Українські народні казки

Дідові дарунки

Українська народна казка Бойківщини

Була одна баба. Мала вона три сини. Два були файні, а третій такий собі. Не знати було, що з його буде. Дурень та й дурень. От баба їм і говорить: — Сини, я вас вигодувала, а сама вже не годна. Тепер уже вам треба мене годувати. Треба вам якогось ремесла ся вчити. Старший говорить:

— Піду я вчитися.

І пішов. Іде, дорога через лісок веде. Стрічає його якийсь дідо.

— Куди ти йдеш?

— Іду, бо треба якогось ремесла вчитися, треба якось жити. Мама в мене стара, треба її годувати.

— Добре, ходи до мене. Я тя научу.

Пішов він до діда і там у нього жив. Чи місяць, чи півроку там у нього пробув. І каже дідо:

— Ти вже в мене побув. І був слухняний і вірний, в мене добре робив. І за то я тобі дам такий столик. Як ти схочеш їсти, скажеш: «Столику, розкрийся!» І столик розкриється, і на тім столику будеш мати все: їсти, пити — все.

То йому дідо дав, він подякував і пішов. А додому ще далеко. Іде він, і ще скоро ніч буде. Він собі думає: «Треба десь переночувати». Дивиться, хата стоїть. Думає: «Піду я до тої хати та переночую».

Приходить він до тої хати, привитався і говорить:

— Господинько, може, би я у вас переночував?

— Та чого не переночуєте? Подорожнього треба в дім приймити. Не приймити — то був би гріх. В мене люде ночують.

Він уже там примістився, господиня рихтує щось там їсти. А він каже:

— Нє-нє, господинько. То ви будете в мене гоститися. І сказав:

— Столику, розкрийся!

Столик розкрився, і на столику все — і їсти, і пити. Всього доста.

А господиня то вздріла і подумала: «Як би в нього той столик забрати?» Постелила йому в другій кімнаті, він ліг та й спить. А вона взяла той столик, а на його місце поставила свій, подібний до того.

Він рано встав, подякував їй, що переночував, забрав той столик і пішов. Приходить додому.

— Що ти навчився? — питається мама.

— Все добре, мамо. Не будеме вже бідувати. Я маю штуку чародійну.

— Ну то показуй ту твою штуку. Він поставив той столик та й каже:

— Столику, розкрийся!

А столик не розкривається — стоїть, як стояв. Він стукає і каже знов:

— Столику, розкрийся!

Та де! «Що є? — думає він. — Е, певно, та баба мені столик підмінила». Але що зробиш? Нема чародійного столика. Каже другий брат:

— Може, я на щось вивчуся! Може, щось кращого найду, цікавішого?

Та й пішов. Виходить на дорогу, стрічає його старий дідок.

— Куди ти, синку, йдеш?

— Дідусю, йду, — каже, — якоїсь роботи шукати. Може, би щось навчився у когось. У мене мама стара і братів треба підтримувати.

— Ходи до мене, я тя навчу.

— Добре.

Взяв дідо його до себе, пробув він у нього якийсь час. І каже дідо:

— Ти вже в мене проробив свій час. І я ніколи не підозрював, що ти щось хитрував. То я дарую тобі цю ступку. З неї ти будеш мати гроші. Скільки разів ти в цю ступку будеш стукати, кожного разу буде тобі із ступки по карбованцю вискакувати.

— Добре.

Взяв він ступку, подякував і пішов. Іде та йде, а додому ще далеко. Дивиться, якась хата стоїть. А тут уже й день кінчається, треба десь переночувати. Підходить він до тої хати.

— Господинько, коби я у вас переночував.

— Та чого ні? В мене люде ночують, бо то при дорозі. То є обов’язок — приняти подорожнього в дім. Та ночуйте.

— Я вам, — каже, — заплачу за то, що переночую.

— Та не треба.

А він не питає, стукає по ступці, карбованці вискакують, і він зразу ті жінці заплатив, що переночує і нагодує його.

А вона як то увиділа, та й подумала: «Треба якось ту ступку у тебе взяти». Завела його в кімнату, постелила, і він ліг і заснув. А вона взяла ту ступку і підмінила. Тоту забрала, а другу там дала, подібну до тої. Він рано встав, узяв ту ступку, подякував, що переночував, та й пішов.

Прийшов додому.

— Ну, що навчився? — питаються.

— Вже бідити, — каже, — не будеме, бо в нас грошей буде в достатку.

— Добре, показуй свою штуку.

А він стукає по тій ступці та й стукає — нічого нема. Старший брат його питається:

— Ти ночував де в дорозі?

— Та ночував.

— А де?

— Та там і там. Там була хата при дорозі. Я зайшов до тої хати і в тої господині добре переночував.

— Там і я ночував, у тої баби. І мене вона так підвела, як тебе. Ну що зробиш? Пропало, нічого не зробиш. Тоді третій син, той дурний, каже:

— Ну, тепер я піду. Може, щось навчуся.

— Та йди.

І він пішов. Іде та йде. І через той лісок іде. Стрічає його дідо.

