Перстень дзенькнув, а вона втекла. Прийшла на другий вечір на вечорниці, і приходить він. Питає її:

— Де ти вночі була? Що виділа? Де перстень?

— Я загубила.

— Кажи правду, бо вмре тобі отець.

— Най умирає, я ніде не була і нічого не виділа.

Прийшла додому — отець слабий. А на рано вмер, і поховали вітця. Тиждень не йшла вона на вечорниці, а потому прийшла. Прийшов і він.

— Де-с була, що-с виділа? Кажи, бо вмре твоя мати.

— Най умирає, я ніде не була, нічого не виділа.

Прийшла домів — мати слаба. До рання вмерла. Поховали. Тиждень не йшла вона на вечорниці, а потому пішла знову. І знову приходить він, сідає та й говорить:

— Кажи, де-с була, що-с виділа, бо вмреш ти. Кажи.

— Ніде-м не була й нічо’-м не виділа. І нічо’ не можу сказати, хоть і вмру.

На другий день вона заслабла, і приходить до неї тота жебрачка. Та й каже їй:

— Будеш умирати. Запиши свій маєток на сусіду і скажеш, аби тебе не поховав, як ховають усіх. Аби нарядив тебе головою до шафи, в хаті би викопав яму та й у сінях, аби попід поріг труну пропхати. Та аби несли тебе краєм дороги. Дзвони аби не дзвонили. І в церкві під порогом аби тебе поховали. Такий похорон має бути.

Закликала вона сусіду, записала йому своє майно і розказала, який має бути похорон. Сусіда сказав, що так і зробить. Дівчина вмерла, а сусіда так поховав її, як вона сказала. Той приходить до хати.

— Тут був умерлець? Хата каже:

— Нє.

— Пороги, пороги, у вас ковтала труна? Пороги кажуть:

— Нє.

Іде на дорогу.

— Ішов дорогою похорон? Дорога каже:

— Нє.

— Дзвони дзвонили умерлому? Дзвони кажуть:

— Нє, не дзвонили.

Шукає він по цвинтарі, перемітує свіжі гроби.

— Де ти ділася? Хто тебе сховав? І не міг її найти.

На другий день у церкві під порогом виросла дуже гарна троянда. Їхав панський син, увидів її і каже слузі:

— Іди, зірви мені тоту троянду — я ще такої файної не видів.

Слуга зірвав, дав паничеви, а він заложив за капелюх. Приїхав додому, повечеряв і ляг спати. А капелюх поклав на стіл. Уночі чує, а то ходить хтось по хаті і говорить: «Сами їли, пили, мені не лишили.» Він устав, засвітив — нема нікого, троянда за капелюхом. Другий день пішов він до ворожки. Розказав І питає:

— Що то може бути? А вона говорить:

— Купи собі горнець. І не торгуйся: кілько скажуть — тілько плати. Засвіти свічку увечір і накрий її тим горшком. Як буде їсти і говорити...

А він за день до того сказав служници, аби принесла багато їсти, так, щоби він усе не з’їв. -...і не забирай від мене посуд.

Попоїв він, ляг спати, слухає — вночі хтось ходить. Сіло за стіл, їсть і говорить: «Сами їли, пили та й мені лишили». Він тоді встав, засвітив — нема нікого, троянда за капелюхом.

А ворожка йому говорить:

—...Як воно буде їсти й говорити, то підойми горнець і побачиш дівчину, що з тої троянди вийшла. Буде вона дуже гарна.

Він усе так і зробив, як казала ворожка. Ходив по селах і шукав, аби купити такий горщок. Купив його, не торгувався, і купив свічку. Засвітив, накрив горшком, попоїв І ляг спати. Воно сіло їсти, а він підоймив горшок і увидів дуже файну дівочку. А вона вже не перекинулася на троянду. Він їй каже:

— Я хочу тебе взяти за жінку.

— То буде тебе дуже дорого коштувати, — сказала вона — треба мати два чорні коні-близнюки, два чорні пси-близнюки, два чорні коти-близнюки і два чорні кугути-близнюки. І до шлюбу треба їхати опівночі. Буде в церкві лізти щур. Пустиш пси, аби той щур не дохопився до мене.

Потім буде лізти миш. Пустиш котів, коти зловлять її. Потім буде лізти червачок. Пустиш кугутів, кугути подзьобають його, і зробиться з него деготь. Кугути запіють, і тоді возьмеш зо мною шлюб.

Він все тото зробив, що дівчина казала. Їздив по селах, платив, що хотіли, і все купив, та й поїхали до шлюбу. Приїхали до церкви, відчинилася церква — біжать два щури. Він пустив псів. Пси зловили їх і з’їли. Біжать дві миші. Пустив котів. Коти зловили їх і з’їли. Лізе червачок. Пустив кугутів, кугути подзьобали червачка, і з него зробився деготь. Кугути запіяли — аж тоді вони взяли шлюб.

Приїхали по весіллю додому, жінка йому й каже:

— Як я буду що робити і тобі то не буде зрозуміло, аби ти мене не питав.

А він їй:

— Не буду.

— Бо як запитаєш, то я тобі скажу, але вже не буду з тобою жити. У них була дитинка, свекруха бавила ту дівчинку. Але заслабла вона і померла. Нарядили маму на стіл, невістка вбралася у все чорне. І всі три дни, що лежала мати на столі, не відходила невістка ніде, лиш обходила довкола стола і плакала. Сльози капали на мертву матір. Сусіди кажуть:

— То добра невістка.

А чоловік не питався її нічого.

Не за довгий час заслабла і померла дитина. Нарядили її на стіл, мама дитини запросила музику, музика грає, а вона підспівує. Поховали дитину, а чоловік не витримав і каже:

— Мушу тебе запитати. Що ти за моєю мамою так плакала, а за нашою дитиною наймила музику і ще й співала?

— Як хочеш знати, я тобі розкажу. Твоя мати була велика грішниця. Вона горіла в пламени, а чорти з обох боків кололи її вилами. Я ходила довкола стола, аби відганяти чортів. Нахилялася на стіл, аби мої сльози падали на матір, на тоту поломінь, і аби її гасили. То їй було легше.

А як лежала на столі наша дитина, ангелики з нею бавилися, співали, танцювали, а вона веселилася в віночку та й у квітах, то я й тішилася. Та й єм співала, бо тото все виділа.

Перекинулася вона в голуба і полетіла. Горішнє вікно було відкрите, і вона пурхнула у вікно. А він лишився сам. І казці конець.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Спас, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
30 жовтня 1994 року
Оповідач: Білан Анастасія Іванівна (1921 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.