Українські народні казки

Дідова дочка й бабина дочка
Українська народна казка Бойківщини

Були дідо й баба. Мав дідо свою дочку, а баба — свою. Дідова дочка була робітна, а бабина — лінива. Та й усе баба їла діда та й їла за його дочку. Казала, щоб дідо її вивіз у ліс. Дідо впряг коня в сани, бо то було зимою, і каже:

— Поїдеме, дочко, в ліс.

Їхали вони полем, далі заїхали до лісу і їдуть лісом. Їдуть, дивляться — стоїть хата. Дідо каже:

— Зайдеме до тої хати і будеме тут ночувати. Зайшли до тої хати, в хаті холодно. Дідо каже:

— Я йду принести дров, а ти тут, дочко, сиди.

Вона ждала, ждала — батька нема. Аж тут об’явився дідок малейкий та й каже:

— Дочечко, наклади огень, загрій води, помий мені бороду, обчеши мені голову, звари каші.

Дівчинка пішла надвір, внесла дров, наклала огень, загріла води, вмила дідови голову, бороду, геть діда цілого помила. Тоді зварила йому каші. Дідо поїв і вона сама поїла. І каже дідо:

— Би-с знала, дочечко, прийдуть зараз розбійники і будуть тебе брати танцювати. Ти би казала, що ти не маєш черевичок, що не маєш файної сукенки — всього тобі треба, щоб до танцю вбратися. Але би-с не все казала за раз, а по єдному.

Дідок пішов, а вони прийшли і постукали у вікно, заграли під вікном і кажуть:

— Вийди д’нам танцювати. А вона:

— Я, — каже, — не маю сукенки, не маю в що ся вбрати. Вони пішли й принесли їй сукенку.

— Вийди д’нам танцювати.

— Я не маю черевиків, — каже вона. Вони пішли й принесли їй черевики.

— Вийди д’нам танцювати.

А вона каже, що не має файної хустки. І так вона все по єдному називала, а вони по єдному носили. А то вже четверта година настала, і вони розійшлися. А дівчина осталася.

На другий вечір прийшов дідок і каже їй:

— Вони знов прийдуть. А ти будеш казати, що хочеш бричку, коні, фурмана. І щоби бричка була золота і на конях упряж золота.

І коли ті прийшли другий вечір, вона їм так казала, як сказав їй дідок. Коли вони стали під вікном, заграли і закликали її до танцю, вона каже:

— Мені треба брички золотої.

Вони їй притягнули бричку, а вона далі казала їм усе по єдному. Постарали вони їй все, що хотіла, а вона каже:

— Мені треба фурмана, щоби я сама не їхала, а з фурманом. Вони пішли, привели фурмана, а вже четверта година була. І їм уже було невільно там бути — і вони пішли геть.

Вона сіла на ту золоту бричку і їде з тим усім добром лісом додому. З фірманом їде. Приїхали, і дідо так ся втішив, пустився до свої дочки, та й став її обіймати й цілувати. Розпрягли коні, занесли до хати добро.

А бабі то якось неприємно, що не її дочка привезла добро, а дідова. І так баба чепурить свою дочку. Та й каже:

— Знаєш що, діду? Вези й мою дочку.

Ну то він узяв та й повіз її дочку. Привіз в ліс до тої хати та й каже:

— Ти тут сиди, а я йду по дрова.

Дочка сидить та й сидить — діда нема. Об’явився той дідок та й каже:

— Донечко, наклади огень, загрій води, помий мене файно і звари мені каші. І сама поїш.

А вона каже:

— О-о-о! Я зроду їсти не варила. І я би-м когось даром мила, чесала? О ні!

Він їй нічого вже не казав. Хіба сказав:

— Зараз туй прийдуть музиканти під вікно. І будуть тя кликати танцювати. Роби, як хочеш. Можеш у них випрошувати одежі. А не хочеш, то не танцюй.

Як вони прийшли під вікно й заграли, вона розтворила вікно, і вони зачали брати її танцювати. Пару раз викрутили нею, а тоді взяли її і стратили, бо вона того заслужила.

