Українські народні казки

Дідова дочка і бабина дочка
Українська народна казка Буковини

Жили собі дід і баба. Дітей у них не було.

— Діду, діду, що ж ми будем робити? Ми добре жиєм, а дітей у нас нема.

— Ну та що робити, бабо? Берім собі якусь дівчинку та будем мати дочку.

Взяли вони дівчинку за свою. З дуже бідної сім’ї взяли. Вигодували її, виросла гарна дівчина.

І тут баба померла. Дід жениться на другій і бере жінку з дівчинкою. Уже в діда двоє дітей. Ростуть дівчата.

Але бабі дідова дочка не дуже то сподобалася, бо була дуже гарна, а бабина — погана й неохайна. Усю роботу робила дідова дочка, а коли приходив з поля дід, жінка казала йому:

— Це все моя дочка зробила. А твоя ледача, не хоче робити. І каже одного разу дідова дочка:

— Тату, це не мама, це мачуха. То була мама, та вмерла. А ця мене б’є і примушує тяжко робити. Я з нею не можу видержати.

Забирається дівчинка в світ. Дід не хотів пускати, але вона таки пішла. Ішла вона, йшла і дійшла до одного саду. Сад дуже гарний, а на краю яблуня. Така в павутинні, така незачищена. Сіла там дівчинка відпочивати. А яблунька їй і каже:

— Донечко, очисть мене, я тобі в пригоді стану.

Дівчинка очистила її файно, відпочила під нею і пішла далі. Іде та й іде. І так захотілося їй води. Глянула — керничка. Думає вона собі: «От якби там була водичка, щоб я попила трошки». А керничка така брудна, попити нема як. Та й проси дівчинку керничка:

— Почисть мене, дівчинко, я тобі стану у великій пригоді. Дівчинка почистила — і керничка стала як нова. Напилася дівчинка води і пішла далі.

Ішла вона та й ішла, захотілося їй їсти. Подивилася вона вбік, а там стоїть хатинка. Заходи вона в ту хатинку. Дивиться: сидить хліб сірий на столі, проситься в піч. А піч така нечиста, така негодна, що в ній нема як спекти хліба. І проси дівчину піч:

— Полагодь мене файно і клади хліб, щоб спікся.

От дівчинка полагодила гарно пічку, розклала вогонь. В печі гарно нагоріло. Кладе вона хліб у піч і жде, щоб спікся і щоб ним пообідати. Пообідала і рухнула далі.

Коли подивилася дівчинка, а на нозі в неї одного туфелька нема, загубила його коло кернички. І думає: «Що ж мені далі робити?» Рішила вона вернутися назад додому. І не пішла вже старим слідом, а зовсім другою дорогою. А той їден туфельок, що зостався в неї, зняла з ноги і несла в руці. Думала: «Докуплю до него ще їден».

Прийшла вона додому, а мачуха почала знов її сварити.

— Ах ти, сяка-така, прийшла знов додому? Вилазь на піч і сиди тихо.

А свою рідну дочку баба так наряжає, провожає в село. І чує мачуха в селі, що люди говоря:

— Якогось великого пана син хоче женитися.

І так сторошує баба свою дочку. Думає, що її приїде сватати панський син. Той панський син хтів женитися на селянці, а батько йому того не дозволяв. І син з того горя забрався в світ. Попав на ту дорогу, що йшла дідова дочка. Ішов він, кілко йшов, доходи до саду. Сідає якраз під ту яблуню, що її обчищала дівчина. Сів і відпочиває. Дивиться: такі гарні яблука. Ех би вирвати хоть одно та з’їсти! А яблунька йому говори:

— Рви та їж, це твоя дружина мене обчистила, і я стала так гарно родити.

Хлопець здивувався. Що таке? Яка дружина? Встав і пішов далі.

Ішов він та й ішов — і далеко зайшов. І так захотів пити, що в роті сухо стало. Подивився в лівий бік, а там — керничка. Підходи, дивиться: така вода чиста. Побачив він коло кернички туфельок. Що це? Звідки він тут узявся?

— Це йшла твоя дружина і мене загубила, — сказав туфельок. — Від мене в неї пара є, вона зберегла.

— А як же найти цю пару до тебе? — каже хлопець. А туфельок відповідає:

— Хто взує мене легенько і якраз я до ноги буду, ото і є твоя дружина.

— Я ще такого не чув.

Та й пішов хлопець далі. І туфельок забрав з собою.

Іде далі. Іде та йде. Аж натомився. Та й їсти схотів дуже. Став і думає: «Що мені далі робити? Піду ще трохи». Іде він далі та й так хоче їсти. Побачив хатку. «Ану піду я в ту хатку. Може, хоть там щось поїм». Зайшов він туди, а там стіл, а на столі хліб і два пироги. Хліб йому каже:

— Їден пиріг їж, а їден віднеси дружині.

— Якій дружині? Я нежонатий. А хліб йому каже:

— Хто вільно взує цей туфельок, що ти несеш, ото й є твоя дружина. І оддаш їй цей пиріг. Вертайся додому.

Хлопець послухав і вернувся. Приходи додому й говори:

— Батьку, отаке я знаходив. Яблуня мені говорила, керничка говорила і хліб говорив. І сказали, щоб я знайшов ту дівчину, яка згубила цей туфельок. Ото й буде моя дружина.

Бере батько свого сина, бере той туфельок, бере з собою двох слуг і їдуть по селах, міряють на дівчат туфельок, ідуть до кожної хати і міряють на всіх дівчат. То нога велика, то мала, то крива. Уже багато сіл переїхали, а хазяйки туфелька не находя. Пан дивується: з кого то має бути такий туфельок? Син каже:

— Батьку, ви не дивуйтеся, ще сіл є багато. Проїдем і найдем. А мачуха так сторошує свою дочку, так сторошує!

— Ти, дочко, дивися, будь гарна. Чула, глядять ножку на туфельок? А ти, лінива, сиди на печі і не злазь відти. А то я тобі дам!

От уже добираються пан з сином до цего села. Мачуха ще сильніше береться до свої дочки.

— Давай, давай, давай! Підкрасися. А ти, лінива, не злазь з печі, бо я тобі дам.

От уже пан переміряв майже все село. Вже осталося три хати. А мачуха:

— До дзеркала, дочко! Скоро, скоро, а то вони вже в сусіди. Підкрасися файно!

А в дідової дочки той туфельок у пазусі. Сидить вона з ним і не злази з печі.

Заїжджають пан з сином на подвір’я.

— Добрий день, бабусю! Є у вас які дочки?

— О, є їдна.

— Ану дайте її сюди.

— Ідіть, пане, до хати.

