Жовтан і його товариші
Українська народна казка Покуття

Був бідний чоловік, що не мав з чого жити, і пішов людську худобу пасти. Брав з собою свого хлопця, аби йому помагав. А там недалеко від них жив оден багач, і в него не було кому вигонити худобу на пасовисько. То хлопчик цего пастуха все йшов і від того багача брав на пасовисько худобу, а ввечір пригонив до него додому. Багач постарав йому якусь одежину за то, що він йому худобу вигонив. І каже багач тому хлопчикови:

— Ади, як ти будеш мені ціле літо брати худобу в поле й з поля, то я тобі за то дам теля.

Дав він йому телятко, і хлопець брав його з собою на пасовисько. І він так то теля привчив, що навіть давав йому їсти то, що сам їв. Куди хлопець ішов, теля за ним ішло.

Вони кожного року пасли худобу, дєдя й хлопчик. І то теля виросло велике й грубе, вже більше зробилося, як корови. Приїздять купці закуповувати худобу та й ідуть межи стадо дивитися, котра файна штука. Вздріли ту телицю. І страх хотять сеї телиці, допитуються, чия вона є. І сказали їм, що телиця сего хлопця, сего пастуха малого. Вони кажуть йому, аби продав, а хлопець не хоче. Вони вговорюють його дєдю, аби казав хлопцеви, щоби продати.

— Ади сю продаймо, викохаєм собі другу.

Уже хлопець згідний, уже най буде. Гай лапають телицю. Бігали, бігали за нею і не годні їмити її. Ніхто не може її злапати. Вони кажуть хлопцеви, аби хлопець злапав, бо вона нікому не дається, лиш йому. А хлопець їм:

— Я згідний, продаю, лапайте собі.

Вони таки не можуть злапати, платять йому гроші, аби він лапав. Щось йому там дали, а він каже:

— То мало, давайте більше грошей. Вони дали йому більше.

Та телиця називалася Жовтулька. Він її все годував хлібом з торбини. Закличе: «Жовтулька, Жовтулька». І Жовтулька біжить д’нему. То він так і тепер зробив, наставив торбину та й закликав її. Вона прийшла і впхала голову йому в торбину, а роги запхала йому за пасок. І шпурнула його на себе, на шию. А він зловився їй за шию і тримається, щоби не впав.

Побігла вона з ним, і побігла, і забігла аж у ліси. В такі темні ліси забігла, що нікуди відти не вийти. І залишився він там з тою телицею проживати. Та й телиці добре, бо телиця пасе, а хлопець їсти не має що. І він виходу не мав ніякого, лиш тягав телицю за дійки. Тягав і тягав, поки не відтяг молоко. Зачала телиця доїтися. Найшов він якусь посудину, телицю доїв та й молоко пив.

І жили вони там довший час. Збудував він собі таку буду і там жив. Став він старший на роках і від того молока став дужий. Та й подумав, що йому вже не жити в лісі самому. Вийшов на край лісу, увидів людей, а люди його. І трафилися такі купці, що в него ту телицю купили.

Вже він мав гроші, постарав на себе одежу, і ще гроші йому лишилися. Зібрався він і пішов мандрувати світом. Телиця називалася Жовтулька, а собі він дав ім’я Жовтан. Ішов він, йшов, здибається з одним чоловіком. Та й питає його Жовтан:

— Куди ти йдеш?

— Та йду в світ, мандрую, а ти куди?

— Та й я, — каже, — мандрую. А як же ти називаєшся?

— Я, — каже, — називаюся Сипигора. А ти як?

— А я — Жовтан. Ну то що, будем колєґувати?

— Будем.

Ідуть вони вже оба. Ідуть та й ідуть. І здибаються ще з одним, з третім.

— Куди ви, добрі люди, йдете?

— Та так, мандруєм. А ти куди?

— Та й я мандрую.

— Ну то йдім утрьох. А як ти називаєшся?

— Скрипидерево. А ти як?

— Я — Жовтан.

— А я Сипигора.

Вже їх є три. Та й ідуть вони всі разом. Ішли, йшли, і вже їх посідає вечір. Найшли вони якусь пусту хатину, що в ній ніхто не жив. І вже там будуть ночувати. Ніхто до тої хати не обзивався, щоби хтось там жив, то вони собі подумали, що будуть там жити вони. Ходять десь, ходять, але там усе ночують і там собі варять їсти. Два ходять на полювання, а оден варить їсти. А другої днини другий, а третьої — третій.

