Жінка без рук
Українська народна казка Покуття

Був великий багач, пішов він до бога та й питає: — Що робити, щоби не розходилося майно? Він хотів, би його діти не дружилися, бо майно розійдеться: поле, худоба — все. А бог так і сказав: — Щоби не розходилося майно, то би твої діти не дружилися. І все при тобі буде.

Він прийшов додому і це дітям сказав: якби він умер, аби вони не дружилися. Вони ще були малі, а він їм уже дав приказ, аби вони не заводили свої сім’ї.

І діти ся не дружили, заки старий і стара не повмирали. А наколи старі повмирали, син зразу оженився, лиш дочка лишилася, Ганна. А жінка його звалася Марина. І в них уже народився хлопчик Василько.

Сестра підгарніла, і вже до неї хлопці підходять. А брат порадився з жінкою, що би зробити, щоби вона не віддалася, бо піде половина майна. І нарадилися вони так: «Заріжмо дитину і на неї складім вину. Дитина у нас ще буде». Та й каже брат:

— Я їду в ліс, а ти, Ганно, будеш коло дитини, аби вона добре спала, не плакала. А Марина буде надворі порядок робити.

Поїхав він у ліс. Ввечір повертається, питає, як було. До дитини — дитина нежива. Відразу до сестри:

— Нащо дитину зарізала?

Вона плаче, проситься, каже, що не різала, що на пальцях ходила, аби дитина спала. Що сталося, вона не знає. А він бере її на фіру та везе в ліс.

— Відвезу, аби тебе тут не було.

Вона не хоче, а він бере її силою і везе. Вивіз далеко в ліс і каже:

— Злазь з фіри.

Вона злізла. Він поскидав з неї одяг, вона вже гола. Він питає:

— Як ти зарізала дитину?

А що вона буде казати, як вона не різала? А там був похилий дуб. Він каже:

— Клади руки на цей дуб.

Вона поклала одну руку, він відрубав, поклала другу, і він відрубав другу. Обидві руки відрубав. І вона подумала, що ліпше би він її саму зарубав, як мав відрубати руки. А вбрання він з неї спалив і поїхав додому.

Два дні вона була в гарячці, а на третій пробудилася і дуже захотіла води. Пішла лягла коло води і напилася. А то вже вечоріє. Вона дивиться, де би переночувала. А там вода підмила коріння і зробилася дуча. Дівчина засунулася в то коріння і там ночувала.

А рано великого пана син прийшов на полювання. І за ним прибігли два великі пси. Прибігли вони до тої дучі і гавкають, і гавкають. Вже добираються до її ніг. А він прийшов з рушницею і питає, хто там є.

— Вилазь, бо стріляю. А як нє, то пси заїдять. А вона відповідає:

— Я виходжу, але я гола.

— Яка ти є, така виходь.

Вона вилізла відти, і він кинув на ню свій плащ. І бере її з собою та везе додому. Привіз і каже мамі:

— Я привіз дівчину, але вона не має рук. Я буду з нею женитися, аби ви нічого не мали проти.

А мама каже:

— Як ти будеш женитися, як тебе мають брати до війська?

— Най беруть, — каже він. — її від мене ніхто не озме, бо вона рук не має. А я відслужу та й вернуся.

Вженився він, та й взяли його до війська, він служить, а вона має дитину, хлопчика.

А там був сусід, він уздрів, що вона така файна. І хоч мав жінку, а подумав: «Я її заманю». І що він робить? Листоноша несе листа, а він дав листоноші горівки і взяв від него того листа. Та й той лист пірвав, а свій написав. Що нібито вона не хлопця народила, а песя. А той з війська написав: «Чи там є песя, чи котя, ви зачекайте на мене, а я зроблю ряд». А сусід знов узяв той лист, а старій написав свій: «Нім я прийду з війська, би її стратили з тою дитиною разом. Що воно там є, то й стратити». Листоноша переночував у того сусіда, бо він його дуже напоїв. А досвіта він мав нести лист. Та й пішов він і поніс той лист матері його. Ішов він, а жінка прала пеленки. Рук не було, то вона тими ковбками прала, бо стара не хотіла їй прати, як прочитала ті листи. Листоноша застав її коло керниці, а старої не було. І дав їй той лист прочитати. Вона прочитала та пішла до хати, завила дитину і втекла.

Ішла вона лісом, ішла. Дитина хоче ссати, і вона дала ссати. І надійшла якась жінка, та й каже:

— Жіночко, я вам прив’яжу дитину на плечі, бо ви не маєте чим тримати.