Панський син бере туфельок і міряє на ногу бабиної дочки. Нога не залазить у туфельок. А дівка кричить:

— Станьте, пане, о-йо-йой, станьте! Пан каже:

— Підожди, може, вона і взує. А баба:

— Зараз взує, зараз взує, ну дайте сокиру. Ану обрубати ці ножки трохи!

Пан і засміявся. А дідова дочка у той час заплакала на печі. Пан спитав:

— А хто там у вас на печі? Може, й ще яка дівчина є?

— Е, то така-сяка лінива. Та не годиться.

— Нічого, нічого, нам треба поміряти. Давайте її з печі сюди.

— Ану злазь, ніклея. Така невмита!

Дівчина злізла з печі. Панови й синови його ніби дзеркало в очі засвітило. Дівчина взула той туфельок, що в неї був. Пан подав другого туфелька — точно прийшовся до ноги! Хлопець витяг пиріг і подав їй. І пиріг каже:

— Оце твоя дружина.

Забирають її зразу в карету і везуть до пана. Пан лиш виїхав з подвір’я, а баба як почала бити свою дочку! Чого в неї такі незграбні ноги?!

— Отож у тебе й ноги! Як у корови. Та ніклея взула й поїхала до пана, а ти лишилася.

Роби пан весілля. І стала дідова дочка дружиною його сина. Гарне було в них весілля. Тілко музики не було великої. Лиш їдна сопілочка грала.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Василівці, Сокирянського району, Чернівецької області
12 серпня 1984 року
Оповідач: Штофа Семен Зіновійович (1919 року народження) Вінницька область
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Дідова дочка і бабина дочка
Українська народна казка Буковини

Жили дід і баба. Дід мав собі дочку, а баба собі. Дідова дочка була гарна і роботяща, а бабина погана й ледача. Баба каже дідові:

— Відвези свою дочку в ліс, бо вона ледача.

І дід повіз, бо слухав у всьому бабу. Приїхав у ліс, дивиться, хатинка стоїть. Завіз дочку в ту хатинку, наносив дров, напалив. Дівчина заснула, а дід утік додому.

Встала дівчина вранці, а тата нема. Біжить вона лісом і надибає шопку. Та шопка була повалена. І говорить до дівчини шопка:

— Вимасти мене, я стану тобі у великій пригоді. Дівчина закотила рукави і мастить. Вимастила файно і біжить далі. І надибає пічку. Пічка говорить:

— Вимасти мене, дівчино, я стану тобі у великій пригоді.

Дівчина закотила рукави, вимастила і біжить далі, ї надибає яблуньку. Яблунька говорить:

— Збери з мене осельницю, і я стану тобі у великій пригоді.

Зібрала дівчина з яблуньки осельницю і біжить далі. І надибає засмічену керничку. Керничка говорить:

— Дівчино, вичисти мене, стану тобі у великій пригоді. Вичистила дівчина керничку і біжить далі. Дивиться, іде замазана сучка і каже:

— Дівчино, помий мене, стану тобі у великій пригоді. Помила вона сучку, біжить далі і прибігла на те саме місце, де була. Та й надибає вона знову шопку. А в тій шопці стоять коні, впряжені у візок, а на візку лежить все, що треба дівчині до віддавання: килим, шафа, ліжко і все вбрання. Сіла вона на візок з добром і їде. І надибає пічку. А в пічці такі великі хліби! І каже пічка:

— Дівчино, забери цей хліб собі.

Вона забрала хліб і їде далі. І надибає яблуньку. А яблунька говорить їй:

— Збери з мене яблука і забери собі.

І вона зірвала великі файні яблука і поклала їх на візок. Іде далі і надибає керничку. А керничка говорить їй:

— Дівчино, напийся води.

Напилася дівчина з кернички і їде далі. Їде, їде і надибає ту саму сучку. І сучка показала їй купку золота. Вона забрала те золото і їде додому.

Під’їжджає дівчина до батькової хати. А в хаті під лавкою сучка лежить і каже:

— Дідова дочка добро везе! Дідова дочка добро везе! А баба її штурх коцюбою.

— Мовчи!

Але чує баба, віз гуркотить. Глянула — в’їжджає на подвір’я візок з добром, а на ньому — дідова дочка. Як занесли все те добро до хати, баба каже дідові:

— Завези туди й мою дочку.

Дід узяв і повіз. Привіз до тої самої хатинки, наносив дров, напалив. Дівчина лягла і заснула, а дід поїхав додому.

Встала дівчина і біжить. Надибає шопку. А шопка їй говорить:

— Вимасти мене, дівчино, стану тобі у великій пригоді.

А дівчина каже:

— Мені мамка казала ручки не бруднити.

І побігла далі. Та й надибає пічку. Пічка була розвалена. Каже вона дівчині:

— Вимасти мене, стану тобі у великій пригоді.

— Мамка сказала мені ручки не бруднити.

І побігла далі. Надибає яблуньку. Яблунька каже:

— Збери з мене осельницю, стану тобі у великій пригоді.

— Мені мамка казала ручки не бруднити.

І побігла далі. Біжить і надибає керничку. Каже їй керничка:

— Дівчино, вичисти мене, стану тобі у великій пригоди

— Мені мамка казала, щоб я ручки не бруднила. І побігла далі. І надибає сучку. Сучка каже:

— Дівчино, помий мене, стану тобі у великій пригоді.

— Мені мамка говорила, щоб я ручки не бруднила. І побігла далі.

Оббігла вона кругом і прибігає знов до тої шопки. А в шопці стоять коні, запряжені у візок з добром. Лиш добігла дівчина до шопки, а шопка зачинилася і нічого нема. Побігла далі і надибає пічку. А в пічці такі файні хліби! Але закрилася пічка, для дівчини хліба нема. Побігла вона далі і надибає яблуньку. На ній такі яблука файні, а яблунька не дає. Побігла далі. Надибає керничку. Хотіла напитися, а керничка закрилася, не дає води. Побігла дівчина далі і надибає сучку. І золото є, а не дає їй сучка. І побігла дівчина далі. Бігла, бігла і додому не добігла. Почався мороз, вона впала і замерзла.

А дома сучка лежить під столом і каже:

— Бабина дочка замерзла, бабина дочка замерзла!

А баба її штурх коцюбою:

— Мовчи! — Та й каже дідові:

— Іди, діду, привези мою дочку, бо вона не може сама добро привезти.

Дід поїхав і привіз бабину дочку мертву.

Походження та примітки

Дідова дочка і бабина дочка. Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 480. Записано 26 грудня 1929 року в селі Шебутинцях Сокирянського району Чернівецької області від Івана Григоровича Харабари (1916 року народження, інвалід Великої Вітчизняної війни). Варіант запису 22 липня 1979 року в селі Непоротовому того ж району Чернівецької області від Івана Авксентійовича Скрипника (1902 року народження, освіта — 2 класи, колгоспний пенсіонер).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.