Баба жде свою дочку, жде й плаче. Та вже й дідови стало недобре, що бабиної дочки нема, — пішов її глядати. Приходи на то саме місце, а її нема. І конець казці.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Завадка, Сколівського району, Львівської області
12 серпня 1991 року
Оповідач: Михайличко Катерина Кирилівна (1928)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Дідова дочка й бабина дочка
Українська народна казка Гуцульщини

Оженився дід з бабою, та й у діда була дочка і в баби була дочка. Дідова дочка була потрібна, а бабина — пуста. Та й ішли вони на вечорниці. Дідова дочка пряла, а бабина лиш з парубками гралася та гуляла. Один вечір ішли, і другий, і третій. А як ішли додому, бабина дочка відоймала в дідової веретена, несла до хати та й казала:

— Подивіться, мамо, кілко я кожний раз напрядаю, а дідова дочка пуста, не хоче робити.

Баба каже:

— Ти знаєш що, діду? Відведи свою дочку в ліс. Вона пуста, не хоче робити.

А дідо каже:

— Най буде. Як відвести, то відведу.

Баба дала їй на дорогу попелу замість муки. І замість хліба глини дала. А замість сушених сливок — вугля. Та й повів дід свою дочку в ліс. Ідуть вони просто керниці. А керниця каже:

— Дівонько, дівонько, вичисть мене. Меш іти відти, нап’єшся води ладної з мене.

Дівчина підкотила рукави та й вичистила керничку. Ідуть далі. А там росте яблінка. Та й каже вона до дівчинки:

— Дівонько, дівонько, обчисть з мене сухе гілля. Меш іти назад, набереш собі з мене яблук, кілко схоч’.

Вона це зробила та й іде далі. А там пастухи корови пастушать. Каже їй пастух:

— Дівонько-голубонько, іди заверни мені корови. Як меш іти відти, дам тобі корову з телям.

І вона не лінувалася та й завернула. Та й ідуть вони з дідом далі. Дивляться, а там коні пасуть пастухи. Каже пастух:

— Дівонько-голубонько, заверни мені коні. Як меш іти відти, дам тобі кобилу з лошам.

А дівка не лінувалася, пішла та й завернула. Та й ідуть далі. А там чоловіки пастушать вівці. Та й каже вівчар:

— Дівонько-голубонько, заверни мені вівці. Як меш іти відти, дам тобі вівцю з ягням.

А дівка ся не лінувала, пішла та й завернула. Та й ідуть далі. А там пастухи пастушать свині. Каже пастух:

— Дівонько-голубонько, заверни мені свині, дам тобі льоху з поросятами.

А дівка ся не лінувала, пішла завернула. Та й ідуть далі. А там пастухи кози пастушать. Та й каже пастух:

— Дівонько-голубонько, заверни нам кози. Як меш іти відти, дамо тобі козу з козям.

А дівка не лінива була, завернула та й іде далі. Та й іде просто печі. А піч каже:

— Дівонько-голубонько, вимасти мене. Як меш іти відти, то кілко хоч’ хліба озмеш з мене.

А вна не лінувалася, пішла та й вимастила. Та й ідуть далі. А в лісі була хатина. Дідо завів її до тої хатини та й каже:

— Будь тут, а я йду в ліс дрова рубати.

Причепив до бука довбню та й пішов. Вітер віє, а довбня все довбає до бука. Дівчина думає: «Що то є, що тато так довго рубає?» А з нірки виходить миш. Та й каже:

— Дівонько-голубонько, дай мені попоїсти. Стану тобі ввечір у пригоді.

А дівчина каже:

— Як ти годна мені в пригоді стати, як ти маленька?

— Меш видіти. Стану тобі в пригоді, хоть я маленька.

— Та й що тобі дам їсти, як у мене попіл замість муки, а замість хліба — глина, а замість сливок — вугля?

А мишка каже:

— Ану подивися до торби. Там нема хліба?

Вона подивилася, а там є й хліб, є й мука, є й сливки — все є. Та й дала вона миші попоїсти. Та й виходить друга миш.

— Дівонько-голубонько, дай мені попоїсти, стану тобі ввечір в природі.

А дівчина не жалувала, дала попоїсти й тій. Та й виходить третя миш, така крива, нещаслива. Та й каже:

— Дівонько-голубонько, дай мені попоїсти, стану тобі в пригоді ввечір.

