Дідова й бабина доньки
Українська народна казка Закарпаття

Було раз що не було. Шив дідо та й баба й мали вони доньки. Бабина лінива, а дідова роботяща.

Дівки ходили на прядки. Дідова цілий вечір пряла, а бабила лиш з хлопцями цілувалася.

Раз баба дуже била дідову доньку, що та аж заплакала. Вулицею їхав пан на бричці й звідає:

— Бабко, чому так дівку б’єте?

— Б’ю, бо дуже роботяща. Уже все попряла й їматься до солом’яної стріхи.

— Пустіть її до мене. У мене є що прясти.

— Пак, най іде...

Взяв пан доньку на бричку й привіз домів, запер до комори, де було повно повісма, і каже:

— До ранку мусиш все це попрясти, поткати і визваряти, кедь ні, голова з плеч!

Дівчина сіла на землю та плаче. Раз лиш з’явилася така товста жона, що ледь ся вмістила у двері. Каже:

— Не журися нич. Я поможу, лиш називай ня маточкою, а як ся будеш віддавати — перший погар паленки буде мій.

— Буде, маточко, буде.

— Но, лягай спати.

Жона вийшла, свиснула, одразу збіглися відьми й скоро повісмо попряли, поткали, визваряли, вибілили й звили у звої.

Рано пан заглянув до комори — видить: усе зроблено. Дуже зачудувався.

Увечері повів дівку до другої комори, повної миканиці, й каже:

— До рана аби-сь усе попряла, поткала, визваряла. Готове в звоях мас бути!

Зачинив комору й пішов собі. А дівчина журиться, плаче. Раз лиш з’явилася жона з такими довгими руками, як мотуз, і каже:

— Що ти ся, Марічко, так зажурила?

— Де би-м ся не журила, коли до рана сю миканицю мушу попрясти, поткати, визваряти, вибілити й готове у звоях полотно панові передати.

— Но, кедь мій буде перший погар паленочки на твоїй свадьбі і кедь ня будеш називати вуйною, я тобі поможу.

— Буде, вуйно, буде!

— Но, лягай спати.

Жона вийшла, свиснула, збіглися відьми і нараз усе поробили.

Рано пан пішов до комори, чудується. «Но, та лиш баба правду говорила про свою дівку. Справді роботяща!»

На третій вечір завів дівчину до комори, повної клоччя, і каже:

— До ранку аби-сь усе попряла, поткала, вибілила. Полотно має бути готове у звоях.

Зачинив комору й пішов собі.

А дівчина плаче. «Но, тепер мені ні маточка, ні вуйна не поможуть».

Раз лиш з’явилася жона з такими довгими зубами, аж! до землі.

— Що ти ся, Марічко, журиш?

— Де би-м ся не журила, коли до ранку се клоччя мушу попрясти, поткати, визваряти, вибілити. Готове у звоях має бути.

— Но, кедь мій буде перший погар паленки на твоїй свадьбі і кедь ми будеш казати «стрийно», то я тобі поможу.

— Буде, стрийно, буде!

— Но, лягай, спи.

Жона вийшла надвір, свиснула, збіглися відьми і нараз усе зробили.

Рано пан зайшов до комори, увидів звої полотна й подумав собі: «Візьму я сю дівчину за жону!»

Коли справляли свадьбу і молоді сиділи за столом, заходять до хижі оті три жони — дуже товста, з довжелезними руками і з довгими зубами.

Молода до них:

— Маточко, вуйно, та й ви, стрийно, подьте ближче! Молодий дивиться, та й шепче молодій:

— Що у тебе такі нефайні родичі?

— А чи я знаю...

І як жони сіли за стіл, молодий звідає маточку.

— Маточко, чому у вас такий широкий зад?

— Хреснику, видати тому, бо дуже довго-м сиділа, доки-м усе повісмо попряла.

А вуйну звідає:

— Вуйно, чому у вас такі довгі руки?

— Хреснику, видати тому, бо-м дуже довгі питки напряла, багато миканиці-м мала.

Тепер звідає стрийну:

— Стрийно, чому у вас такі довгі зуби?

— Хреснику, видати тому, бо дуже багато клоччя попряла.

Молодий думає: «Ачей вони попряли сії три комори прядива?»

А маточка, вуйна і стрийна вгадали його думки й кажуть:

— Ти думаєш, що лише у тебе було багато прясти? У нас ще більше було!

Свадьба ся кінчила, і молоді добре зажили. І ще й нині живуть, кой не повмирали.

Розбився горнець, а нашій казці кінець.