Дідова дочка і бабина дочка
Українська народна казка Гуцульщини

Жили собі дід та баба. Мали по дівчині. Дідова була роботяща, добра, а бабина лінива й зла. Підуть вони на вечорниці, там хлопці, дівчата співають, граються, жартують. Дідова дочка лиш пильнує куделю, щоб багато напряла, а бабина пустує. Дідова напряде за вечір велике веретено, а бабина відніме у дідової веретено, прийде додому і каже, що то вона так багато напряла.

Одного разу баба дуже побила дідову дочку, що та ніби нічого не напряла, і дівчина пішла з дому. Йде вона та йде і біля дороги бачить яблуню. І заговорила яблуня:

— Дівчинко, обкопай мене, побіли, то будеш щаслива.

Дідова дочка послухалася і зробила все, як просила яблуня. Яблуня подякувала, і дівчина пішла далі. І побачила під вербою керницю, в яку нападало багато листя. Керниця обізвалася до неї:

— Вичисть мене, дівчинко, то будеш щаслива.

І вона вичистила керничку. А тоді напилась води, і так їй стало добре та весело, що й забула про своє горе, про свою тяжку сирітську долю. Іде вона далі і бачить, що хатка стоїть, така нужденна, оббита дощами та вітрами. Хатка попросила:

— Дівчинко обмасти мене, побіли, позамітай коло мене. Дівчина все зробила і зайшла до хатки. А там парубок сидить, такий гарний, як ружа. Сподобалася йому дівчина, і взяв він її собі за жінку.

Як довідалася про це бабина дочка, то й собі пішла тою дорогою, що дідова. Але коли яблуня попросила, щоб обкопала її, то вона не послухалася, а сердито сказала:

— Ніколи мені коло тебе ходити.

І пішла далі. Те саме сказала вона й керниці, й хатці. Але полив густий дощ. Бабина дочка забігла до хати. Там її вкусила гадюка, і вона померла.

Дідовій дочці справляли весілля, а бабиній — похорон.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Середній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
10 січня 1986 року
Оповідач: Юлія Миколаївна Вітковіцька (1908 року народження). Записали учні Середньоберезівської школи під керівництвом вчительки Сулятицької Марії Миколаївни (1927 року народження). Записи отримані від М.М.Сулятицької Вінницька область
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Дідова дочка і бабина дочка
Українська народна казка Гуцульщини

Був дід і баба. Дід мав дочку і баба мала дочку. Бабина дочка була пуста, а дідова вгідна *. Баба дідову дочку не любила, відогнала дідову дочку від хати. — Іди собі геть. І йде дідова дочка. А куди йде? В світ за очі. Зайшла вона в ліс, дивиться, а там пічка стоїть, така облупана. Вона підійшла до неї, а пічка говорить людським голосом:

— Дівчинко-кісочко, обчисть мене, обхай * мене. Я тобі в пригоді стану, хлібця собі набереш.

Дівчинка не лінувалася, махом обчистила, оббілила, файно все зробила й пішла. А пічка подякувала дівчинці. Іде, йде вона далі, а там яблунька, така брудна, така суха й колюча. Підходить вона до тої яблуньки, а яблунька говорить людським голосом:

— Дівчинко-кісочко, обчисть мене, обхай мене. Я тобі в пригоді стану, собі яблучок набереш.

Дівчинка не лінувалася, обчистила її, обломала то все ломаччя, обчистила, і яблунька зробилася, як квіточка. Подякувала яблунька дівчинці, і дівчинка пішла далі. Іде, йде, надибає керничку. Керничка така засмічена, така обкидана ломаччям, водичка брудна. Дівчинка підійшла, а керничка людським голосом

— Дівчинко-кісочко, обчисть мене, обхай мене. Я тобі в пригоді стану, водички нап’єшся.

Дівчинка не лінувалася, обчистила її файно, вичистила. Подякувала їй керничка, і пішла дівчинка далі. Іде, дивиться, світельце в лісі. А то вже зачало смеркатися. Дівчинка пішла на то світельце, а там хатка. Вона заходить у ту хатку, а там бабка і син. Вона просить:

— Прийміть мене на ніч.

А бабка питається:

— Відки ти йдеш і куди?

І розказала вона бабці, що з нею сталося. А бабка каже:

— А ти наймешся в мене? Дівчинка пристала на то і сказала:

— Добре.

Переночувала дівчинка, а вранці помогла бабці їсти зготовити, усе в хаті помогла. І каже їй бабка так:

— Як будеш у мене файно служити, я тобі дам файну платню. І розказала дівчинці, що треба робити.

— Щоб мені ліжка застелені були, у хаті заметено, пічка напалена, їда зготовлена і дитинка скупана.

— Добре, — сказала дівчинка.

— А ми з сином підемо.

А та баба була чарівна. Пішла вона з сином у ліс, а дівчинка файно позастелювала ліжка, позамітала в хаті, напалила пічку, нагріла тепленького, приготувала їду, скупала дитину. Як ті прийшли, все було зроблено. Бабка подивилася — все файно. І сказала бабка:

— Будеш у мене три роки служити. І дівчинка пристала на то.

І служила вона там. Другий день вони їй таку саму роботу дали й пішли. І дівчинка все файно зробила. Як бабка сказала, так вона й зробила. Прийшла бабка — все готове.

Третій день то саме було, і так пройшло три роки. Каже бабка:

— Час уже тебе виряджати додому.

Дивиться дівчинка, приїхали коні, файно в золото вбрані, файні сиві коні, запряжені в фіякір. Баба поклала на фіякір скриню. Дівчинка не дивилася, що в тій скрині було.

— Це, — каже, — ти в мене заслужила.

І подякувала їй бабка, і коні рушили й пішли. їдуть вони, їдуть і спека така. Дівчинка каже:

— Я би так водички напилася.

І якраз їдуть коло тої кернички. Стають коні, а керничка каже.

— Дівчинко-кісочко, пий водички. І набери собі на дорогу. Ти мене обчистила, ти мене обхаяла, я тобі в пригоді стала.

Дівчинка напилася водички, напоїла коні, набрала водички з собою і поїхала далі. І приїхає вона до яблуньки. А на ній яблучка такі файні. Каже дівчинка:

— Така спека. Я би лягла в холодочку трошки відпочити.

І коні стали. Дівчинка злізла з фіякра і пішла під яблуньку в холодочок. І посипалися з яблуньки яблука. І каже яблунька:

— Ти мене обхаяла, ти мене обчистила, і я тобі в пригоді стала. Бери з собою яблучок.

Дівчинка набрала з собою яблучок і поїхала далі. Їде і зголодніла. А то так запахло хлібцем і булочками. Дивиться дівчинка, — пічка. І каже пічка:

— Дівчинко-кісочко, хлібця набирай, булочок набирай. Ти мене обхаяла, ти мене обчистила, я тобі в пригоді стала.