А дівка не жалувала і їй. Каже:

— Чи станеш, чи не станеш, а я тобі дам попоїсти. Попоїли миші та й кажуть:

— Дивись, дівонько, тут музика прийде і буде грати. Аби ти в кутику сиділа і не гуляла, ми мемо гуляти замість тебе.

Заховалися миші, а вночі приходить музика. Заграла музика. Та й вийшли миші, зробилися великі та й гуляють з тими чоловіками, що прийшли. А дівка сидить у кутику. Гуляли, гуляли, а як прийшла дванадцята година, всі порозходилися. А миші кажуть:

— Дивися, щоби ти була зібрана й готова. Зараз фіра приїде по тебе, поїдеш додому.

Зібралася дівчина, чує — фіра приходить за нею. Сіла вона на ту фіру та й їде. Приїжджає т’печі, а піч каже:

— Бери собі, кілко хоч’, з мене хліба. Якого хоч’.

Набрала вона хліба та й їде далі. Приїжджає до тих, що кози пасли, і дали їй там козу з козям. Приїхала до тих, що свині пасли, і дали їй льоху з поросятами. А той дає кобилу з лошам, а той корову з телям. Подякувала дівчина та й їде далі. Приїхала д’яблінці. А яблінка каже:

— Дівонько, бери з мене яблук, кілко хоч’.

Дівка набрала тих яблук і їде далі. А керничка каже:

— Дівонько-голубонько, напийся води ладної. Це добра, — каже, — вода.

Напилася вона та й поїхала далі. А дома сука каже:

— Ґав, гав! Дідова дочка їде. А баба б’є суку та й каже:

— Вже дівка пропала, а ти кажеш, що їде.

Дивиться баба, а дівка приїхає. І так багато маржини пригнала, що нема де навіть і загнати. Баба каже дідови:

— Видиш, твоя дочка пуста, та кілко пригнала, а моя потрібна, то ще більше прижене. Аби ти відвів і мою.

— Як хоч’, щоб я відвів, то відведу.

Баба зрихтувала їй торбу. Дала хліба, сливок і всячину дала. Іде дідо з дівкою. А керничка просить:

— Дівонько-голубонько, вичисти мене, то нап’єшся води, як меш іти відти.

А вона каже:

— Я не буду такі руки біленькі у воду мочити.

Та й не хотіла. Ідуть далі. Та й просто яблінки. А яблінка каже:

— Дівонько-голубонько, обчисти мене. Набереш собі яблук добрих, як меш іти відти.

А дівка каже:

— Я не буду лізти та обдирати по тобі руки.

Та й пішла геть. Іде далі, а там пастухи пастушать. І кажуть:

— Заверни нам корови, то дамо тобі корову з телям, як меш іти відти.

А дівка каже:

— Я не годна бігати за вашими здохляками. Мене ноги болять.

Та й іде далі. Дивиться, а там коні пастушать. Та й кажуть ті люди:

— Дівонько-голубонько, заверни нам коні, дамо тобі кобилу з лошам.

А вона каже:

— Я не годна бігати за кіньми.

Та й не хотіла завернути. Та й іде далі, а там вівці пастушать. Та й вівчар каже:

— Дівонько-голубонько, заверни мені вівці, і я тобі дам вівцю з ягням, як меш іти відти.

А вона не хотіла:

— Я не годна бігати за якимись вівцями.

Та й іде далі. А там свині пастушать. Пастух каже:

— Дівонько-голубонько, заверни мені свині. Як меш іти відти, дамо тобі свиню з поросятами.

А вона каже:

— Я не годна кожному завертати.

Та й пішла далі. А там пастухи кози пастушать.

— Дівонько-голубонько, заверни нам кози. Як меш іти відти, дамо тобі козу з козям.

А вона каже:

— Я не годна кожному кози завертати.

Та й пішла далі. Та й попри піч іде. А піч каже:

— Дівонько-голубонько, вимасти мене. Будеш іти відти, та хліба собі набереш, якого схоч’.

А дівка каже:

— То що я, мушу? Я не буду собі білі ручки мастити.

Та й не хотіла. Іде далі. Та й дивиться — у лісі хатка. Зайшли з дідом у хатку. А дідо каже:

— Будь тут, а я йду дрова рубати.

