Українські народні казки

Жовнір і цар
Українська народна казка Гуцульщини

Був при війську один жовнір. Та й був непокірний і не міг добре взятися до військової служби. Його ганяли й ганяли, а він до тої науки не годен був узятися. Та й усім скаржився старшинам, і то нічо’ йому не допомагало. І каже він:

— Я йду до царя. Може, цар щось мені порадить.

Пішов до царя та й цареви скаржиться, що замало дають їсти.

—...До кого я маю звертатися, як не до вас?

А цар подумав та й узяв у руки букату снігу. Та й сказав воякам:

— Ану станьте за рядом. А ти йди аж туди, на край, — сказав тому непокірному.

Той сніг цар змнєцкав у такий великий будз. Та дав його першому в ряду воякови та й сказав:

— Ану давайте один одному аж до того посліднього.

Вояки взяли той сніг та й зачали подавати один одному, аж до посліднього. Далі, далі давали, та й послідньому дістався маленький ґудзок. А цар каже:

— Ану давай дой ґудзок снігу сюди.

Він приніс та й дав його цареви. Цар подивився та й каже:

— Та де! Та я більшу букату дав, а ти мені приніс так мало. Це ж зовсім мало.

— А що це може бути, що так мені мало напослідку впало? А цар йому каже:

— Ти видів, яка була буката в моїх руках?

— Видів.

— Отак я й даю. На всіх. А то в одного розсипалося, в другого вкрали, третій частину пропив, а четвертий загубив. Та й до тебе дійшло мало що харчів. Я за це не винен. Ви там пантруйте один одного. А ти хотів би бути царем?

— Хотів би.

— То я тобі покажу, як то бути царем.

Цар звів його до свого палацу. Там був повішений на волоску меч. І сказав цар:

— Отут стій, під цим мечем, і командуй. А як цей волосок ся врве, тобі буде конець. Отаке й моє панування. Я стою під мечем.

Солдат докинувся до меча, а меч упав. Тоді він сказав:

— Я такого панування не хочу, аби меч раз попри раз стояв над моєю головою. Краще я перебуду з гіркою бідою у армії, та й мене відпустять.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Бабинопілля (Акришори), Косівського району, Івано-Франківської області
18 лютого 1985 року
Оповідач: Бойчук Іван Николайович (1911 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Жовнір і цар
Українська народна казка Покуття

Був жовнір, служив у війську і щоднини був голоден. Був він великий, і того пайка йому було мало. Іде він скаржитися до капітана. Каже: — Як я можу дисципліну тримати, як я голоден? А капітан йому:

— Всім жовнярам доста того пайка, а тобі мало?

Закликав капітан своїх прислужників і наказав кинути його до пивниці.

— Най він там посидить кілька день, то йому, — каже, — стане пайка.

Посидів той жовнір там трохи і якось з того криміналу втік. Чи він ґрати виламав, чи підкопався — доста того, що втік. Вийшов він на волю та й думає: «Що робити? Іду я до царя та й поскаржуся йому. Їсти мало давали та ще й замкнули».

Іде він, іде — то містом, то полем, то селом, — іде до царя. І так він ходив, ходив і зайшов у ліс. Блудить, блудить і не знає, де дорога. Ліс великий, нема йому краю. Дивиться, а там якийсь чоловік ходить. Він з цего боку йде, а той з того. Також блукає.

— Куди ти, — каже, — йдеш, товаришу?

— Ади, зайшов у ліс та й не можу вийти.

— Ти не знаєш, — каже, — цему лісови краю?

— Не знаю, — не знаю.

А той, що його жовнір здибав у лісі, був цар. Пішов обзирати своє царство та й заблудився в лісі. Уже вони ходять удвох. Але цей, що з війська тікає, не знає, що то цар. Вони товариші обидва.

Так блудили й блудили цілу ніч, а десь після півночі найшли в лісі якісь хати. Приходять вони туди — в хаті нема нікого. А на столі було що їсти. Видко, був тут хтось, але пішов. Щось вони обидва там з’їли, посідали та й сидять, бо в хаті тепло.

Десь через годину приходять дванадцять збуїв.

— Що ви за люди? — питаються.

— Заблудили в лісі, змерзли та й прийшли погрітися. Хочемо тут ночувати.

А ті збуї зварили вечерю та й запрошують до вечері й цих двох. Оцей, що з війська тікає, дуже голоден. Він сідає та й вечеряє, а цар не хоче. Жовнір каже:

— Раз ми оба товариші, то оба мусим вечеряти.

Вже й цар вечеряє, оба вечеряють з тими збуями. А вони питаються їх обох:

— Якої ви ще бесіди знаєте, якого язика? Цей, що з війська втік, каже:

— Ніякого більше язика не знаю, лиш цей, що ним говорю. Питаються другого, царя:

— Якого ти язика, якої мови знаєш? А цар так само сказав:

— Ніякої мови не знаю, лиш ту, що нею говорю. Ні французької, ні німецької не знаю.

Випитали їх це збуї, а самі знають всіляких мов та й говорять межи собою по-французьки. Та й кажуть:

— Ми цих двох мусимо зараз убити. Бо як ми їх пустим живими, то вони вийдуть з лісу і нас викажуть — розкажуть, що ми тут жиємо.

Цей, що з війська тікає, нічого не розуміє, а цар все зрозумів. Він знає всілякі язики.

Повечеряли вони, цар викликав жовніра надвір та й каже йому тихо:

— Ти знаєш, товаришу, треба відци тікати, бо вони хотять нас убити.