Дівчинка набрала на фіякір хлібця, булочок і поїхала далі. Приїхала вона додому, а дідо вже не зустрічав її, бо дідо помер. Зосталася тілько баба, її мачуха. А песик побачив дівчинку та й гавкає:

— Гав-гав! Бабина дочка на печі сидить, нероба! А дідова їде, як паня!

А баба каже:

— Брешеш, собако! Моя дочка сидить у хаті, як паня! А з дідової дочки ворони кости рознесли!

Глипнула, а на подвір’я заїхають файні коні, в золото вбрані. Дідова дочка сидить на фіякрі і куфер на фіякрі. Баба вийшла, втішилася тим і прийняла дідову дочку. Занесли до хати добро, що вона заробила. А коні з фіякром вернулися в ліс.

Трапився файний хлопець, дідова дочка віддалася і живе собі щасливо. А баба каже свої дочці:

— Знаєш, донечко, іди й ти. І ти добра заробиш і будеш так жити.

Розпиталися в дідової дочки, куди вона їхала, куди йшла. Дідова дочка все розказала їм, і відрядила баба свою дочку.

Іде бабина дочка в світ. Іде тою самою дорогою, що й дідова дочка. Дивиться, стоїть пічка, така нефайна, облупана. І каже пічка людським голосом:

— Дівчинко-кісочко, обчисть мене, обхай мене. Я тобі в пригоді стану, хлібця набереш.

— Я не маю коли.

І пішла далі. Іде, а там яблунька. І каже яблунька людським голосом:

— Дівчинко-кісочко, обчисть мене, обхай мене. Я тобі в пригоді стану, яблучок собі набереш.

— Я не маю коли, я поспішаю.

І пішла далі. Іде, дивиться, керничка стоїть. І людським голосом говорить:

— Дівчинко-кісочко, обчисть мене, обхай мене. Я тобі в пригоді стану, водички нап’єшся.

— Я не маю коли, я поспішаю.

І пішла далі. Пішла і трапила якраз на то світельце, на ту хатку. Входить туди — сидять баба й син. Вона каже до них:

— Я прийшла, би ви мене приймили на ніч. Вони видивилися на неї і запиталися:

— Відки ти йдеш і куди?

А вона каже:

— Я йду наймитися. Сестра моя прийшла з багатством, і я хочу багатства такого.

А бабка каже.

— Вона в мене наймилася. Та й ти наймешся в мене.

— Добре.

Пристала на то дівчина і сидить. Баба зварила їсти, а вона собі сиділа і нічого бабі не помагала. Баба нагодувала її. Лягли спати. А рано встали, і каже баба так:

— Ми з сином ідемо, а ти все тут роби. Щоб ліжка застелені були, у хаті заметено, в пічці напалено. Щоб було їду зварено, вода нагріта і дитина покупана.

— Добре.

Пішли вони. А дівчинка каже:

— Та що, я буду робити? Трудитися?

Лягла на ліжко і лежить. Приходить баба з сином — все стоїть, як стояло. Як лишили, так і стоїть. Нічого не роблено. Вони до дитини — і не мита, і не доглянута.

На другий день то саме. Каже їй зранку баба:

— Мають бути ліжка застелені, в хаті заметено, в пічці напалено, водичка нагріта, дитина скупана і їда зварена.

— Добре.

Та й так само було, як першого дня. Каже дівчина:

— Що, я буду трудитися, буду мордуватися?

Та лягла на ліжко й лежить. Приходить баба з сином — все стоїть. Як лишила, так стоїть, нічого не роблено. І каже баба так:

— Ще три роки нема, але ми тебе відряджаємо. Нам такої не треба.

Вони ще подивилися до дитини, а дитина попарена, бо вона дуже гарячою водою її хотіла мити. Баба свиснула, і прилетіли файні коні, всі в золоті. Бабина дівчина втішилася. Поклали на фіякір скриню і дівчину відрядили.

Їде вона і так хоче води, така спрагнота́. Повертає до кернички. Думає собі: «Нап’юся води, хоч тої брудної». Вона хотіла пити, а відти бухнула вода, облила її. І віднесло її геть, не дало напитися.

Їде вона далі, а на яблуньці такі файні червоненькі яблучка. «Та хоч яблучко урву та з’їм». А яблунька зачала гіллями й гачками її бити, не дала їй яблучок. Пірвала її, обшкалювала * її. І їде вона далі, нещасна така, обшкальована, пірвана.

Приїхала до пічки, запах їй хлібець. А вона собі думає: «Хоч хліба з’їм». Вона до пічки, а пічка вогнем фугнула на ню і не дала їй хлібця, не дала нічого. Їде вона далі і думає: «Хочу я подивитися, хочу видіти, що там мені дали. Яку мені плату дали?» Коні стали, вона відкриває скриню, а відти до неї посунулися змії і порвали її геть, на шматочки. А коні пішли далі. Ідуть коні з фіякром, а песик коло хати гавкає:

— Гав!-гав! Дідова дочка ґаздує, як паня, а з бабиної ворони кости рознесли!

А баба каже:

— Брешеш, собако! Моя дочка їде...

Глип, а коні з фіякром наперед хати, на подвір’ї. Баба втішилася. Подивилася, а дочки нема. Дочки не видко, лиш коні й скриня. Баба собі думає: «Що там у скрині?» Відкриває скриню, а відти змії. То все посунулося до баби і бабу рознесло на шматки. Коні вернулися, фіякір поїхав назад.

Походження та примітки

* Вгі́дний — працьовитий і добрий.

* Обха́яти — привести до ладу.

* Обшкалюва́ти — обдряпати.

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Село Вербовець, Косівського району, Івано-Франківської області
18 листопада 2003 року
Оповідач: Михавчук Анна Миколаївна (1935 року народження) Вінницька область
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Дідова дочка і бабина дочка
Українська народна казка Покуття

Були дід та й баба. Тай дід мав дівку, та й баба мала дівку. Вони зійшлися з дітьми. Бабина дівка була лінива, а дідова робітна. Каже дідови його дівка: — Дєдю, я піду десь у світ, хочу щось заробити, аби ми ліпше жили.

Дід дозволив, і пішла дівка. Іде вона, йде. І зайшла дорогою в ліс. Іде лісом, дивиться, а то яблунька росте. І каже їй яблунька:

— Дівочко-кісочко, обчисть мене, прибери підо мною. Будеш іти назад, з’їш добрих яблучок.

Дівчинка вилізла на яблуньку, пообломлювала сухі крачки, почистила її. Позамітала під яблунькою і пішла лісом далі. Дивиться, стоїть сливочка. І то саме каже:

— Дівочко-кісочко, почисть мене, прибери підо мною. Будеш іти назад, з’їш добрих сливочок.

