Українські народні казки

Діти лікаря
Українська народна казка Бойківщини

Було то давно-давно. Ніхто такого у нашому селі не тямить, і я сам у тім числі. Було таке село, як наше, по населенню, але що? Люде не так жили, як теперка. Теперка гарно жити, тому що в селі є і школа, і лікарня, і різні професії. А тоді було дуже тяжко жити, тому що в селі не було лікарні. Хто тяжко захворів, то мусів помирати.

Єдної неділі зібралися люде на збори і рішили собі, щоб у їх село прийшов лікар. І направили з области у то село працювати молодого лікаря. Лікар прибув у село, знайшов собі в тому селі дівчину і з нею оженився.

Прожили вони рік, і народився в них син. А в той час лікар був дуже великий пан у селі. То теперка фельдшера не дуже поважають, бо дуже багато людей грамотних є. Коли той лікар прийшов у село, люде дуже раділи, бо він їм ради давав, лікував їх. Побудували йому гарну лікарню, і він там працював. А як завів лікар сім’ю, побудували йому гарну хату.

Коли народився в сім’ї лікаря син, то рішив він нанята служницю, няньку до дитини. Та дівчинка була сирота, ходила поміж хати, лікар дізнався про ню і наяв, щоб у нього хлопчика бавила.

Це було навесні. Вийшов він надвір і каже ті служниці:

— Ти в мене нічого не будеш робити, тільки дитину у візочку возити по дворі. Побавиш хлопчика, а коли він засне, можеш гуляти по садку. Коли він буде плакати, підійдеш до мої жінки і скажеш, щоб його нагодувала, перевила, і тільки й твої роботи.

І так було. Відколи народилася дитина, вже пройшов тиждень. А лікар знає, що дитину треба виносити на свіже повітря. Дуже гарно було надворі. Виніс він дитину надвір, поклав у візочок, і служниця возила її по саду. Повозила трохи, і дитина заснула. Дівчина пішла дивитися по садочку. Цвіли яблуні, груші. І думає собі дівчина: «Як то буде гарно, коли вони будуть уже спілі. Буду собі бавити дитину, буду ходити по садку і їсти сливи, яблука, грушки — що буду хотіти».

І тільки вона собі це подумала, раптом щось зашелестіло. Глянула, а з висоти, з хмар, стрілою опустився до того візочка орел, вхопив дитину з пелюшками і поніс угору. Дівчина закричала:

— Орел дитину взяв!

Лікар почув крик і вибіг надвір.

— Що таке?

Дівчина показала вгору. Лікар глянув і побачив, що орел поніс дитину.

А то не простий орел був, як звичайні орли, а беркут. Тепер такі орли є десь на Кавказі, а в наших місцевостях їх тепер нема. То дуже великі орли, вони можуть піднімати з землі до шістдесяти кілограмів ваги.

Лікар ускочив у кімнату, вхопив фузію, вискочив надвір і хотів орла вбити. Але орел уже піднявся високо, і лікар подумав, що як уб’є орла, то він буде падати з дитиною з такої висоти на землю, і дитина вб’ється. І думає він собі: «Я буду дивитися. Може, орел десь сяде, і тоді я, може, ще свою дитину врятую». Але що? Орел піднімався все вище, кружляв, кружляв і в хмарах пропав.

Що вже лікар зробить? Пропав син. Лікар зайшов до хати, поплакав з жінкою і тоді записав собі в календарі, котрого року, котрого дня, у котрій годині пропав його син. І похорону лікар не справляв, і без дитини ся остав.

Потужив лікар за дитиною місяць, два, три і почав то забувати. Пройшов час, через два роки в сім’ї лікаря народилася друга дитина, вже дочка. Він радів їй і вже не хотів наймати няньку, доручив жінці, щоб вона дитину сама доглядала...

На сім я зупиняюся і переходжу до розповіді про те, що трапилося з його сином. Орел підняв його дуже високо, понад хмари, і відніс від того села на вісімдесят кілометрів. Летів він між гори й ліси. І великі ліси були. І в тім лісі була поляночка. По ті поляночці якраз проходив лісник, який той ліс охороняв. Було полуднє, і лісник сів на ті поляночці обідати. Глянув він угору — із хмар опускається на поляночку орел і щось у пазурах тримає. Дивиться лісник, а то якісь рубатки. Сів орел на поляночку, і щось заплакало: «Ував, ував». Та як би маленька дитина. Орел уже хотів клювати дитину, коли лісник підняв свою фузію і вистрілив. І вбив орла. Підбігає, дивиться — а там маленький хлопчик у пелюшках плаче. Взяв він того хлопчика разом з пелюшками. Пелюшки були в крови, але то була кров з постріляного орла.

І поніс лісник того хлопчика додому. А він жив собі під лісом, та як колись лісники жили. Хата його була дуже далеко від села. Прийшов він додому та й каже жінці:

— Ти знаєш, що я сьогодні сполював?

— Кажи, що.

— Я дитину живу знайшов.