Одної днини варить Скрипидерево, чує, щось гримає, щось кричить за ворітьми. Виходить Скрипидерево та й питає:

— Хто там є?

— Я.

— А хто це ти?

— Та Макітраш.

— А що ти, — каже, — тут хочеш?

— Утвори мені ворота.

Він ворота утворив, а то не людина, а якесь чудо качається по подвір’ю. І прикачалося до порога.

— Пересади мене через поріг. Пересадив.

— Пересади мене через другий поріг, до хати. Пересадив.

— Висади мене на лаву. Висадив.

— А ти що там вариш, що аж на сім миль пахне?

— М’ясо, — каже Скрипидерево.

— Дай мені.

Він дав, а воно з’їло та й каже:

— Дай ще. Скрипидерево йому:

— Та я своїм браттям варю, вони зараз прийдуть їсти.

А воно як ся підоймило, та таке велике стало та довге, і скочило йому на плечі. З’їло все м’ясо, а юшкою йому всі плечі попарило. Приходять товариші — їсти нема що. Та й кажуть:

— Що ж ти не зварив їсти? А Скрипидерево каже:

— Я зварив. А якесь лихо прийшло, м’ясо з’їло, а мені юшкою плечі попарило.

Другий день лишається варити їсти Сипигора, а Жовтан і Скрипидерево пішли на полювання. Варить Сипигора, а то знов щось гримає в браму. Він виходить і питає:

— Хто там?

— Я.

— Хто ти?

— Макітраш. Втвори мені браму.

Він втворив, воно прикачалося до порога.

— Пересади мене через поріг. Пересадив.

— Пересади через другий поріг, — каже. Пересадив.

— Висади мене на лаву. Висадив.

— А ти що вариш, що на сім миль пахне?

— М’ясо.

— Та дай мені.

Він дав, воно з’їло та й каже:

— Ще дай. А він йому:

— Та я своїм браттям варю. Вони зараз прийдуть і схотять їсти. А воно як ся здоймило, та таке велике стало, йому на плечі скочило, м’ясо з’їло, а юшкою плечі попарило.

Тоти колєґи приходять, а їсти нема що. А він сидить та й плаче, бо плечі болять.

Третьої днини лишається вже Жовтан варити їсти, а тоти два йдуть на полювання. Чує він, хтось гримить у браму. Вийшов та й питається?

— Хто там?

— Я, — каже.

— Хто ти?

— Макітраш. Втвори мені ворота.

Він втворив. То ся перекачало до порога і каже:

— Пересади мене через поріг. Пересадив.

— Пересади мене через другий. Пересадив.

— Висади мене на лаву. Висадив.

— Що ти вариш, що на сім миль пахне?

— М’ясо, — каже, — варю.

— Та дай мені.

Він дав, воно з’їло та й каже:

— Та дай ще.

Він дав ще. Воно з’їло та й каже:

— Давай ще.

— Я своїм браттям варю.

А воно як ся підоймило, таке велике, та й скочило Жовтанови на плечі. А в него борода довга, у того Макітраша. Жовтан схопив його за бороду і виніс надвір. Там був великий ковбок. Жовтан розколов той ковбок і поклав там бороду Макітраша. Ковбок зійшовся і йому бороду стис. І він уже коло ковбка сидить, той Макітраш.

Приходять його колєґи. Дав він їм їсти. Питаються вони його:

— До тебе нічого не приходило?

— Приходило, але я не дав йому їсти, скілько воно хотіло. Ходіть, — каже, — подивитеся, де я його дів.

Виходять вони всі три дивитися до того ковбка. А Макітраш сидить коло ковбка, борода в ковбку стиснена. Каже йому Жовтан:

— Більше аби ти сюди не приходив. А то як ти ще раз сюди прийдеш, ми з тебе злупим шкіру і прив’яжем до сего ковбка.

А він їм:

— Я вас усіх тут піб’ю. А ті три колеги кажуть:

— То ти так кажеш? Що нас піб’єш?

Та взяли добрі буки, та так його спарили, що він сіпався, сіпався, обірвав бороду та й утік. А вони залишилися там усі три і жили в тій хаті. І Макітраш більше уже до них не приходив.