Дівчинка вилізла на сливочку, підчистила, сухі крачки обломила. Та зійшла надолину, поприбирала, позамітала під сливочкою і пішла далі. Іде, дивиться, а то грушечка стоїть. І каже до неї:

— Дівочко-кісочко, обчисть мене. Будеш іти назад, з’їш добрих грушечок.

Дівчинка вилізла на грушку, обчистила, крачки обломила сухі. Та й злізла з грушки, позамітала, поприбирала ті крачки і пішла далі. Іде вона, йде лісом, дивиться, а то керничка. І так само каже:

— Дівочко-кісочко, вичисти мене. Будеш іти назад, нап’єшся доброї водички.

Дівчинка закотила рукави і зачала чистити ту керничку. Вичистила, намул повибирала, позамітала коло кернички, зробила порядок і пішла далі.

Іде вона далі, йде, дивиться, а то хата в лісі. Зайшла вона до тої хати, дивиться, в хаті так неприбрано, така кириня, порозкидано все. І каже в хаті до дівочки пічка:

— Дівочко-кісочко, прибери мене, вимасти мене. Будеш іти назад, з’їш доброго хліба.

Вона ся розібрала, влізла в піч, вимастила, файно позамітала, зробила чисто. І пішла далі. Іде вона, йде, а то в лісі млин. Зайшла вона в млин та й дивиться, а там чорти (у нас кажуть «турки», бо то в хаті діти малі, та й боялися люди казати «чорти»). Побачили її чорти та й кличуть данцювати:

— Тур, дівко, в данець! А вона каже:

— Пішла бих, та не маю черевиків. Принесли їй черевики та й знову кажуть:

— Тур, дівко, в данець!

— Пішла бих, та не маю капців. Принесли їй капці та й знов:

— Тур, дівко, в данець!

— Пішла бих, та не маю сандалів. Принесли їй сандали. І знов:

— Тур, дівко, в данець!

— Пішла бих, — каже, — та не маю сорочки. Принесли сорочку.

— Тур, дівко, в данець!

— Пішла бих, та не маю кожуха. Принесли кожух і знов:

— Тур, дівко, в данець!

— Пішла бих, та не маю киптарика. Принесли киптарик та й знов:

— Тур, дівко, в данець. А вона каже:

— Пішла бих, та не маю платини. Принесли їй платину і знов кажуть:

— Тур, дівко, в данець!

— Пішла бих, та не маю цяток на грудях.

Принесли цятки. І ще казала вона їм за пояса, за сорочку святошну, за горботку. А кугут в дванадцятій годині ночі запіяв, і вони повтікали. А вона забрала то все вбрання, пов’язала собі, взяла на плечі й пішла.

Іде вона, йде, доходить до тої хати, де вона порядок робила. Зайшла в хату, дивиться, а в печі хліб такий файний, спечений. І білий дуже. Вона втішилася — і до хліба, бо голодна була. Зачала той хліб вибирати і вивертати з тас. І складала той хліб на лавочці. А той, що був у глибині печі, почав самий підсуватися наперед, щоб їй було ближче тягнути. Поклала вона хліб на лавицю, тоді найшла баняк, миску, лижку й крупи. Налила води і варить кашу. Зварила, попоїла. А мишка біжить попід лавку та й каже:

— Дівочко-кісочко, дай мені кашки.

Вона взяла каші, продула, би мишка не попеклася, і дала їй під лавицю. А мишка каже:

— Подивися мені в праве вушко. Щось витягнеш відти. Подивилася вона мишці в праве вушко і побачила через вушко аж надвір. А там стоять пара коней і бричка нова. Вона втішилася, повиносила хліб, склала на бричку. І ту одежу, що «турки» їй дали, склала на бричку. І сіла на бричку й поїхала.

Їде вона, їде, дивиться, а то керничка, та, що вона чистила. І вона схотіла напитися, зійшла з брички і напилася води. Та сіла на бричку і поїхала далі. Їде, дивиться, а то грушечка, та, що вона її чистила. Зійшла з брички, підійшла, а грушечка така сивна. І вона зірвала ті грушки, поклала собі на бричку і поїхала далі. Їде, дивиться, а то сливочка, та, що вона її чистила. Вона зійшла з брички, а сливочка така сивна. Вона зірвала ті сливочки, поклала собі на бричку і поїхала далі. Їде, їде, дивиться, а то яблунька, та, що вона її чистила. І також така сивна. Вона зірвала ті яблучка, поклала собі в бричку і поїхала далі.

І виїхала вона з лісу на поле і доїхала додому. І кричить:

— Втворіть, дєдю, ворота!

Дєдя побіг втворив їй ворота, і вона заїхала в двір. Дєдя дивиться, а то всяке добро на бричці є: і хліб, і садовина, і вбрання всяке. І почали все заносити з брички до хати. А баба це увиділа і зачала зі своєю дівкою сваритися:

— Видиш, яка то робітна дівка? Всякого добра навезла. А ти лінива та й нічого не маєш. Іди в світ і, може, й ти знайдеш щось, як оця дідова знайшла.

Вирядила дівку, і пішла дівка шукати. Іде вона, йде, а то ліс. Пішла через ліс. Дивиться, а в лісі яблунька. Каже яблунька:

— Дівочко-кісочко, обчисть мене. Будеш іти назад, з’їш добрих яблучок.

Каже дівка:

— Не мала би я роботи та лізла би обдряпуватися.

І пішла далі. Йде, йде, дивиться, а там сливочка. Сливочка каже:

— Дівочко-кісочко, обчисть мене. Будеш іти назад, з’їш добрих сливочок.

А дівчина каже:

— Е, не мала би я роботи! Лізла би на сливку та руки, ноги обдирала. Йде далі, йде, дивиться, а там грушка. Грушка каже:

— Дівочко-кісочко, підчисть мене. Будеш іти відти, з’їш добрих грушечок.

— Е, не мала би я роботи! Аби я лізла та собі ноги обдирала? Та кололася на грушці?

Та й пішла далі. Іде, дивиться, а то керничка. Каже керничка:

— Дівочко-кісочко, вичисть мене. Будеш іти відти, нап’єшся доброї водички.

Каже дівка:

— Не мала би я роботи! Би я руки пхала у воду та в грузь талапалася. Іде вона, йде, дивиться, а там хата. Зайшла вона в хату, дивиться, а то така кириня, таке все порозкидуване, так нечисто. Каже пічка:

— Дівочко-кісочко, вичисти мене, вимасти. Прибери мене. Будеш іти назад, з’їш доброго хліба.

Каже дівка:

— Е, не мала би я роботи! Би я глину місила. Та лізла в піч, та мастила.

