Дід і баба
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили собі дід і баба. От баба дідові каже:

— Піди на ринок і купи килимок.

Пішов дід на ринок і купив килимок. Іде він додому, бачить, сидить якась старенька бабуся і плаче.

— Ох, — каже дід, — чого ти, старенька, плачеш?

— Іди собі, діду, ти мені не поможеш.

— Ну чого ж, старенька?

— Пограбували мою хату розбійники, хоч би якийсь килимок оставили.

— Ну, а що ж у тебе осталося?

— Ні осталося в мене нічого, крім голки.

— Ну, давай поміняємося, я тобі килимок, а ти мені голку.

Згодилася бабуся і поміняли вони килимок на голку, та й пішов дід додому. Приходить, а його жінка сидить, горює.

— Ну, а з тобою що трапилося? — питає дід.

— Остання голка вломилася, — відказує баба.

Дід як показав бабі голку, вона так зраділа, аж помолоділа. І стали вони собі далі жити, добра наживати.

Дід і баба
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили собі дід та баба. Жили вони душа в душу. Ото одного разу вони посварилися. А на діда тоді «козел» прозивалися. А баба все дражниться з діда:

— Козел та козел!

У діда урвався терпець та й каже:

— Ой, варуйся, бабо, бо я зараз як дам тобі!

Бабця не послухала та й знов за своє. Не витерпів знущань дід, схопив бабу та й потягнув до річки. Тягне, а баба все ж кричить:

— Козел!

Кинув її в річку, баба шубовсть у воду, але все одно виставила два пальці: «Козел».

Дід і баба
Українська народна казка Чернігівщини

Були собі дід та баба. Були в них зять та дочка. Старі собі надіялися, що як прийдуть зять та дочка у гості, то покладуть сметанки до хліба. Проклятий кіт звідкись взявся і вилизав сметанку. Набила баба кота і вигнала з хати. Сіла та й журиться:

— Прийде дочка та зять. Звідки я їм сметанки візьму?

А кіт пішов прямо з слободи. Цап побачив, що кіт іде та й собі подався. А баран побачив їх і собі за ними пішов.

Вийшли вони в степ, а там холодно. Побачили скирту сіна.

— Ходімо грітися до тієї скирти, — запропонував баран.

Цап з бараном стали та їдять сіно, а кіт вискочив на скирту. Дивиться, а до них ідуть вовки. Кіт і говорить:

— Бережіться, братці, бо йдуть вовки прокляті!

Цап вискочив на скирту, а баран не може. Став тоді цап під скирту, а баран виліз на цапа, а кіт його потягнув вгору. Сидять вони втрьох на скирті та й дивляться.

Прийшло дванадцять вовків та й дивляться на ту скирту. А кіт як скочить між них та як наїжачиться та давай дряпати. Порозгонив усіх вовків. А найстарший з них каже:

— Тікаймо, братці, бо як цей малий такий клятий, то з тими вже й нема чого ставати.

І повтікали. А цап, баран і кіт вирішили повернутися додому. Побачила їх баба, зраділа і більше ніколи не виганяла кота. А сметанку добре ховала.