А цей, що з війська втік, каже:

— Не бійся, товаришу, ходи.

І вернулися вони обидва назад до тих збуїв. А вони далі балакають межи собою по-французьки і кажуть, що цих двох треба таки вбити.

Жовнір нічого не розуміє, а цар все розуміє. Та й каже жовнір до тих збуїв:

— Хлопці, я таку штуку знаю, що ви такої не знаєте.

— Яку?

— Взяти п’ятнадцять літер води, вісім кил соли і три килі перцю. І варити з того вино. Як те вино скипить, я беру його з кухні катраном, і той баняк — до писка, і відразу його п’ю. І за одним махом випиваю.

Збуї кажуть:

— Це не може бути. А він каже:

— Будете видіти. Беріть шукайте великого баняка, міряйте в него воду, сипте сіль і перець.

Вони то все лагодять: підпалили в кухні дрова і варять ту воду, бо в лісі дров доста. То вже зачало кипіти, файно перевертається в баняку. Каже він:

— Давайте мені щось, аби взяти баняк, бо голими руками взяти не можу.

Дали йому катрана. Він лапає баняк з кухни, а вони всі дванадцять стали коло него близенько. Хотять видіти, як він буде то пити. А на царя він кивнув, аби цар став збоку. Та й тим баняком як розмахнув навколо, і всім їм по очах — вони всі дванадцять і впали на землю.

Випарив їм очі, і з царем подокінчували всіх, хто ще був живий, і склали їх на купу. Всі дванадцять.

Пішли цар і той, що з війська втік, з одної хати до другої шукати золото, що його награбували збуї. І найшли в одній хаті повно золота. Цей, що з війська втік, найшов собі добрий мішок і набирає золота. А цар каже:

— Мені не треба, я не годен нести. Бо в царя є доста золота.

Вийшли вони лісом і йдуть відти, шукають дороги. Ішли вони так, ішли, і вже недалеко від царевого бурку. Каже цар цему, що з війська втік:

— Знаєш що, товаришу? Ти зморився, несеш мішок золота. Сідай отут край дороги й чекай. За тобою зараз хтось прийде. Аби-с з ним ішов. Бо я, товаришу, йду. Щось маю купити в місті.

Цар пішов додому, файно перебрався по-свому, по-урядовому, як цар. Закликав своїх міністрів і каже їм:

— Беріть файного виїздового коня, файну упряж і файний мундур. Сідайте на коні і їдьте туди й туди. Там сидить край дороги хлопець з мішком. Дасте йому це вбрання, аби файно вбрався, і дасте цего коня, аби він їхав з вами до мене.

Вони так і зробили: взяли коня, вбрання й поїхали. Їдуть, дивляться — край дороги сидить той чолов’яга. Дали йому вбрання, він убрався. І тоді кажуть:

— Сідай, молодику, на цего коня і поїдеш з нами. Він питає:

— Куди?

— Будеш видіти куди.

І він поїхав з ними. Приїхали до царя на обору, і ті сказали цареви:

— Вже цей молодик є.

Закликали його кухарки, дають йому їсти. Як гостя приймають, бо цар йому дуже вдячний, що допоміг врятуватися від смерти. Без него цар би не жив. Але й жовнір був би не жив, бо він ніякої мови не знав. Та й просять його:

— їж, Іванку, пий, Іванку. А він каже:

— Як я був у війську голоден, їсти мені давали мало, ще й до криміналу замикали. А тепер я маю мішок золота, маю такого файного коня, маю файне вбрання. І тепер, коли я вже все маю, мене ще й просять: «Їж, Іванку, пий, Іванку».

Цар зібрався файно, по-парадному, і закликав до себе одинадцять міністрів, таких, як він, файних. Їх одинадцять, а цар — дванадцятий. Вийшли вони на подвір’я і стали в ґлід всі дванадцять. Сказав цар викликати Йвана. Іван виходить, і кажуть йому так:

— Іване, тут дванадцять панів. Пізнавай, з котрим із них ти в лісі блудив.

А він дивиться, дивиться — всі файно вбрані і всі однакі. Як його пізнавати? Каже Іван:

— Пізнаю й не пізнаю. Але я скажу вам поправді: якби я підійшов та кожного за ніс покрутив, то би пізнав.

А цареви стало трохи встидно й неприємно, що йому мають носа крутити. Почервонів він трохи. А Іван призирає ліпше. Молодий він — око не черепок — та й каже:

— Я з тим у лісі блудив, що почервонів.

Цар на Івана не вгнівався, бо той його від смерти обрятував. Закликав до салону, приймив файно. І вони їли й пили, балакали обидва. Та й питається цар Івана:

— Іване, що ти хочеш за то, що ти мене від смерти обрятував? Чи ти хоч’ місто, чи ти хоч’ село, чи ти хоч’ золота — що ти хоч’, я тобі дам, бо ти в мене вартуєш.

А він каже:

— Я нічого, монархо, не хочу, лиш хочу, щоб ви написали приказ, аби більшим жовнєрам давали у війську більший пайок. Бо я був дуже голоден, як був у війську.

А цар каже:

— Добре.

І зараз такий приказ написав. А тому жовнєрови дав грошей і файно подякував. Оден другому подякували, і жовнєр поїхав додому, вже до війська не йшов. Цар уже його звільнив. І на цім конець.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області
14 листопада 1987 року
Оповідач: Дуб’як Катерина Дмитрівна (1908 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.