Пішла далі. Йде, йде, дивиться, а там млин. Зайшла вона в млин, дивиться, а там чорти гуляють. Ті чорти її вздріли та й кажуть:

— Тур, дівко, в данець! Каже вона:

— Пішла бих, та не маю черевиків. Принесли їй черевики і знов:

— Тур, дівко, в данець! Каже вона:

— Пішла бих, та не маю запаски. Принесли запаску та й знов кажуть:

— Тур, дівко, в данець! Тоді вона каже:

— Пішла бих, та не маю платини. Принесли їй платину і знов кажуть:

— Тур, дівко, в данець!

А вона подумала: «Тепер вже я маю все вбрання». Та й пішла з ними в данець. Та й так гуляла, що пірвали на ній все вбрання і взуття, що їй давали. І тоді запіяв кугут, і вони повтікали. І вона лишилася сама в тім млині.

Іде вона назад, стомлена й пірвана. Іде та й заходить до тої хати. Заходи в хату, дивиться, а то в печі хліб, такий великий, файний. Вона до печі, хоче його витягнути, а весь хліб подався далеко назад. Вона крутиться, шукає, чим би дістати. І нема нічого, не може дістати. А вона така голодна, змучена. Дивиться, а там крупи лежать у торбинці. Вона найшла якийсь банячок, насипала води і варить кашу. Зварила і почала їсти. А по землі біжить мишка і каже:

— Дівочко-кісочко, дай мені кашки. Подивишся мені в ліве вушко і щось витягнеш відти.

А вона дала мишці гарячої каші, і мишка попеклася. Подивилася вона їй у ліве вухо, а то тачка стара стоїть надворі. Вона взяла ту тачку, і нема що в тачку класти. Хліб витягнути не може. Вийшла дівка і йде з тою тачкою, а тачка така стара, така поломана. Іде вона, дивиться, а то керничка. Вона зраділа, бо дуже трудна. Зраділа — і до кернички пити воду. А вода в керничці пішла далеко в глибину, і дівка не могла напитися. І пішла далі. Дивиться, а то сливочка. Вона поклала тачку та й до сливок. А краки в сливки попіднімалися догори, і вона не могла дістати і врвати. І пішла далі.

Іде вона, дивиться, а то грушечка. А на ній такі грушки сивні, такі великі і так низько на краках. Дівка поклала тачку і до грушки, хоче врвати грушок, а краки всі догори пішли, і вона не може дістати. Взяла свою тачку і поїхала далі. Дивиться, а то яблунька, така сивна і так низько яблучка висять. Вона до них, а краки з яблуками догори навернулися, і вона не змогла дістати.

І поїхала вона з лісу додому. Стала під воротами і кричить:

— Втворіть, мамо, ворота!

Баба виходи, ворота отворила, а дівка тачку тримає, стару, поломану.

Дивиться баба, а вона така пірвана, катрання з неї висить. Каже баба:

— Ех ти, дівко лінива! Ти привезла тачку стару? То дідова дівка і садовини, і хліба, і вбрання, а ти прийшла гола?

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Драгасимів, Снятинського району, Івано-Франківської області
23 березня 1992 року
Оповідач: Плешкан Павло Дмитрович (1909) Вінницька область
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Дідова дочка і бабина дочка
Українська народна казка Поділля

Був собі дід. Жінка у нього померла. Лишився він сам з дочкою. Оженився другий раз. І взяв собі жінку, у якої уже була дочка. Так і зажили — в діда дочка і в баби дочка.

От баба дозволяє їм ходити на вечорниці — прясти. Дідова дочка пряде, а бабина байдики б’є, нічого не робить. Тітка Катерина, в якої були вечорниці, каже:

— Гапко, твоя дочка така ледача, що страхи Божий.

Баба з тих пір зненавиділа бабину дочку і стала просити діда, щоб завіз її в ліс.

— Нехай дурно нашого хліба не їсть.

Чоловік послухав і повів одного дня дочку в ліс. Знайшли там якусь хатку. Дід покинув тут дочку і наказав:

— Сиди тут, а я піду дров нарубаю.

Вийшов з хатки, прив’язав дерев’яну колодочку до вікна, а сам подався додому.

Сидить дочка, чекає на батька, а його все нема і нема. Вітер колодочкою стукає, а вона думає, що то батечко дрова рубає. Коли стемніло, щось постукало в двері і каже:

— Дівчино, відчини.

Вона й відчинила. І побачила перед собою кобилячу голову.

— Дівчино, пересади через поріг.

Вона пересадила.

— Дівчино, дай вечеряти!

Вона й вечеряти подала.

— Дівчино, постели!

Вона постелила.

— А тепер подивися на себе в дзеркало.

Глянула вона і побачила, що стала дуже гарною. А тим часом двері в хатку прочинилися і входить молодий хлопець. Побачив красуню і просить, щоб вона вийшла за нього заміж. Вона погодилася.

Після весілля поїхали молодята до батька з возом добра. Баба як побачила дідову дочку, то її аж злість взяла. І баба наказала дідові, щоб і її дочку повів у ліс. Дід погодився і зробив усе так само, як і минулого разу.

Коли ввечері з’явилася на порозі кобиляча голова і попросила перенести її через поріг, то у відповідь почула:

— Невелика пані, сама перелізеш.

Що б далі не просила її кобиляча голова, в усьому їй бабина дочка відмовляла.

— Дівчино, — каже наостанок голова-зазирни мені в ліве вухо, а тоді в праве.

Вона зазирнула і опинилася в густому лісі. А там вовк її вхопив і поніс не знати куди.

А в діда був песик. То ще він лежав на призьбі і дзяв-дзяв:

— Дідова дочка-красунечка живе, як вареник в маслі, а бабиної дочки вже й на світі нема.

Почула це баба, набила песика і наказала дідові, щоб пішов подивитися, де це її дочка. Дід пішов. Зайшов до знайомої хатки. А вона стоїть пустка-пусткою.

Отак у світі буває — щиросердечну людину доля винагороджує, а лиху — карає.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
174 (6440). Дідова дочка і бабина дочка. СУС 480. Записано 2009 року.
Оповідач: Рогальська Олена Михайлівна (1912 року народження) Малинівка Літинський район Вінницька область
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Дідова дочка і бабина дочка
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жив собі чоловік і жінка. Була у них дочка. Гарно вони жили, але случилось горе: померла жінка. Вскорості у сусідки теж біда: помер чоловік. Зосталася в неї дочка. Дідова й бабина дочка дружили між собою. Часто ходили годна до одної в гості, разом гуляли.

Гось годного разу баба й каже дідовій дочці:

— Як твій батько возьме мене за жінку, то ти будеш у сметані пливати.

Гось він і одружився на ній. Зразу було й справді добре дідовій дочці. А тоді стала баба заставляти її всю роботу робити.

