Українські народні казки

Жовнір у раю і в пеклі

Українська народна казка Бойківщини

Колись при війську служили дванадцять літ. А єдному біднякові добре було при війську, то він вислужив аж двадцять літ. І після того цар його звільнив додому. І вбрав його в щонайліпше вбрання. І зброю йому дав. І все ганц нове було. І він ходить по земли і думає так: «Земському царьови я вже двадцять літ вислужив, а як мені тепер добитися до царя небесного?»

І він добився до Бога на другий світ. Вийшов туди, а там брама. А коло брами вартовий. Питає вартовий того воєнного:

— Що ти за єден?

А той відповідає:

— Я із землі. Я вислужив двадцять літ земському царьови, а тепер хочу служити небесному.

А той йому каже:

— Добре, стій тут на моїм місци, а я йду до Бога зазвідатися, яку тобі роботу дати.

Приходить до Бога та й каже:

— Господи, прийшов із землі чоловік, озброєний, умундирований, і говорить, що вислужив земському царьови двадцять літ, а тепер прийшов небесному служити. Яку йому роботу дати?

А Господь каже:

— Іди й скажи йому, най стоїть на твоїм місци. Ти вже звільнений.

Та й стоїть там жовнір. При зброї і в мундурі.

Приходить до тої брами смерть. А він каже смерти:

— Куди ти, стара негоднице, йдеш? Стій, — каже, — тут, а я сам піду та зазвідаюся Бога, яких ти людей маєш брати.

Приходить він до Бога та й каже:

— Господи, прийшла смерть і питається, яких людей вона має брати.

Господь каже:

— Іди скажи їй, няй бере сім літ щонайстаріших людей.

А вона приходила до Бога раз на сім років. Вернувся жовнір та й каже їй:

— Іди і підгризай сім років щонайстаріші дуби.

Та й пішла смерть, а він собі виймає з кишені тютюн, люльку, набиває в люльку тютюну і курить. Тут приходить ангел та й каже:

— Ти що робиш? Тут курити невільно.

А він каже:

— Я без того не можу жити.

Ангел йому каже:

— Якщо ти не можеш жити без курення, то потри свій тютюн на абаку і запри в табачницю. І коли тобі захочеться курити, то набери абаку в ніс. І не будеш курити.

Пройшло сім років, знов приходить смерть. А він каже:

— Куди, стара негоднице?

— Іду звідатися, яких людей маю брати.

Жовнір каже:

— Стій тут, я сам піду звідатися.

Пішов, зазвідався, а Господь каже:

— Сім років няй бере середніх людей. Не старих і не молодих.

Він прийшов і каже смерти:

— Іди і сім років би-с підгризала середні дуби. Не старі й не молоді.

Пішла вона і гризла сім років середні дуби. І вже штирнадцять років люде не мруть.

І приходить смерть третій раз, і каже, що прийшла до Бога питати, яких вона людей має брати. А жовнір каже:

— Стій тут, а я сам піду та зазвідаюся.

Господь каже:

— Іди й скажи їй, няй бере сім років щонаймолодших людей.

А жовнір прийшов та й каже смерти:

— Іди й сім років щонаймолодші дубки підгризай.

І вона пішла гризти дубки, а люди вже двадцять єден рік не вмирають.

А як пришла смерть четвертій раз, то вже вартового не питала, а сама злетіла до Бога. А Бог їй каже:

— Ой чому ти така мізерна стала?

— Та чому би не була мізерна, як ви мене приставили двадцять і єден рік дуби гризти, а не людей брати?

Почув це Бог і сказав до жовніра:

— Що ти наробив! Ти сказав смерти, щоби гризла дуби? А люди не мерли.

А він каже:

— Бо я людей жалував, би не мерли. А як багато дубів нагризла, то тепер багато сухих дров є.

Тоді каже Бог:

— За кару будеш носити її двадцять і єден рік на плечах, де їй треба буде йти.

І вони вже обоє на земли. Як Господь сказав, так смерть йому на плечах сидить. Вона йому не злазить з плечей як день, так ніч.

Перейшли вони єдно село, та як би нашу Либохору. Хто мав умерти, той умер. А той мундур і зброю як дістав жовнір нові, то вони вічно нові, не старіються нич.

Ідуть вони на друге село. А то була дуже тепла погода. Вона на плечах та їй добре, а він умундирований, та й він уже трохи й змучився. Та й сів спочивати. Та й виймає з кишені табачницю та й нюхає. А вона дивиться через плече, що то він нюхає. А табачниця втворена. Смерть зробилася мухою та й залетіла туди. А він узяв та й закрив її там. Закрив табачницю та й вер у кишеню. Та й виносив її двадцять і єден рік у кишені. І люде знов не мруть. Уже сорок і два роки не мруть.

І приносить він її до Бога. І втворив табачницю, і вона вилетіла. Тоді Господь сказав:

— Що ж ти наробив?

А він каже:

— Я її в табачницю не кидав. Та ж вона сама залетіла. І мені легше було носити її в кишені, як на плечах.

І сказав Господь:

— Ти велико загрішив. Тепер іди в пекло.

Приходить він до пекла, а там двері желізні. Заходить він, а там дияволи. Він шинель з себе знімає, вішає на єдну стінку, карабін на другу. А то все посвячене. То дияволів пече. А він собі ходить по пеклі, шпацирує. Всі дияволи в страху, бо їх пече. Він вийняв з кишені крейду і рисує фундамент. Хоче будувати там церкву. А вони спудилися, дияволи. Де їм тепер дітися з пекла? І думають вони, що зробити, як його відтам вигнати. І що придумали? Зробили бубон, вийшли надвір і там бубнують. Думають, що він воєнний, то подумає, що то його часть проходить. Та може, вийде відтам.

Він учув ту музику та раз! — шинель на себе, карабін на плече та й надвір. Ходить він там, дивиться. Де та музика? А вони за той час замкли пекло. Він вернувся і зачав карабіном у двері стукати, щоб його впустили. Але то двері желізні, все, будь здоров.

Тоді він що робить? Вернувся до Бога. Приходить та й каже:

— Господи, я вийшов надвір, а вони замклися і не хочуть пускати мене до пекла. Що я нагримався в двері — не пустили. І я прийшов до вас. Де мені дітися тепер?

А Бог каже:

— Йди на землю. Там умреш, тіло піде в землю, а душа прийде до мене і буде служити мені.

І на тому скінчилося.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

17 (2049). Жовнір у раю і в пеклі. СУС — 802*. 10 листопада 1982 р. Тереняк Данило Васильович (1911). Львівська область, Турківський район, село Либохора