Та почепив довбню до бука, та й пішов додому. А вітер віє, довбня довбає в бука, а дівка думає, що то дідо дрова рубає. Сидить вона в хатці, а з нірки вибігла миш та й каже:

— Дай мені попоїсти, стану тобі ввечір у пригоді. А дівка каже:

— Добре, що я маю сама що їсти. Не ще й тобі давати їсти. Та й пішла миш. Виходить друга. Та й каже:

— Дівонько-голубонько, дай мені попоїсти, я тобі ввечір у пригоді стану.

А дівка каже:

— Не дам. Добре, що я сама маю що їсти. Не ще й тобі давати. Та й пішла миш. Виходить третя, крива. Та й каже:

— Дівонько-голубонько, дай мені попоїсти, стану тобі ввечір у пригоді.

А дівка каже:

— Добре, що я сама маю що їсти. Не ще й тобі давати, такій кривій. Та й не хотіла дати.

Відтак музика приходить. Та й дівка так гуляє з тими парубками фест. А миші сидять у кутику та й не йдуть гуляти. Та й так ті парубки гуляли з нею, що замордували її та й прибили до стіни.

А дома сука каже:

— Гав-гав! Бабина дочка прибита до стіни, гав-гав! А баба все б’є суку віником. І каже:

— Неправда, моя дочка в бричці приїде.

Бере баба і посилає діда, аби знав, що то є, що нема та й нема дівки. Дідо пішов та подивився — дівка вже нежива. Приходить та й каже бабі:

— Твоя дочка вже нежива.

Та так вона й нині там висить у лісовій хатині, прибита до стіни.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Текуча, Косівського району, Івано-Франківської області
28 лютого 1983 року
Оповідач: Матійчук Олена Дмитрівна (1911 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Дідова дочка й бабина дочка
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Був собі дід та баба і мали собі дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й задумала вмерти. А як умирала, то своєму чоловікові казала:

— Як умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди, не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір’ю!

— Добре, — відказав чоловік, — не буду брати не то її, а й ніякої, і женитися не буду.

От поховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік сказав, що не буде женитися ні з якою, а то й забув, що казав, і забіг, побалакав і удову до себе запросив. Тоді вдова з великих радощів сказала:

— Я вже давно цього ждала!

От усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала. Ото живуть усі вкупі — дідова дочка й бабина. Дуже баба не любила дідової дочки, сказано, як мачуха. Усе гризе голову, та й діти між собою часто сваряться — надто зла бабина дочка. Звичайно, як зведенята, у них ніколи ласки нема.

Оце, було, як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина знай цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться, і не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить. А йдуть додому вранці та дійдуть до перелазу — ото й каже бабина дочка до дідової дочки:

— Дай, — каже, — мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.

— Добре, — каже, — сестрице, на!

От поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, взявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.

— А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!

От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне і бити і дідові виказувати:

— Твоя дитина ледащо — не хоче робити, а ти не хочеш учити!

Що вже не робила, як з неї не знущалась, що дідові не наговорювала, а їй усе байдуже: робить собі мовчки. Дуже було бабі досадно з дочкою дивитися на неї, що дід її жалує, і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!

Ото й почала баба дідові гризти голову:

— Твоя дитина ледащо — не хоче робити, тільки все гуляє та спить твердим сном, а ти ще й жалуєш. Ти б лучче, ніж мав би жалувати її, найняв де-небудь, то, може, що й було б з неї!

— Де я найму її? — каже дід.

— Так веди, куди хочеш, а щоб вона дома не була.

Ото як докучала баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: „Веди та й годі!». Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко.

От зібрались і пішли, і зайшли у великий ліс. Ото дочка дідові й каже:

— Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь знайду собі службу.

— Добре, — каже дід.

Попрощався і вернувсь, а дівчина пішла собі. Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена бур’яном, що й не видно, та й каже:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, я тобі у великій пригоді стану!

От дідова дочка закотила рукави, обполола, обханючила і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина пішла далі.

Ото схотілось їй пити. Вона зайшла до криниці, а криничка їй говорить:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, я тобі у великій пригоді стану!