А годного разу приказала дідові, щоб він годвіз свою дочку у ліс. Він так і зробив.

Зосталася дідова дочка сама в лісі. Ходить бідна, плаче, блукає, вже і їсти захтіла. І гось найшла вона яблуньку, а на ній — яблука, гарні такі, здорові. Яблунька й каже:

— Гоброби мене, то я тобі дам яблучок.

Дівчина обполола яблуньку і наїлась яблук скілько захтіла. Тоді пішла вона дальше. Іде-йде, гаж бачить — криничка стоїть.

— Дівчинко, гобкраси мене, гобполи мене, то я тобі дам водички напитися,- попросила криничка.

Дівчина все зробила, напилась води і пішла дальше. Іде довго, гаж бачить — стоїть піч. Піч мовила:

— Гоброби мене, гобмасти мене, напечу пиріжків, то дам і тобі.

Так і зробила, наїлася пиріжків і пішла дальше. Іде, іде, а на дорозі сидить дід старий і каже до неї:

— Годведи мене, куди я тобі скажу, а я тобі за це дам мішок грошей.

Дівчина послухала діда, і він дав їй мішок грошей. Іде вона з тими грошима, гаж бачить: домик стоїть, а в ньому — царство, цар з царицею сидять. Дівчина до них поздоровкалась і показала їм гроші. Цар і цариця гобдарували її, чим вона захтіла, карету золоту їй дали, добрі коні, повну скриню барахла всякого.

І дочка поїхала собі. По дорозі заїхала до печі, набрала пиріжків, потім до яблуні — набрала яблук, потім до кринички — набрала водички і приїхала додому.

Мачуха з дочкою, як побачили, стали кричати до діда, щоб відвіз і її дочку до лісу. Дід так і зробив.

Йде бабина дочка лісом, по дорозі їй стрічається та сама яблунька, піч, криничка, дід. Але вона нікого не послухала, нічого не зробила. На їх просьби вона відказувала:

— Ще б я не нароблялася, ще б я з дідами не водилася.

До царя й цариці теж не поздоровкалася. Вони дали їй конячку-клячу, возика маленького і повну скриню вужів. Їде вона додому, радіє, думає, що привезе таке багатство, як дідова дочка.

От вона вже й вдома, одчиняють скриню, а там повно вужів. Крику було на цілий куток! А дідова дочка вскорості оддалася і переїхала жити десь у гинче місце.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
186 (5414). Дідова дочка і бабина дочка. СУС 480. Записала Щербина Вікторія (7 клас) 2008 року.
Оповідач: Нечитайло Пелагея Мефодіївна (1930 року народження), село Зеленьки, Тальнівський район, Черкаська область
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Дідова дочка і бабина дочка
Українська народна казка Полтавщини

Як жили собі чоловік та жінка і мали дочку, а ще конячку та собачку. Умерла мати, а батько взяв та й оженився вдруге. Ох і недобра була жінка, лінива, незлюбила вона падчерку. От і говорить діду:

— Одвези свою дочку та й покинь десь.

Не хотів батько проганяти власну дитину, плакав, а потім каже дочці:

— Збирайся, доню, та й поїдемо в ліс.

Запряг конячину, посідали на воза і рушили. Дивляться, аж там хатка на курячій ніжці стоїть.

— Іди, доню, в хату та звари вечерю, а я піду дровець порубаю.

Прив’язав він до дерева цурочку, вона й стукає. А сам поїхав додому. Дівчина чує стук та й думає, що то батько дрова рубає.

Зашаруділо щось під пічкою. Дивиться дівчина, аж то миша.

— Дівко, дівко, погодуй мене, — просить вона.

Вона дала мишці каші, а тоді й попити. Наїлася мишка і каже:

— Прийде сюди вовк і захоче пограти з тобою у кузьмірки. Я дам тобі дзвіночок. Як побачиш, що вовк хоче тебе з’їсти, то притримай сердечко у дзвонику та й шурхни до мене в нірку.

Тільки мишка в нірку, аж вовк на порозі. Зайшов і каже:

— Дівко, дівко, дай мені поїсти.

Дівчина нагодувала вовка.

— Дівко, дівко, давай тепер у кузьмірки грати.

Зав’язала дівчина вовкові очі хустиною, взяла дзвіночок і стала грати. Аж бачить вона, що от-от вовк її з’їсть. Шурхнула вона до мишки в нірку. Ось чує, аж щось знову стукотить, гримить. Відчинила двері, а на порозі кобиляча голова. Дівчина і її нагодувала, напоїла і спати положила. А кобиляча голова каже:

— Залізь мені в ліве вухо, там багатства міряно-неміряно, бери, скільки хочеш, та й вилазь.

Залізла дівчина, а там золото-срібло, що душа бажає. Взяла вона скриню, поклала туди всякого добра та й вилізла.

А батько скучив за дочкою, запряг коня і вирішив її провідати. Приїхав у ліс, а дочка розбагатіла, їсть досита, все має. Зложив дід все добро на віз та й забрав дочку додому. Мачуха як побачила теє, та як напала на чоловіка:

— Повези та повези і мою дочку туди!

Нічого йому робити, посадив падчерку на воза і відвіз до тієї ж хатки. Прив’язав до дерева цурочку, а сам назад поїхав.

От прибігає до неї мишка.

— Дівко, дівко, погодуй! — просить вона.

— Невелика бариня, й сама навариш та й наїсися, — отвічає дівка.

Розсердилася мишка, залишила дзвіночок і втекла у нірку. Аж ось хтось стукає у двері.

— Дівко, дівко, одчини! — кричить.

— Невеликий пан, сам відчиниш!

Заходить вовк та й просить поїсти. А дівка знов:

— Невеликий пан, сам собі навариш, то й поїси.

Стали вона грати у кузьмірки, вовк розізлився та й з’їв дівчину.

От баба каже дідові:

— Запрягай коня та й поїдь за моєю дочкою.

Поїхав дід. А собачка у дворі почула це та й кричить:

— Дідова дочка, як панночка, а од бабиної одні кісточки торохтять!

Вискочила баба, побила собачку, а вона знов за своє. Дивиться баба, аж їде дід сам, а в торбинці кісточки її дочки торохтять.

Хто казав, тому грошей казан, а хто слухав, тому ковдра з пуху.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
7 (4665). Дідова дочка і бабина дочка. СУС 480. Записано 2008 року.
Оповідач: Сліпоконь Анастасія Іванівна (1918 року народження), Лохвиця, Лохвицький район, Полтавська область
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Дідова дочка і бабина дочка
Українська народна казка Полтавщини

Були собі дід та баба, і мали вони дочку. Красива вона була, розумна та й любили батьки її дуже.