Він вніс і показав жінці дитину. Жінка подивилася і дуже зраділа. Та й каже:

— Знаєш, що я тобі, мужу, скажу?

— Що?

— Ми живемо з тобою вже дванадцять років, а дітей у нас нема. А в селі, — каже, — ніхто мене не видів уже два чи три роки. І ніхто не знає, чи була я груба. А ти піди в село і скажи, що я народила дитину. Поклич кумів, ми дитину перехрестимо, і він буде наш рідний син.

Так він і зробив. Пішов у село, вибрав порядних людей у куми, і тоту дитину вони понесли до храму та перехрестили. І вона дитину годує. Купив він пипку і годують дитину молоком з пляшечки.

Той хлопець вижив і почав рости. Уже виріс більший, вже йому сім років. І він не знає, що то не його рідні тато й мама. Кличе лісника «тату», а його жінку — «мамо». І вони так тішаться ним.

Коли син підріс до сім років, лісник послав його до сільської школи, де було тоді чотири класи. Він дуже гарно вчився, закінчив ту школу на «відмінно», і послали його в гімназію. Він і гімназію гарно закінчив. І каже батько до сина:

— На кого ти хочеш учитися? А син каже:

— Тату, я мав би охоту на лікаря вчитися. Наше село велике, а лікаря немає. Пішов би-м на лісника вчитися, але ви ще молоді, ви сами тут зможете працювати. А я вивчуся на лікаря та й буду в нашому селі лікарем.

Батько зрадів та й каже:

— Нехай буде.

Післав він його вчитися на лікаря. А вчитися на лікаря тоді було п’ять років. Він учиться, і учиться дуже гарно. На третьому курсі уже був парубком і познайомився з дівчиною, яка прийшла на перший курс. Закінчив він своє навчання, вивчився на лікаря і прийшов у своє село працювати. А та дівчина, що він з нею познайомився, далі вчиться. І вони листувалися.

Дівчина закінчила навчання, пішла працювати до себе додому, і далі вони листувалися. І тоді він сказав до батьків:

— Я вже маю двадцять два роки, я би-м хотів уже женитися. А батько каже:

— Добре, вибирай собі в селі дівчину, яку хочеш. Є гарні дівчата.

— Ні, — каже він, — я маю дівчину. Ми з нею познайомилися, коли я вчився, тепер я з нею листуюся і хочу взяти її за жінку. Вона теж лікарка. Побудуємо в нашому селі лікарню і будемо обоє працювати.

Лісник каже:

— Добре, підеме в свати.

Взяв хлопець лісника, свого батька, і поїхали вони в свати. І приїхали до родичів тої дівчини. Посватали вони дівчину, все гарно. Договорилися, на який час весілля буде.

Та й уже роблять весілля. А тоді, як і тепер, як у молодого, так і в молодої весілля робили. Зробили весілля в молодої та й молода приїхала з родичами й гостями до молодого. І там староста молодого встає, розказує, благословить їх і каже:

— Які ви щасливі! У вас був оден син, а тепер ви берете до себе невістку і скоро будете мати велику сім’ю. А ваш сват мав єдну дочку і тепер лишився без дітей. Ви веселі, радієте, у вас сім’я поповнюється, а ваш сват сидить за столом сумний, бо мав дочку і тепер остається без дитини.

А тоді встає лікар, тої молодої батько, і каже:

— Я сумую, бо теж мав бути такий щасливий, як мій сват. У мене теж був син, але з ним стався нещасний випадок.

— А який?

— В такому-то році, такого числа й такого дня, коли моєму синови було всього три неділі, орел об одинадцятій годині забрав у мене сина і поніс поза хмари, і пропав мій син безвісти.

А лісник то вчув і питає:

— А в яких пелюшках він був? Ви би ті пелюшки впізнали? А він каже:

— Чого б не впізнав? Впізнав би. І сьогодні то все в мене перед очима: в що він був повитий, у яких пелюшках — все.

А лісник ті пелюшки в куфер собі заховав на пам’ятку. Бо ще все в життю може бути. І сказав лісник синови:

— Таке було сину. То з тобою було. Ти не мій рідний син. Вніс лісник ті пелюшки з кров’ю і показав їх лікареви.

— Ану подивіться. Чи не спізнаєте? Чи це ваші пелюшки?

А лікар як то увидів, взяв ті пелюшки в руки і зачав плакати. І каже:

— Це ж мої пелюшки, це з мого сина. Нещасний, він уже не живе. А лісник каже:

— Ні, ви щасливі, бо ваш син живий. Ви маєте і сина, і дочку, а я без дітей остався.

Не радість була, не музика, а плач. І втіха, і плач були. Лікар і його жінка раділи, бо син знайшовся. А лісник з жінкою плакали, бо лишилися без дитини. А брат із сестрою не знали, чи радіти їм, чи сумувати.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Красне, Турківського району, Львівської області
13 листопада 1989 року
Оповідач: Малетич Михайло Ілярович (1927)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.