Українські народні казки

Жучок

Українська народна казка Полтавщини

Давно те діялось. Жили собі дід та баба, і були вони вбогі-превбогі, а все через те, що не любили трудитися. Дід часто заздрив тим, хто мав достаток, і бурмотів:

— Везе ж їм! Усі хороші роботи розібрали, а мені нічим зайнятися.

За те, що весь час бідкався і тинявся без діла, діда у селі прозвали Жучком.

Ідуть якось Жучок зі своєю бабою галасливим ярмарком, аж гульк — цілий ряд ворожбитів, що віщують за гроші майбутнє. Хто по зорях його бачить, хто карти розкладає, а он та жіночка на кофейній гущі бачить багатство у кремезного чолов’яги. І так розібрали діда заздрощі, що він вигукнув:

— Ось бачиш, жінко, люди нічого не роблять, а гроші мають. Буду і я ворожбитом!

— Так ти ж не розумієшся на цьому! — здивувалася такому рішенню баба.

Та діда вже не спинити.

— А тут нічого і не треба знати! Треба тільки пихи на себе напустити: одягти довгого смугастого халата, намотати чалму на голову, у мисці квасолю пересипати та очі під лоба пускати, немов ти справді мудре цабе.

Сказано — зроблено: наступного дня на ярмарку з’явився іще один поважний ворожбит — дід Жук, а біля нього табличка: «Ворожба на квасолі: 25 рублів». І була у діда, я вам скажу, ціна найвища на ярмарку. За такі гроші в ті часи можна було корову купити. От люд на ярмарку до інших віщунів іде, а діда обминає: надто вже кусає ціна його послуг.

Аж ось, вже майже перед самісіньким вечором, забіг один розгублений чоловічок, у якого пропала вдень кобила. Де вже тільки не шукав, ніде немає. Просить-благає ворожбитів допомогти йому, та ніхто не береться за цю справу. Підійшов він до діда Жука та й говорить:

— Згоден я на 25 рублів, тільки знайди мені кобилу: саме весна, роботи повно, без конячини ніяк не обійдусь.

— Гаразд, — каже дід Жук, — піди направо, направо, направо, потім наліво, наліво, наліво, потім прямо і знову направо, потім наліво, направо, направо, наліво, наліво, наліво і знову прямо, а потім — направо, направо, направо, наліво, наліво, наліво і знову прямо. Ось там біля канави твоя кобила пасеться.

Шукав чолов’яга до самого ранку свою конячину, ходив і направо, і наліво, і прямо не один раз, аж гульк — біля самісінької канави пасеться його пропажа. Зрадів селянин, сів на кобилку та й їде додому повз ярмарок. А баба, хвилюючись про дідову репутацію, а ще більше про те, щоб не вилізла наверх брехня та діда не побили, все по ярмарку ходить, виглядає, чи не з’явиться чоловік із конячиною. Як побачила селянина із його пропажею та як крикне:

— Слава! Слава новому ворожбиту Жучкові, який допоміг знайти кобилу!

Тут увесь люд зашумів, стали діда вихваляти на всі боки. Докотилася слава про діда Жучка до самого царя, у якого хтось із царської казни три мішки золота вкрав. Прислав він до діда своїх посланців і велів зачитати наступний наказ:

— Даю тиждень, щоб золото знайшов, а ні, то мій меч — твоя, діду, голова з плеч.

Злякалися дід і баба, та що вдієш? Недарма в народі кажуть, що брехнею весь світ пройдеш, та назад не вернешся. І вирішили вони: золота все одно не знайти, то треба щось придумати, щоб якось гарно хоч останній у своєму житті тиждень пожити, а тоді вже можна і померти. Ось дід Жук і каже царським посланцям:

— Скажіть цареві, хай цього тижня годує нас гарно, пришле три великі горщики м’яса, вина заморського, одягу дорогого, а за тиждень дізнається, де його золото.

Для себе ж вирішив:

— Я все життя прожив у нестатках, нехай хоч перед смертю вволю наїмся-нап’юся та походжу у дорогих шатах.

Передали посланці цареві дідове прохання, а вже наступного дня внесли у двір три горщики з м’ясом (великого, меншого і найменшого), здобу, дорогі вина заморські.

