Українські народні казки

Жона — босорканя

Українська народна казка Закарпаття

Поженилися двоє молодих людей. Через деякий час молодий чоловік стрітив свою тітку. Каже йому тітка:

— Ой, неборе, який ти худий. Що з тобою є? Молодий, а так погано виглядаєш. Відповідає він:

— Тіточко моя, я сам не знаю, що зо мною є. Я слабну в силі. А тітка йому каже:

— Як ти мене не зрадиш, я тобі все поясню.

— Ніт, тіточко, — обіцяє, — я вас не зрадю.

— Слухай, через пару днів буде новий місяць. То буде в середу. Ти повідж жоні, же ідеш на поле, на якусь роботу. Та піди добре виспися. А на вечір прийди додому й не спи, а позирай, що буде робити твоя жона. Вона скоро тобі дасть вечерю та скаже, би ти йшов спати. А сама буде по ґаздівстві поратися. Ти починися, же спиш. Вона буде думати, же ти вже спиш, поробить всю роботу, вийде вон і буде нести кантар, і буде хотіти тебе ним ударити. А ти скоро встань, забери од неї той кантар і вдар її. Бо кеть вона тебе вдарить перша, то ти станеш коньом. А кеть ти її удариш, то вона стане кобилою. Бо твоя жона босорканя, вона перетворює тебе на коня й тобою носиться.

Чоловік зробив так, як його порадила тітка. В середу каже жоні:

— Йду на поле, там маю роботу.

А він пішов і добре виспався. Ввечір прийшов додому, жона скоро дала йому вечерю та повідає:

— Лягай спати, а я упораюся в хижі.

Чоловік ліг і починився, же спить. А жона бистро зробила в хижі свою домашню роботу, оділася чисто та, коли вже думала, що чоловік спить, вийшла надвір. Чоловік тихо позирає, жона зо двору внесла кантар. Він скоро схопився, вихопив од неї кантар і її ударив ним. Позирає, а жона зробилася кобилою. Він надів на кобилу кантар, вивів її надвір і сів на неї. А кобила сама знала, де їй іти, і пішла без усякої команди.

Їхав він на кобилі, їхав і приїхав на готар. А там уже із усіх навколишніх сіл всі босоркані були на конях. Коли увиділи, же його жони не є там, а він, то стали говорити межи собою:

— Нашої головної ту не є, і ми наше зібрання проводити не можеме. Вертаймося всі додому.

І усі розійшлися, та й той чоловік на свої кобилі вернувся додому. Прийшов у свої село, на його путі жив на вулиці його кум. А кум робив ковачом. Було ще темно. Він розбудив кума. Кум засвітив і питає:

— Що хочете, куме? А чоловік каже йому:

— Слухайте, куме. Я купив на другому селі шкапу. Але вона боса, треба би її поковати. І я вас прошу, аби ви мені її зразу поковали.

Кум не хоче:

— Слухайте, кумочку. Прийдете рано, на видному. Що будете вночі ковати?

А чоловік йому:

— Ніт, куме, я рано хочу йти на ярмарок. Та я вас дуже прошу, покуйте мені тепер.

Кум не хотів кума покривдити, засвітив надворі, запасні підкови мав готові. І бистро поковав кобилу. Чоловік подякував кумови та повів кобилу додому. Прив’язав її в стайні й пішов мало спочити.

Коли розвиднилося, ввійшов він до стайні, позирає, а там уже не кобила, а його жона. І в жони на руках і ногах прибиті залізні підкови.

І жона лежить у крові без пам’яти. Він напудився та побіг до тітки. Радитися, що робити далі. А тітка йому каже:

— А що ти зробив? Чого ти ковав кобилу? Тепер твоя жона вмре, і тобі буде з того недобре. Но, але вже кеть-ись так зробив, то інакше не може бути. Іди додому, бистро підкови познімай. І повідж, же жона впасла і вбилася. І поховаєш її. Як поховаєш, я тобі скажу, що будеш робити далі.

Коли чоловік поховав жону, тітка йому каже:

— Слухай, ти тепер мусиш три ночі ночувати коло гробу своєї жони. Бо інакше тобі смерть. Ввечір возьми крейду, свячену воду та з кочерги держено. І піди на цвинтар, і стань коло гробу напроти голови. Зроби навколо себе крейдою круг, покропи в кругови свяченою водою, обернися д’гробови, постав перед себе держено, і вона не буде тебе за тим держеним видіти. Стій, доки не вчуєш, же заспівають когути.

Чоловік так зробив, як наказала тітка. Зробив круг, покропив, поставив перед себе держено з кочерги й стояв. Коли приходила дванадцята година півночі, слухає він, зашуміло, гріб розкрився, жона з гробу встала та побігла в напрямі його дому. Коли рано вже хотіли співати когути, вона бистро повернулася, скочила в гроб, і гроб знов закрився.

Коли рано чоловік повернувся додому, дома все було переметане та перевернуте все, до одної річи.

На другу ніч тоже так зробив. І як прийшов рано додому, знов усе розметане було.

А перед третьою ніччю тітка йому наказала:

— Як буде жона твоя вертатися до гробу, як буде вже половина її в гробі, би сказав так: «Я тобі прощаю, а ти прости мені». І вона вертатися з гробу уже не буде мати права.

Так і зробив він. Третю ніч, коли було поночі, гроб отворився, вона вийшла, пішла додому. Коли вернулася, ввійшла наполовину до гробу, він приказує їй:

— Я тобі одпущаю, а ти одпусти мені. А вона відповідає:

— А ти такий хитрий, що ти ту? Но, я тобі прощаю.

І більше вона не повернулася. Чоловік остався живим. І жиє ще, може, і сьогодні, кеть не помер.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Зарічево, Перечинського району, Закарпатської області
12 липня 1988 року
Оповідач: Трянчич Іван Васильович (1921 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.