Одного разу надумала собі баба помирати, а як умирала, то своєму чоловікові казала:

— Як умру , чоловіче мій любий, а ти ще будеш женитися, то гляди не бери тої удови, що нам сусідкою скільки років була. Бо у тебе буде все добре, буде вона тобі жінкою, а от нашій донечці ніколи не буде матір’ю.

— Домовились, — відказав чоловік, — не буду брати ні її й ніякої. Я женитися не буду.

Померла баба, дід поховав її і похорон відправив. Посумував собі та й став жити далі. Пройшло трохи часу і дід, йдучи селом, зайшов таки до тієї удови-сусідки, що жінка не веліла її брати. То казав, що ніякої брати не буде, а то й забув. Зайшов, прибалакує, посміхається та й до себе просить. Не думає ні про сказане, ні про зроблене. Тоді вдова з таких радощів посміхається та й каже:

— Я вже дуже давно цього ждала, тільки про це й мріяла.

От забрала усю худобу, пожитки свої і до діда жити перейшла зі своєю дочкою. Живуть усі вкупі, дідова дочка й бабина. Не любить баба дідової дочки, все гризе, ображає, та й дівчата між собою часто сваряться. Все дозволено бабиній дочці, і цілу ніч гуляти з хлопцями, і крутитися, на досвітках вигулювати. А дідовій дочці прясти без просвітку. А як дійде діло прядене додому нести, то бабина дочка дідову одурить, прядене забере, ще й дома набреше, що це вона все робить. Прийде дідова дочка додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати, що його дочка ледача.

Що вже мачуха не робила, як не знущалася, що дідові не наговорювала, а дідовій дочці було все байдуже, робить собі мовчки. А баба казиться, що дід свою дочку жаліє. І стали вдвох радиться, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було. Ото і почала баба діда гризти:

— Твоя дочка ледащо, не хоче нічого робити, тільки гуляє та спить, а ти ще її жалієш. Лучче на роботу оддай, хай би робить ішла де-небудь, то, може, люди були б з неї.

Дід не знає що робить, як йому бути, а баба гризе душу. Одно повторює слова: «Куди хочеш веди, але щоб вона дома не була».

Баба таки допекла дідові своїми речами, бо щодня одно товче. Нічого робити, ніде діватися, треба вести, хоч і жаль.

Зібралися вони і пішли. Довго йшли і зайшли до великого лісу. Дочка подивилася на свого батька й каже:

— Вертайтеся, тату, додому. Ви вже втомилися, а я й сама знайду собі господаря.

І пішла собі лісом, а дід повернувся додому.

Доки йшла лісом, багато добрих справ зробила. І яблуньку врятувала від гибелі, і криницю вичистила, прибрала, щоб вода там була, і собаки миршавого не злякалася. Обчистила, реп’яхи обібрала. А коли побачила піч облуплену, то взяла глину і обмазала її. І всі їй обіцяли за її доброту стати у пригоді.

Йде та йде, все добре діло робить та допомагає усім. І от зустрічається їй жінка. Спитала дівчину, куди та йде. Після розповіді запропонувала найнятися у неї. Дівчина згодилася. Жінка розказала про роботу, а вона виявилася легкою.

Так і залишилася дівчина працювати. Все робила совісно. І так цілий рік служила, робила те, що їй хазяйка казала. Сумує дівчина, скучила за батьком, додому хочеться. Хазяйка її похвалила, дала коня і воза, скриню добра всякого і з лісу вивела.

Дівчина подякувала за хліб, сіль і за все зроблене для неї, та й поїхала додому. Їде повз піч. Вона пиріжків їй напекла і цим віддячила. Собака дав намисто дороге дуже.

Схотілося пити, заїхала до криниці. А там вода через верх ллється, а біля неї золоте барильце і кухлик. Вона і води напилася, і подарунки забрала. А яблунька віддячила золотими і срібними яблучками. Приїхала додому, добро у хату занесла. Побачила баба, що стільки добра навезла дідова дочка і напалася на діда, щоб і її дочку відвів.

Повів її дід і розійшлися на тому місці, де й зі своєю донькою. Пішла дівчина лісом. Почалося усе так, як і у дідової дочки. Всі помочі просять, та де там. Ні до одного діла не взялася. Зустрілася і господиня та сама. Та тільки нічого бабина дочка робити не може.

Скінчився рік. За роботу дала вона їй коня гидкого, воза поламаного і ганчірок у скриню склала.

По дорозі побачила дівчина, що нічого їй ніхто не дає. Приїхала додому. Завели її у хату. Та як глянули на те «добро», то так полякалися, що й годі. Почала розказувати, що сталося, що зробилося. А дідова дочка тільки слухає.

Отак і живуть собі і досі. Дідова дочка заміж пішла, а бабина й досі дівує та гордує.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
144 (4749). Дідова дочка і бабина дочка. СУС 480. Записала Настечко Валерія (6 клас) 2008 року.
Оповідач: Жигіль Марія Василівна (1920 року народження), Хорошківка, Лубенський район, Полтавська область
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Дідова дочка і бабина дочка
Українська народна казка Полтавщини

У діда була дочка. У баби теж була дочка. Дідова була дуже працьовита, а бабина ледача. Ідуть на досвітки прясти, то бабина дочка із хлопцями гуляє, а дідова напряде повну шпульку. А коли ідуть додому, то бабина дочка украде повну шпульку у бабиної дочки. Вдома дідову дочку сварить баба. Заставила баба діда, щоб завів свою дочку у ліс.

Ідуть дід з дочкою лісом. Дивляться стоїть хатинка.

— Отут ти будеш жить, — каже дід. Та й пішов додому.

Вночі чує дочка: стукотить, грюкотить, кобиляча голова біжить.

— Дівко, відчини, через поріг пересади, насип вечеряти, положи спати!

Вона все зробила. Проснувшись вранці, вона побачила жениха. Вони побралися і гарно зажили.

Як узнала баба про щастя дідової дочки, то заставила діда, щоб відвів і її дочку в ліс. Так і зробив дід. Настала ніч. Чує бабина дочка: стукотить, грюкотить, кобиляча голова біжить.

— Дівко, дівко, відчини, через поріг пересади, дай вечеряти, положи спать!

Але бабина дочка відповіла:

— Невеликий пан, все зробиш сам.

Вранці прокинулась бабина дочка, а нікого немає. Кинулася додому йти, а дороги не знає. Продиралась крізь кущі, подрала одяг і взуття. Прийшла додому голодна і боса. Розсердилася баба на діда і вигнала з дому. Дід пішов до своєї дочки доживати віку, а баба залишилася зі своєю ледачою дочкою.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
195 (7104). Дідова дочка і бабина дочка. СУС 480. Записала Коломієць Ілона Сергіївна 2009 року.
Оповідач: Мисюра Галина Василівна (1929 року народження), Бондарі, Чорнухівський район, Полтавська область
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.