Прочули і три злодії, які поцупили царське золото, що сам знаменитий дід Жук розслідує пропажу. Погомоніли-порадилися і вирішили: якщо за справу взявся знаменитий ворожбит, то точно їх викриє, а тоді, чого доброго, цар велить стратити їх. Ні, треба якось домовитися із дідом, щоб їх не видавав. Тож вирішили вони послати одного, найменшого злодія, до діда під вікно послухати, про що він говорить. Пішов той, сів під вікном і слухає. А дідові саме їсти захотілося, от він і говорить бабі:

— А неси-но сюди найменшого!

Дід мав на думці горщика з м’ясом, а злодій подумав, що мова про нього, злякався і втік. Прибіг до своїх товаришів та й каже:

— Не встиг я під вікном присісти, а ворожбит каже бабі: «Неси-но сюди найменшого!» Що собі хочете, а я до діда більше не піду.

Наступного дня злодії вирішили послати до діда другого, більшого злодія.

Пішов той, сів під вікном і слухає. А дідові саме знову їсти захотілося, от він і говорить бабі:

— А неси-но сюди другого, більшого.

Дід знову мав на думці горщика з м’ясом, а злодій подумав, що мова про нього, злякався, теж втік. Прибіг до своїх товаришів та й каже:

— Не встиг я під вікном присісти, а ворожбит каже бабі: «Неси-но сюди меншого! Викрив він нас, скаже про нас цареві і плакали наші голівоньки! Треба, хто сміливіший, негайно до діда іти домовлятися, щоб не виказав нас. Та що собі хочете, а я до діда більше не піду.

Наступного дня злодії вирішили послати до діда третього — більшого злодія.

Пішов той, сів під вікном і слухає. А дідові саме знову їсти захотілося от він і говорить бабі:

— А неси-но сюди третього, більшого!

Знову мав на думці горщика з м’ясом, а злодій подумав, що мова про нього, злякався, але не втік. Зайшов до діда в хату та й став проситися:

— Не видавай нас.

Жучок швидко зметикував, у чому річ та й каже:

— Гаразд, тільки на ранок щоб усі три мішки із золотом були у мене на подвір’ї.

На ранок прибули до діда царські стражі, а золото вже знайдено, стоять собі преспокійно на ґанку три мішки. Забрали вони його, а діда запросили до царських палат для нагородження.

Зрадів цар, що знайшлася його пропажа і зробив пир на весь мир, на який запросив усіх ворожбитів із ярмарку. На почесному місці посадив діда Жучка, нагородив його, дав грошей багато, коштовностей. А коли пир був саме у розпалі, вийшов цар до саду, щоб подихати свіжим повітрям. Аж ось летить жук. Цар його раз хапнув рукою і не впіймав, другий — не впіймав, за третім разом нарешті впіймав. Повернувся він до царських палат і каже ворожбитам:

— Хто скаже, що у мене у жмені, тому дам півцарства.

І тут ворожбити один за одним стали гадати що у царя у жмені. Хто каже, що то коштовний камінь, хто — перстень, та ніхто не вгадав. Ось дійшла черга до нашого діда. Він збагнув, що цього разу йому вже не вибратися із халепи, тому встав і вирішив чистосердно признатися в усьому:

— За першим разом — не попався (мав на увазі історію із кобилою). За другим разом — не попався (мав на увазі історію із золотом). За третім разом — попався Жучок у царський кулачок!

А цар як закричить:

— Браво! Браво! Я так його й ловив: за першим разом не попався, за другим разом — не попався,а за третім разом попався, попався!

Розкрив жменю, а звідти вилетів жучок. Віддав цар дідові півцарства і став той жить-поживать у достатку до самої старості, і слава про нього, як про знаменитого ворожбита, рознеслася по всьому царстві.

І я там був, мед-пиво пив, дід напророчив життя мені щасливе. Як думаєте, справдиться?

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

123 (4770). Жучок. СУС 1641. Записано Гилюн Є. Ю. 1989 року. Печариця Ганна Антонівна. Полтавська область, Кременчуцький район, Мотрине