Прив’язала їй та жінка дитину, і вона пішла далі. Два дні йшла й дві ночі. А куди йшла, не знала. Так зголодніла, що не годна була далі йти. І вже не йде лісом, а йде в місто, аби хтось щось дав абощо. Вона сама голодна і дитина плаче голодна. Прийшла до якогось міста, а там стоїть такий пан, як ви, і визирає когось. А вона питається:

— Кого ви визираєте чи шукаєте? А він каже:

— Я купив борошна і нема мені раз ні понести, ні повезти додому. А вона каже:

— Я вам поносю. Ви мені дитину потримайте і завдайте мені то.

— Добре, несіть. Бо вечоріє і нема кому нести.

Вона йому то поносила, а він каже:

— Що вам з тої дитини, як ви не маєте рук? Ви дайте цю дитину мені, а я вам за то руки дороблю.

І вона дала йому дитину, а він їй руки доробив. І ще вона в него служила два чи три роки, заки дитина підросла.

А той чоловік був великий дохтор. До него приходили люди. І питаються люди дохторя, що це за жінка. Він розказав, що ця жінка в него служить, і все розповів про неї. А ті жінки їй кажуть:

— У нашому селі є цигани. Вони гадають, ворожать. Якби ти пішла до них, вони би тобі сказали, де твій чоловік.

І вона тих людей послухала і пішла ворожити до циганів. І стара циганка ворожила їй від рана до вечора. А в тої циганки був син, і вона йому сподобалася. Той син сказав матері:

— Ти її затримай до вечора, а ввечір вона нікуди не піде, буде боятися. І я скажу їй, що як не буде моєю жінкою, то я її вб’ю.

І стара циганка її затримала, і вона мусіла стати жінкою цигана, хотіла того чи не хотіла.

Жиє вона з циганом рік. А її чоловік прийшов з війська і питається, де його жінка. А мама не знає, куди вона втекла.

— Пішла. Незвісно нікому, де вона поділася. Не так її шкода, як шкода дитини, бо дитина була дуже файна.

Наймає він фіякір і їде на то село, де цигани, бо таке саме йому люди кажуть, які їй казали: «Їдь на таке-то село. Цигани тобі скажуть, де твоя жінка». Приїхав він туди, цигани ворожать йому, а вона якраз ішла з путнями води. І він зразу її пізнав, а вона його. Але зайшла назад у колибу, бо боялася, що як вона до него заговорить, то цигани його вб’ють.

Циганка йому ворожила, а він платив. Циганка плела, що могла, а він далі давав гроші, і ждав, що його жінка ще раз вийде надвір. Він ніби й пізнав її, але ж його жінка без рук, а ця має руки. Він думав: «Я ще раз уздрю її і спитаю, хто вона така». Але вона не вийшла, і він поїхав додому.

Дома він не їв, не пив, усе думав про жінку. «Я ще раз поїду до циганів. Може, вона вийде». Другої днини він знов їде туди, і цигани ворожать йому до самого вечора. Циганка ворожить йому, а жінка через вікно видить, що він є, але з хати виходити боїться. І до самого вечора він там колотився, і її не видів. Приїхав додому та й думає: «Цілий тиждень буду їздити, але її вздрю».

А вона почула, що цигани хотять переходити на друге місце, і думала, що під час того переходу вона, може, втече. Чоловік її поїхав третьої днини додому, а цигани скликали нараду та й радяться, куди мають їхати. А її теперішній чоловік був старший межи циганами. І каже він:

— Хлопці, ми завтра мали їхати нову площу обзирати. Не поїдем, бо коло нашого шатра якийсь чоловік колотиться, хоче нам щось зробити на дорогу.

А циганка, що ворожила пану, її колишньому, була рідна мама того цигана, теперішнього чоловіка. І добре знала вона, хто той пан. А жіночка вже ув’яла, і її відтрясли. І сказала їй стара циганка:

— Лагодь, невістко, вечерю.

І дала стара такого напою, що всі цигани понапивалися і спали цілу добу. А їй сказала:

— Ти цего не пий і не кушай, бо тобі не можна.

І вона слухала циганку. Всі заснули, а вона не спала аж до ранку. Що то буде, як її чоловік приїде? Цигани сплять, а стара циганка їй каже:

— Йди, бо чоловік твій приїхав. Вона підійшла до него, а він каже:

— Моя жінка рук не мала.

— Та й я не маю.

Та й розшпінькала то, що їй дохтор приробив — немає рук. Сіла вона з ним і поїхала. І пішли до дохторя за дитиною, і дохтор дитину віддав.

І ще їздила вона з чоловіком до свого брата, що їй руки відрубав. А як там було, що там було, не знаю. І на тім скінчилося.