Українські народні казки

Дід і рак

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили собі дід та баба, і жили вони біля моря. А дітей у них не було. Наловить, бувало, дід риби, баба зажарить, поїдять, та ще й залишиться. От вони й скаржаться:

— Ось, — кажуть, — якщо були б у нас дітки, що залишилося, то вони і поїли б.

І пішли вони до якоїсь бабці, і зробила вона їм так, що знайшлося в них двоє діток. А як дітки знайшлися, перестала риба добре ловиться. Що дід не зловить, баба насмажить, дітей нагодує, самі поїдять, що залишиться, та й сидять голодні. Давай вони знову скаржитися.

— То, — кажуть, — як не було дітей, було що й поїсти, а тепер сидимо голодні.

Бог і забрав дітей. А як забрав, то і зовсім перестала риба ловиться.

— Ось, Господи, — скаржаться, — як були діти, то хоч біля них ми харчувалися, а як не стало дітей, і риби не стало.

Вийшов дід раз до моря, почав рибалити, та й зловив рака. Приніс додому.

— Розведи, — каже, — вогонь, хоч рака засмажити.

А рак і каже:

— Гей, діду, не печи мене, а йди ти до моря та окуни по лікоть руки на тому місці, де ти мене спіймав.

Пішов дід і витяг цілий мішок грошей. Накупив відразу, що йому було треба, і так почав жити, то скоро гроші і прожив. Ось як прожив, знову до рака. Взяв його і каже:

— Розведи, бабо, вогонь, будемо рака смажити.

А той рак у нього весь час був десь у комірчині захований. Рак і проситься:

— Не печи мене, діду, а йди на те місце, де мене спіймав, та стань по коліна у воду.

Пішов дід, засунув ноги в воду і витяг великий мішок грошей. І як почав дід на ті гроші багатіти, як почав! Ось вже і лавками на торгу обзавівся. От одного разу рак йому й каже:

— Іди, діду, сватай за мене царівну.

— Як же я буду за тебе сватати, коли ти рак?

— Та йди, — каже, — сватай!

І пішов дід до царя.

— Дайте, — каже, — вашу царівну за мого рака заміж!

— За якого такого рака?

— Та так-таки за простого рака.

— Як же, — каже цар, — віддавати, якщо він рак? Ну, добре, скажи своєму раку, що як будуть у нього такі слуги, як у мене, і такий палац, як у мене, та ще й від його палацу до мого буде міст — одна дошка срібна, а інша золота, один стовп золотий, інший срібний, один цвях срібний, другий золотий, а по тому мосту коли буде їхати, щоб цвіли сади, а коли буде повертатися, щоб уже й плоди достигли, то віддам свою доньку.

Приходить дід, та й хвалиться раку.

— Що ж, — каже той, — це можна.

Ось піднявся вранці дід, так і злякався. Ліжко в нього і палац ще лучче царського. Сідає він в карету і рака із собою кладе. Їдуть по мосту, а з боків такі сади цвітуть!

Що ж тут робити? Треба царівні заміж за рака йти. Повінчалися вони, а він удень за піччю живе, а вночі з нього такий молодець робиться!

От і підгляділа царівна, де він свою шкаралупу ховає, взяла її і спалила. Прокинувся вранці і до шкаралупи. Ох, біда, а її немає.

— Ну, — каже, — якщо ти не хотіла мене чекати поки врем’я пройде, то не скоро тепер побачиш. Так от візьми хіба залізні черевички та носи. Як порвуться вони то, може, і я повернуся.

Сказав і пішов собі.

От живе вона і живе, вже про нього і забула. Раптом бачить, рвуться вже черевички, а тут і він повертається. І стали жити вони після того щасливо.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Компанієць Надія Григорівна, Дніпропетровська область, Жовтневий район, Єлизаветівка
12 (7161). Дід і рак. СУС (440). Записала учениця Лифар Катерина 2009 року.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.