Українські народні казки

Дід Семилатка

Українська народна казка Полтавщини

Це було тоді, як не було ні неба, ні землі, а стояли одні плетні. Ось так починається казка, тож послухайте, будь ласка.

Жив дід Семилатка і була у нього на спині латка. А ще донька красуня та нивка невеличка. Жили вони з того, що землю обробляли, урожай збирали, то жили і не горювали.

Та трапилася з дідом пригода, коли сонце припікало та своїм теплом землю зігрівало. Одягнув дід Семилатка солом’яного капелюха, взувся в постоли, взяв лозового кошика та й пішов до лісу грибів назбирати, духмяного чебрецю нарвати.

Ішов він, ішов та забрався в такі лісові хащі, де дуби стояли крислаті, своїм віттям сонце закривали. Незчувся Семилатка, як і заблукав. Ходив цілий день, а так дороги додому і не знайшов. Вже й вечір на землю ступив, став росяні перли в траву роняти, а за тим ніч темним покривалом землю окутала. Страшно стало діду Семилатці. Сови по діброві кричать, страх навівають. Схопився він на ноги і побіг скільки сили вистачало.

І ось наче ліс перед ним розступився, а на небі місяць з’явився. Ріжком тоненьким поводить, Семилатку з лісу виводить. Вийшов дід на дорогу та й потупцяв додому.

Підходить до села, чує собаки гавкають, і не просто гавкають, а розмовляють. Здивувався Семилатка, як це він мову собак розуміє, аж страшно йому стало.

Прийшов додому, а дочка в сльози:

— Де ж це ви, тату, так забарилися? Я вже думала, що вас вовки в лісі розірвали.

Заспокоїв Семилатка дочку, ліг на лавку, накрився свиткою та й заснув. Сонце в хату свій перший промінчик послало, землю світлом обласкало. Дочка біля печі порається, рогачами стукотить.

Прокинувся й дід Семилатка, вийшов на подвір’я. Святою водою вмився, тричі перехрестився та й пішов свого коника Орлика годувати. Зустрів Орлик свого господаря радісним іржанням, та дід зрозумів його мову. А тут і кіт об ногу треться, муркоче:

— Де це ти, діду, був учора весь день?

Дивується Семилатка, а дочці нічого не каже. Перед сніданком став дід свої постоли вдягати. Глядь, а в одному квітка біла лежить, так і сяє. Погукав дід дочку та й показує свою знахідку незвичайну. Сплеснула та руками:

— Ой таточку, де ж це ви блукали та цю квітку зірвали? Вчора ж ніч Купальська була, то це, мабуть, папороть зацвіла.

Зрозумів Семилатка, звідки в нього дар чарівний взявся — мову тварин розуміти. Взяв він квітку, загорнув у полотнинку та й пришив до сорочки. Ото так і ходить.

Чи мало, чи багато часу спливло, ніхто не відає і не знає. Та одного разу іде Семилатка селом, бачить, а під тином пес старий лежить, хвіст обліз, голодний, аж ребрами світить. Жаль стало дідові собаки. Приніс він його додому, розмочив хліба водою. Поїв собака, а потім і говорить діду:

— За те, що ти мою старість пожалів, мушу тобі віддячити і дещо сказати. Візьми заступ та піди у поле, туди, де стоїть висока тополя, край шляху битого озирнися, тричі перехрестися. Копнеш раз, копнеш вдруге, а втретє, як будеш копати, то голос із землі будеш чувати. Його не лякайся, а бери, що знайдеш, і хутчій звідти забирайся.

Подякував Семилатка собаці, ухопив заступ та хутчій у поле. Зробив усе, як йому пес наказав. А як копнув заступом утретє, то почув коней іржання, мову чужинську. Ухопив він тоді горщика, що із землі викопав, та хутчій додому подався. Вдома зазирнув до горщика, а там золото і срібло виблискує. Задумався Семилатка, що з ним робить має. А дочка розумна була, швидко раду знайшла. Сказала вона батькові:

— До цього тебе громада шанувала, завжди поради питала і, щоб честь свою не зганьбити, по правді вік свій прожити, зроби так, щоб усій громаді користь була.

Думав, думав Семилатка і вирішив збудувати в селі церкву. Та таку, щоб здаля було видно, щоб з битого шляху перехожі милувалися, а дзвіниця, щоб неба сягала.

Наїхало майстрів, закипіла робота, і виросла в селі церква. Та така гарна, що в цілій окрузі кращої не було.

Прожив Семилатка ще довго, розумів він мову тварин і птахів, і до людей ішов з відкритим серцем. Цвіт папороті завжди при собі мав. А як прийшов йому час у вічність іти, покликав дочку і мовив:

— Цвіт папороті шукають всі, а ти, дочко, пам’ятай, що дістається він тому, хто прагне добро робити.

Оце така казка про діда Семилатку, яку розказав я вам спочатку. А ви пам’ятайте й онукам своїм передайте, як прожив дід Семилатка. А як будете добрий розум мати, то будуть і вас пам’ятати.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

188 (7097). Дід Семилатка. СУС-. Записав Рубцовий Володимир Вікторович 2009 року. Степанець Анастасія Семенівна (1926). Полтавська область, Чорнухинський район, Вороньки Чорнухинський район,