— Де ти, синку, йдеш?

— Та йду, — каже, — світом, роботи якоїсь шукаю. Ремесла якогось хочу навчитися.

— Та ходи до мене.

— Добре.

Взяв його дідо до себе, та й він там у нього пробув якийсь час. І каже дідо:

— Так, ти вже свій час у мене відбув, треба тебе нагородити за твою щиру роботу. Ти в мене вірно служив. На, — каже, — тобі сумку. Як тобі щось треба буде, якийсь випадок тобі буде, з тої сумки вийдуть тобі помічники.

— Ну добре.

— А другу даю тобі сумку, вже більшу за тоту. Видиш, вона затягується шнурком. Як тобі буде трудно, як хтось на тебе нападе і небезпека тобі буде, як ти будеш видіти, що не можеш з тим дати ради, то ти скажи: «До торби!» І воно вскочить у торбу, і не зможе відтам вийти.

— Добре.

Подякував він дідови. Тоту малу сумку взяв так, щоб то не видно було, під блюзку, а ту більшу взяв під паху та й іде. Дивиться, день кінчається, вечір скоро, а додому йому ще далеко йти. Треба йому десь підночувати. Увидів далеко попереду хату якусь. «Може, би я до тої хати зайшов та переночував?» Приходить, поклонився.

— Ґаздонько, може, би я у вас переночував?

— Та чому ні? В мене люде ночують.

Вона йому постелила у другій кімнаті. Він ту більшу сумку положив на лавці, а з тою малою пішов спати.

А вона дивиться, лежить на лавці сумка. Хоть у ній і нема нічого, але, може, вона якась важна, може, чародійна. Взяла ту сумку та й сховала.

Він рано встав, до сумки — нема.

— Ґаздинько, я тут сумку положив. Де моя сумка?

— Яка сумка? Ти що?

— Ну та як? Я тут поклав її.

— Та де? Ніякої сумки тут не було. Та я тебе приняла на ніч як людину, а ти ще мене злодієм робиш? Як викличу поліцію, то ти зараз...

А він стукнув по тій сумці, і вискочило відтам два хлопці.

— Ану, — каже, — дайте їй з двадцять п’ять гарячих.

Ех, як стали бабу лупити! Баба вертиться, як той хробак. А вони б’ють. Він їй говорить:

— Столик віддай!

— Я не маю сто... Далі б’ють.

— Ну вже, вже віддам, лиш не бийте мене. Віддала той столик.

— Ступку віддай!

— Та я не брала ступки, то... то...

— Віддай ступку!

А ті не перестають бити, далі б’ють. І вибили добре бабу, і вона віддала й ступку. І ту сумку віддала. Її вже так збили, що вона ледве дихала.

Приходить він додому, а брати питають:

— Ну, яку ти там штуку маєш? Що ти навчився? А він поставив столик та й питає:

— Твій столик тото?

А той дивиться, дивиться.

— Та такий цей столик, як мій був.

— Ну-ну, попробуй. То твій. Постукав він по столику і сказав:

— Столик, розкрийся!

Столик розкрився. Уже все є їсти й пити. О-о-о, всі втішилися.

— Ну-ну, а тота ступа твоя?

— Та подібна, як тота була.

— Попробуй.

Він постукав по ступці, і почали випадати гроші. Та й вже вони мають усе, що треба. А той їм каже:

— Ну, маєте вже все. Я відвоював тобі столик, а тобі ступку. Ви живіть тут, а я собі йду далі.

І не признається він їм, що має такі сумки. Каже: -...Я йду, може, ще щось здобуду.

Поклонився їм та й пішов. Та й іде він, та й іде. І приходить у місто, таке, як Москва або Київ. Зайшов у ресторан, сказав дати собі їсти і їсть. А навпроти того ресторану великий дім. Він питає:

— А чий тото дім такий прекрасний? Я вижу, що гейби там ніхто не може мешкати.

— Так, — кажуть, — один пан збудував той дім, але в нім ніхто не може мешкати.

— А чому?

— Бо там, — каже, — якась нечиста сила є. Скоро там зробиться ніч, як починаються крики, свисти, музика. І ніхто там не може висидіти.

— А далеко властитель того дому проживає?

— Та нє, недалеко.

— Ану коби ви його закликали, би-сь з ним поговорив. Закликали того пана.

— Що дасте, як я вам той дім очищу?

— Що? Зробим так — наполовину. Половина дому мені, а половина тобі.

— Добре, ви запровадьте мене туди.

Той запровадив його у помешкання, він двері закрив, ляг собі на диван та й лежить. Коли чує такий рух, свист, музику, крик, скакання. І то щораз ближче до нього підходить.

— Ану вставай, будеме танцювати.

— Я не вмію танцювати.

— Ми тебе научимо. Вставай.

— Я не хочу.

Вони його стали стягувати. А він тоді сумку наставив.

— Ану до торби!