От дівчина обчистила, обханючила і пісочком обсипала; криничка їй подякувала. Вона пішла далі.

Коли біжить така погана собака та й каже:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, я тобі у великій пригоді стану!

От дівчина заходилась, обчистила, обнахючила. Собака й сказала:

— Спасибі, дівонько!

Вона пішла далі. Коли стоїть піч, і така облупана, а біля неї глина лежить. Ото й каже піч:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмаж мене, я тобі у великій пригоді стану!

От дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала: піч їй подякувала, дівчина пішла далі. Ото йде та йде, зустрічає її жінка та й каже:

— Помогай Біг тобі, дівчино!

Дівчина відказала їй:

— Добре здоров’я!

— Куди ти йдеш, дівчино? — спиталась жінка.

А дівчина й каже:

— Іду, тіточко, щоб де найнятися.

— Наймись у мене, — сказала жінка.

— Добре, — відказала дівчина, — наймусь.

— У мене, — каже жінка, — невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.

— А чому ж не зумію? — каже дівчина. — Раз мені покажете, пані матінко, а вдруге і сама знатиму.

Ото прийшли додому, де та жінка жила. От жінка й каже:

— Ось що, дівчино. Оце тобі казани, то ти рано й увечері нагрій окропу і вилий у корито, і борошенця туди всип, і замішай. Тільки гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке. Та не бійся, що б не бачила, що б не чула, стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір. Ти нагодуй їх, то вони порозлазяться, куди кому треба.

Дівчина сказала:

— Добре, пані матінко, так буду робити, як ви мене навчили.

От поєднались. Зараз увечері затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито і борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі, двічі свиснула. Як почали злазитись гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, то кожне до корита, понаїдались усі та й порозлазились.

І так цілий рік дідова дочка там лужила і робила те, що їй хазяйка казала, а як кінчився рік, то та жінка й каже дівчині:

— Ось що, дівчино. Оце вже сьогодні тобі рік, як ти в мене. Коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш. Ти мені добре робила, спасибі тобі, нехай тобі бог помагає на все добре!

Дівчина подякувала хазяйці за хліб, сіль і за все і сказала:

— Хочу додому, спасибі вам, пані матінко.

Хазяйка каже їй:

— Піди ж вибери якого хочеш коня й воза.

А сама наготовила їй повнісіньку скриню всякого добра і дала їй і випровадила у ліс ту дівчину. Тоді попрощалися, сама вернулась додому, а дівчина поїхала собі, хвалячи бога.

Ото їде дідова дочка повз ту піч, що вона хитрувала, коли гляне, аж повнісінька піч проскур. От піч і каже:

— Дівонько-голубонько, на тобі оці проскури за те, що ти мене прибрала, спасибі тобі!

Дівчина подякувала, і тільки-но під’їхала, а проскури так і порснули у возик. Піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.

Ото іде та іде, коли дивиться, аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Ото тільки-но прибігла до возика, та й каже:

— На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала!

Дівчина взяла й подякувала, і поїхала далі, радіючи. От іде і так їй схотілося пити, що Господи! От подумала: „Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там нап’юсь».

Ото заїхала, дивиться — аж повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухлик. І каже криничка:

— Напийсь і собі набери барильце, та й кухлик візьми!

Стала та дівчина пити, аж то не вода, а вино. І таке добре, що й зроду такого не пила. От набрала повнісіньке барильце додому, та й кухлик не забула. Ото поїхала далі.

Коли стоїть яблунька. Така хороша, що не можна й сказати: на ній яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! Ото яблунька й каже:

— Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обханючила.

Дівчина сказала:

— Спасибі!

Та під’їхала під яблуньку, а яблучка так і порснули у возик. Ото приїхала та дівчина додому та й гукає:

— Ідіть, тату, забирайте худобу!

От вийшов дід із хати, дивиться, аж дочка його приїхала. Він зрадів, побіг до неї та й каже:

— Де ж ти, дочко, була?

— Служила, тату, — каже дочка. — Зносьте добро!

А добра ж то — повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити — то гарне, а то ще краще!

Ото побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда:

— Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив!

Ото як докучила дідові, щодня це кажучи, — сказано, зависть бабу взяла, то він сказав:

— Нехай убирається, поведу.