І тоти всі чорти скочили в торбу. Один за другим скачуть і скачуть, А один був кривий, той скочив послідній. Та й не в торбу скочив, а в бік та в двері. Та й утік, не попав у торбу. А ті всі попали. Він тоді торбу затягнув, зав’язав і до тої другої сумки сказав:

— Ану молотіть ту сумку!

Ох як вискочили тоти два з сумки, як зачали тоту торбу молотити. Чорти в торбі вертяться, скачуть, пищать. А ті не питаються, б’ють! Так б’ють, що чорти в сумці затихли, вже не рухалися. Він тоді виніс то в сумці надвір, висипав ті кості і ляг та й далі спить.

Зробився день, пан думає, що той уже не жиє. А він собі здоровий лежить. Приходить пан, подивився, а він лежить собі.

— Ну, як ся спало?

— Добре ся спало. А пан не вірить.

— Добре. Як ви мені не вірите, то переночуйме разом.

Пішли вони обидва в той дім на ніч, полягали спати. І спокійнесенько було. Ні шуму, ні крику жодного — нічого.

— Ну що? — питає ранком хлопець пана.

— Та нічого. Яка згода в нас була, так і зробиме. Я свого слова не скасую. Половина дому моя, а половина — твоя.

А він говорить:

— Знаєте що? Наразі мені будинку не треба. Жийте собі на здоров’я самі, а як мені колись буде треба, то я прийду. Я думаю, що ми не будеме з вами сваритися?

— Нє.

Він забрався й пішов далі. Іде і зайшов у якесь столичне місто.

Там якийсь король мешкав. У того короля була хвора донька. Хворіла вона, і де які лікарі були, всі приходили, та ніхто не знав ліку. Не могли її вилікувати. І до того вже дійшло, що вона вже вмирає. Він зайшов до того міста, пішов у їдальню, їсть і питається:

— Як тут у вас, що чувати? А йому кажуть:

— У нашого короля донька хвора. І нема їй ліку, ніхто не може вилікувати. Багато лікарів було, і ніхто не може дати їй раду.

— Ану заведіть мене до неї. Завели вони його до короля.

— Оцей чоловік береться лікувати вашу доньку. Король каже:

— Добре. Як ти вилікуєш мою доньку, я готовий тобі половину мого маєтку дати. А не вилікуєш — то біда тобі буде.

— Добре, заведіть мене до неї.

Вони його завели, він дивиться, а дівчина лежить і коли-не-коли трошки дихне. Він каже:

— Щоб сюди ніхто не заходив, доки я не закличу. Би-сте не перешкоджали її лікувати.

І сидить він там коло неї, дивиться. Нараз приходить Смерть. Прийшла до ліжка і каже до королівської доньки:

— Я прийшла по твою душу. А він розкрив свою сумку:

— Ану до торби!

Смерть шусть до торби, а він затягнув торбу шнурком — і все. І вже сидить, не відходить звідтам, доки вона не буде здорова.

Він собі спокійнісінько там жиє, вони його годують. Виспиться, файно попоїсть — все добре. А царівна стала помаленьку-помаленьку ходити, приходити до себе. Вже сидить собі в ліжку, зачала говорити, їсти. І вже зачинає добре ходити. Та й стала цілком здорова.

Король питає його:

— Ну, що ти хочеш? Чим би я нагородив тебе?

— Дайте мені, — каже, — одну кімнату, щоби я мав де переспати.

— Я тобі можу дати не кімнату, а дім відповідний, щоб ти жив, як пан.

— Не хочу, мені того не треба. Дайте мені кімнатку маленьку. Я свою торбу покладу в кут, а сам буду ходити, де схочу.

І Смерть у ті кімнатці сидить, а люде не вмирають. Народу намножилося. І сниться йому, що прийшов святий Петро та й каже:

— Випусти Смерть! Бо, дивись, народу намножилося, що нема вже на людей місця.

І він тоді нагадав, що Смерть у торбі сидить. Пішов туди, сумку розв’язав, а Смерть як вискочить! Та й пішла. І зачала свою роботу продовжувати. А за нього вже й забула. Треба було вже й до нього піти. Він уже й сам не радий, що Смерть не приходить.

Святий Петро просить Смерть:

— Іди вже по його душу.

— Та де, я не піду.

Боїться його Смерть. А потому поволи-поволи прийшла й по його душу. І його забирає. І куди його душу дати? До пекла! Привела його Смерть до пекла. А чорти як увиділи його в пеклі — пустилися тікати. Все розбіглося, а він ся лишив. А той кривий чорт, що тоді втік, увидів його та й каже:

— То ти мене вже й тут найшов? Втік і той.

Він там лишився. Та й ходить по пеклі. І нема чортів, і нема в пеклі жодного порядку. Святий Петро просить:

— Господи, — каже, — забери його до себе. Він приходить, а бог каже:

— Іди, чоловіче. Відки-сь прийшов, туди йди.

Здрулив його бог на землю, і не знаю, що там з ним сталося. Чи ще жиє, чи не жиє — не знаю.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Красне, Турківського району, Львівської області
14 листопада 1989 року
Оповідач: Малетич Ярослав Романович (1903)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.