Ото попрощались і пішли дід з бабиною дочкою. Зайшли у ліс, дід і каже:

— Іди ти, дочко, а я вернусь додому.

— Добре, — відказала бабина дочка.

І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому. Ото іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть яблунька та й каже:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, то я тобі у великій пригоді стану.

Дівчина відказала:

— Оце чорт не видав, буду руки каляти. Ніколи мені!

От іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, то я тобі у великій пригоді стану!

— Оце лиха година розносила вас з своїм чистінням! Мені треба йти скоренько, — сказала та дівчина та й пішла далі.

Ото іде повз ту піч, а піч і каже:

— Дівонько-голубонько, обмаж мене, обханюч мене, я тобі у великій пригоді стану!

— Та нехай тебе лиха година маже, не я буду мазатися! — сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі.

Коли біжить собака — така погана, що гидко й глянути, та:

— Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина поглянула та й каже:

— Оце, бісів батько тебе не видав. Така погана, а щоб я коло тебе руки каляла. А щоб ти не діждала! — і пішла бабина дочка далі, лаючи.

Ото зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:

— Здорова була, дівчино!

Дівчина відказала:

— Добре здоров’я, тіточко!

— Куди ти йдеш? — спитала жінка.

А бабина дочка й каже:

— Та йду, тіточко, щоб де найнятися.

А жінка каже:

— Наймись у мене, дівчино!

— Добре, тітко, — каже дівчина. — А яке ж у вас діло?

— Та в мене діло невелике, дочко, аби ти зуміла робити, — сказала жінка.

— А чому не зумію, — відказала дівчина, — ви мені раз розкажете, а вдруге сама знатиму.

— Ось що, дівчино, — каже жінка, — яка твоя робота. Оце тобі казани, рано й увечері нагрій окропи, та не гарячі, щоб тільки тепленькі. Вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни. Тільки не бійся, то до тебе позлазяться всякі звірі, і гадюки, і жаби. А як наїдяться, то порозлазяться, куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино?

— Зумію, — відказала дівчина.

Ото поторгувались, а ввечері бабина дочка затопила піч, приставила окропи, а як закипіли казани у ключ, мов грім загримів, бо казани великі були. Тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала не пійло, а лемішку, та й висипала у корито. Сама стала на порозі, свиснула двічі. От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Ото кожне до корита — та ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись.

Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались і повивертались, та й не встають, та пішла до хазяйки та й каже:

— Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, що наїлись та й полягали та й не встають?

— Як не встають? — крикнула хазяйка з ляку, та стрімголов надвір...

Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик:

— Ох Боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!

От лаяла і плакала, та нічого не помогло. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула. А як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнутила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила у ліс.

От поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе. Ото їде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової доньки є.

Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться, як на те ж криничка: вода так і ллється; вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати, мене причепурити, то не будеш і води пити!

Заплакала дівчина та й поїхала далі. Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарні — срібні та золоті.

От вона каже собі:

— Піду, хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу.

Ото тільки-но підійшла, а яблучка — скік угору, аж на вершок. Яблунька й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш з мене яблучок зривати!

Заплакала бабина дочка та й поїхала далі. Коли дивиться — аж біжить собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тією собакою, щоб відняти, а собака й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, не будеш від мене намиста брати!

Та й побігла собі. А бабина дочка заплакала та й поїхала додому. Ото приїхала у двір до батька та й гукає:

— Ідіть, тату, заберіть худобу!

Дід і баба вибігли з хати, дивляться, аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, внесли й скриню. Ото відчинять, подивляться, аж там самі жаби, гадюки. Вони в крик:

— Дочко, що це таке? — бо й полякались обоє.

Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають. А як розказала вона все те, то баба сказала жалуючи:

— Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще хвали бога, що хоч жива прийшла.

Отак вони собі живуть і хліб жують. А я там була, мед-вино пила, по бороді текло, а в роті не було, коромислом сіно возять, оберемком воду носять. А хазяїн на всю губу! Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Приходько Галина Миколаївна (1970 року народження), Дніпропетровська область, Криничанський район, Кринички 175 (7307). Дідова дочка й бабина дочка. СУС 480. Записала Приходько Наталія 2009 року. Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.